Сьогодні виповнюється 95 літ від дня заснування в Сокалі часопису "Голос з-над Бугу". На шляху до цього ювілею він зазнавав заборон, вимушених перерв і мовчазного табу. Але понад 23 роки тому він знову виринув з мороку забуття і відродився, ставши у тодішній УРСР першим районним часописом, який звільнився з-під диктату райкому Компартії. Партії, котра у 1939 році заборонила його доступ до читачів.
Про деякі призабуті епізоди з "біографії" "Голосу з-над Бугу" я попросила пригадати колишнього головного редактора цього часопису Івана Васильовича ВАШКОВА.
– Як Ви за радянської влади, коли замовчувалось наше минуле, дізналися, що в 1918 році в Сокалі почала виходити газета "Голос з над Буга"?
– Я понад двадцять літ був постійним читачем Львівської наукової бібліотеки імені Василя Стефаника. І коли у 1989 році відкрили її спецфонди із забороненою літературою, відразу зацікавився газетами, які у період Західно-Української Народної Республіки та під час польської і німецької окупацій виходили в Сокалі й деяких інших містах. На той час у бібліотечному каталозі вже появилися картки з інформацією про часописи "Голос з над Буга", "Українські вісті", "Сокальське слово" та інші. Тож я їх замовив, з великим інтересом прочитав, а ті публікації, які вважав найбільш важливими, законспектував.
Але про те, що в Сокалі виходив часопис "Голос з над Буга", знав набагато раніше. Почув про нього від свого давнього сусіда Миколи Мельничука, котрий перед Першою світовою війною навчався в Сокальській гімназії, а потім служив у Галицькій Армії…
– Чому вирішили перейменувати газету "Вперед" на "Голос з-над Бугу"?
– У лютому 1990 року райком компартії і виконком районної ради вітали колектив редакції з 50-річчям газети "Вперед". Під час цього ювілею дехто наголошував, що перша українська газета появилася в Сокалі завдяки радянській владі і возз`єднанню українських земель. Я промовчав. Проте наступного дня сказав одному із завідувачів відділу райкому партії, що перша українська газета почала виходити в Сокалі набагато раніше – у 1918 році. Він з великим здивуванням відповів: "Ви що, жартуєте! Якби це була правда, то хіба б ми про цю газету не знали?" Коли почув ці сентенції, виникло бажання спростувати їх відновленням часопису "Голос з-над Бугу". Тим паче, що для цього були й інші підстави. "Голос з-над Бугу" асоціювався з вельми важливою подією. Він, як вам відомо, появився у найбільш світлі дні нашої історії і був виданням Сокальської повітової ради Західно-Української Народної Республіки. Якщо у 1918-1919 роках "Голос з над Буга" кликав до боротьби за волю і утвердження Української держави, вселяв віру у перемогу, то в 1936-1939 роках приніс чимало користі для розвитку у нашому Прибужжі національно-культурного та господарсько-економічного життя.
– А як ставився до питання відновлення "Голосу з-над Бугу" співзасновник газети – Сокальський райком компартії?
– Про намір перейменувати часопис "Вперед" я повідомив райком партії після того, як головою президії районної ради було обрано Миколу Пшевлоцького. Його і мої погляди щодо "Голосу з-над Бугу" були ідентичними. Ми не раз зустрічалися з приводу перейменування часопису і зміни його статусу з секретарями райкому Компартії. Під час розмов з ними і дискусій Микола Іванович був вельми активним, і наприкінці травня 1990-го року наші опоненти стали поступливішими. Вони вже погоджувалися з багатьма пропозиціями і не заперечували, щоб це газетне питання винести на розгляд сесії районної ради.
– Проте пригадую, що Ваші стосунки з райкомом Компартії були далеко не безхмарними?
– Ці стосунки загострилися тоді, коли райком партії вимагав друкувати в газеті статті, в яких невідомі автори обливали брудом членів Української Гельсінської Спілки Левка Лук`яненка, В`ячеслава Чорновола, Степана Хмару, Михайла Гориня та інших. Я відмовився. Тоді мене почали звинувачувати, що підтримую екстремістів, котрі рвуться до влади. Ставили за приклад інші районні і міські редакції, які ці пасквілі публікували. Тим часом один з читачів газети, мешканець Сокаля (з певних причин його прізвища не називаю) написав скаргу в Москву, в ЦК КПРС, що газета "Вперед" стала антирадянською і возвеличує прислужників буржуазії і ворогів народу. З приводу цього листа мене кликали на розмову у Львівський обком Компартії. Але всі ці вигадки і претензії припинились, як тільки 22 червня 1990 року сесія районної ради розглянула питання "Про зміну назви, числа і розширення статусу районної газети "Вперед".
– Як це відбувалося?
– Сесія була відкритою. Зібралося багато представників громадських організацій, жителів Сокаля… І коли з приводу перейменування газети і зміни її статусу виступив голова районної ради Микола Пшевлоцький, а також я, в залі гриміли овації. Промова секретаря райкому Компартії нікого не цікавила. Хіба його однодумців.
За відновлення "Голосу з-над Бугу" проголосували 43 депутати, 10 були відсутніми. Серед десятьох інших, які утримались, тобто не голосували, було п`ять голів колгоспів на чолі з головою агрокомбінату Олексієм Кінахом, котрий за "помаранчевої" влади став головою Сокальської райдержадміністрації і полюбляв втручатися в роботу редакції "Голос з-над Бугу".
Відповідно до рішення сесії часопис "Голос з-над Бугу" став виданням районної ради, партійних і громадських організацій. Але згодом, коли Україна стала незалежною, цей статус змінився…
– Іване Васильовичу, чи знали в райкомі Компартії про те, що в заголовку відновленого "Голосу з-над Бугу" буде тризуб?
– Про це знав голова районної ради Микола Пшевлоцький, я, а також керівник музею Анатолій Покотюк, котрий цей заголовок виготовляв. Нікого іншого ми про це не повідомляли. Тож, коли в райкомі партії одержали "Голос з-над Бугу" з національною символікою, то зчинився переполох. Сокальські ленінці, налякані тризубом, почали рихтуватися до створення власної редакції і випуску своєї компартійної газети.
– Дякую за розмову.
– Вам теж дякую.
Розмову вела Оксана ПРОЦЬ.
На знімках: вгорі – колишній головний редактор газети “Голос з-над Бугу” Іван ВАШКІВ; внизу – колектив редакції газети “Голос з-над Бугу”.
