Розписи бутинської церкви виконані у 1892-1893 рр. відомими українськими художниками Корнилом Устияновичем і Степаном Томасевичем викликали тоді бурхливий резонанс в цілій Галичині. Про ці розписи, про малярів говорилося в різних станах українського суспільства, впродовж двох тижнів писала тодішня преса. А йшлося про образ "Страшного суду", який малярі намалювали в церкві, і за який були закликані до суду, але уже земного львівського, крайового.
Що спонукало мистців, розписуючи бутинську церкву, звернутись до теми "Страшного суду", покликати цю найвищу духовну інституцію для вирішення проблем села? Із збережених друкованих матеріалів бачимо, що це прагнення розкрити існуючу там картину світоглядно-суперечливого стану сільської громади, та і всієї Галичини. Покладаючись на народні уявлення пекла, як позаземної каральної інституції за всякі провини, малярі помістила в пеклі тих осіб місцевої громади та і краю в цілому, які не сприяли, гальмували загальне тоді українське відродження, що вважалося великим гріхом. Але була і інша сторона, яка противилася цьому і побачивши той уже створений образ в церкві, звернулась до іншого земного суду, щоб покарати малярів і захистити свою правду, свої поняття добра і зла, захищаючи тим інтереси інших верств суспільства. Таким чином, зустрілися у своєму протистоянні два суди небесний у формі розпису і земний, реальний зі своїми суддями і прокурорами.
Але щоб почати пригодницьку історію розписів бутинської церкви, а саме композиції "Страшного суду" зображеного в сфері бабинця, слід зупинитися на його дещо істріософічному понятті, як канонізованого так і народного розуміння тієї позаземної судової інституції, яка застерігає і карає людину за її злі вчинки в земному житті і нагороджує за добрі.
Весь еволюційний процес людства це одвічна боротьба добра і зла в постійній суперечливій їх інтерпретації. Це писані і неписані віровчення, закони, кодекси з їх неодмінними земними судами, як актами утвердження справедливості торжества добра над злом, інтерпретуючи ті моральні категорії в залежності від інтересів певної суспільної верстви або і особи (що маємо і сьогодні), надаючи тим судилищам узаконеної правди. Але все це земне. Водночас людство, уповаючи на якісь вищі, рівні для всіх моральні закони, шукаючи справедливості у якійсь вищій надлюдській сутності, образно витворило і позаземні судові субстанції, не підлеглі людським втручанням, серед іншого і "Страшний суд".
Як уявна позаземна субстанція "Страшний суд", у його різних тлумаченнях, знаходив своє відображення в культурах різних епох: різних видах і жанрах творчості література, мистецтво тощо, набуваючи різної інтерпретації відповідної своїм світоглядночасовим орієнтаціям античність, середньовіччя, ренесанс, нові часи. У темах загробного життя чи "страшного суду", інтерпретованих античним світоглядом чи християнською догматикою, завжди звучав дух свого часу, гострота моральносоціальних викликів тогочасного суспільства, створюючи часову і соціально вмотивовану різноманітність тих понять. "Енеїда" М. Вергілія, "Одкровення, св. євангеліста Івана ("Апокаліпсис"), "Божественна комедія" А. Данте і контрастна, гротескна в своєму світоглядному трактуванні до них, травестія нашого І. Котляревського "Енеїда" виразний цьому приклад. Таким же соціальнохристиянським трактуванням позначаються і живописні твори епохи ренесансу, наприклад "Страшний суд" Мікеланджело. А середньовічні українські ікони страшного суду, що в ті часи були розповсюджені у наших церквах, і де в них за народними уявленнями зображувались різноманітні пекельні сцени, показуючи, хто і за які заслуги чи провини має потрапити в небо чи горіти в пеклі є особливо яскравою сторінкою як українського іконопису, так і зразками моральної інтерпретації тодішнього суспільства. Тож, будучи обізнані з іконами "Страшних судів" середньовіччя, вище згадані мистці вирішили звернутись до тієї теми і в розписах бутинської церкви.
Саме на цій композиції, а конкретніше на її частині, що відображає пекло, варта зупинитися детальніше, бо саме вона викликала бурхливу, суперечливо трактовану реакцію у владних колах і в галицькому суспільстві, що дійшло до судового процесу, про перебіг якого тримала в своєму інформативному полі тодішня преса, зокрема часопис "Діло". Отже короткі передумови тієї колізії.
В останніх десятиліттях XIX ст. в житті Галичини на ґрунті національного відродження уже існувало значне протистояння між українським суспільством і пропольською владою всіх рівнів, що особливо загострювалось в періоди виборчих кампаній. І саме така передвиборча кампанія за намагання українців висунути своїх депутатів до крайового сейму, а провладна, польська, їх не допустити і проходила тоді по всій Галичині. Така ж передвиборча атмосфера створилася і в Бутинах. Проурядове, польське сторонництво створилося навколо тодішнього війта Миколи Музики, громадського писаря Михайла Салика і заступника війта Петра Поворозняка. Проукраїнську позицію зайняли свідомі громадяни серед яких Захарко Музичка, Іван Кудрик, Яцко Равлик і інші. Саме ті особи як протилежні сторонництва були представлені і на суді як свідки. Українську сторону підтримував тодішній парох Бутин о. Шелеметко.
Як греко-католицький священик о. Шелеметко прибув сюди з Холмщини, де тоді грекокатолицька церква переслідувалася російським православ'ям. А всі церкви Галичини, будучи на той час саме грекокатолицькими, і надавали прихисток таким, національно свідомим священикам. Треба сказати і про інші релігійнополітичні течії, що поширювались тоді в Галичині і завдавали її значної шкоди це москвофільство. Ця пропагандистська течія не признавала української мови, української нації, стверджуючи, що галичани це росіяни і Галичина це територія Росії (Ну точнісінько так, як сьогоднішній "Русскій мір", проголошуваний Кирилом і Путіним). Царська Росія тоді щедро фінансувала цю пропаганду, організовуючи і відкриваючи по селах різні москвофільські осередки, так звані читальні Качковського. Така читальня була і в Бутинах в Соснині. І прихильників цього москвофільства була значна кількість, викликаючи значне протистояння в бутинській громаді. І от в атмосфері таких протистоянь між проукраїнськими, пропольськими і москвофільськими течіями в середині бутинської громади, в часі передвиборчих баталій і розпочалося в той час у селі малювання церкви. Виконувати цю роботу приїхав відомий український художник Корнило Устиянович зі своїм молодшими товаришами художником Степаном Томасевичем, Іваном Зелінським та іншими помічниками. Тож, ознайомившись з громадою, вникнувши в її соціальні і політичні проблеми і як активний патріот, К. Устиянович очевидно відразу зайняв відповідну активну, суспільноморальну позицію, захищаючи українську ідею, а щоб виразити ті громадські протистояння, він за порадою бутинських селян і звернувся до традиційного, в українському сакральному мистецтві минулого, образного виразника людських чеснот і похотей "Страшного суду", традиційно "помістивши" у пеклі тих представників суспільних верств, які через вибори намагалися гальмувати українське відродження. А треба сказати, що як і тепер, тоді також підкуповували виборців переважно горілкою і ковбасою (тепер гречкою), а підкуповувала, як правило, польська сторона. Тож в народному уявленні всі хто виступав проти України закономірно вважалися грішниками і заслуговували на пекло. Таким образом у пеклі опинилися війт, крамар (жид), хтось з селянхрунів (хрунями називали тоді тих, хто за шматок ковбаси продавав свій голос). Були там представники польської влади, як особи позначені певними відповідними державними атрибутами, а також ніби сам намісник Галичини граф Голуховський. Композиція захоплювала громаду, підсилювала її патріотичний дух, створювала відчуття утвердження справедливості. Але була і друга, протилежна сторона, якій не подобалося бачити себе зображеними у пеклі. Почалися різні доноси, нападки і так дійшло до вищої влади жовківського старости. А тут вся справа закрутилася уже на широкому вимірі з бутинських проблем переросла у загальногалицькі. Створюються експертні комісії, починаються оглядини, наростає ажіотаж, що нарешті доходить до львівського крайового суду, приводить на лаву підсудних вищезгаданих мистців. Треба сказати, що деякі формальні елементи цієї композиції таки вказували на виступ мистців проти корумпованої влади і могли потягнути за собою відповідне покарання, а йшлося про деяких персон, які були зображені з атрибутами влади рогатими кашкетами, відповідними шнурками і нашивками, в яких протилежна сторона вбачала представників влади, тобто замішаних у передвиборному хабарництві. То ж недарма, уже в процесі дослідження розпису, С. Томасевич приїздив у село і вночі замальовував деякі частини розпису.
Суд тривав близько двох тижнів. Газета "Діло" регулярно, майже стенографічно, публікувала матеріали судового процесу. Захисником художників був Кость Левицький майбутній голова уряду ЗУНР. Перебіг процесу був багатий різними нюансами, які характеризували тодішній культурний і політичний стан влади і суспільства, тому і на деяких моментах цього варто зупинитись.
Отже, обвинувачувальний виступ прокурора (подається в оригіналі, без лексичних змін):
"Ц. к. прокураторія державна у Львові вносить обжалованьє перед трибуналом присяглих у Львові , що Корнило Устинович, числячій 54 літ, грекокат., стану вільного, родом з Волкова, артистмаляр, некараний, Стефан Томасевич, числячій 34 літ, родом з Микулинець, грекокат., стану вільного артистмаляр, некараний спільно ділаючи в літі 1892 р. в церкві в Бутинах вималювали образ, представляючій пекло котрий своїм тенденційним змістом взиває, заохочує і старає ся побудити горожан до неприязни против різних народностей і кляс суспільних, а також до неприязни сторонництв против себе. Тим чином допустили ся провини з х 302 і переступства з х 516 з. к., кари гідних після приписів хх35 і 302 з. к.
При розправі маєсь оказати фотограм образу, відчитати протоколи описів і переслухати свідків: Оскара Лідля з Жовкви, Ник. Музику, Мих. Салика, Петра Поврозника, і Сенька Салика селян із Бутин, Ів. Графа з Мостів, Ів. Гілля з Брухович Вол. Радзиковского з Пристані.
Мотиви: як свідчить фотографія і протоколярний опис, виготовлений з уряду властію політичною і судовою єсть в церкві в Бутинах образ представляючій небо і пекло. В пеклі після того образу єсть уставлений котел, під котрим підкладає огонь селянин з диким виразом лиця в котлі же смажать ся особи: чоловік в конфедератці, відтак в шапці, маючій вид урядового кашкету, в кінці чоловік без накритої голови, з оголеним лицем; ті особи суть типові і представляють вже на першій вид : польського шляхтича, урядника і ксьондза. Над котлом летить опир, несучий в кігтях ковбасу і фляшку з горівкою, а побіч котла стоять гонені чортом: селянин з бочівкою горівки і жид з мошонкою на гроші. Як свідчить сам скіц, а в кінці також зізнання всіх покликаних до розправи свідків сей образ має зміст політичнийі тенденційний, а його політична тенденція опираєсь на тім, щоби представити пекельні муки тих чинників, котрі у виборах до тіл автономічних беруть участь і не ідуть по мисли певної партії політичної. Тож сей образ має ціль підбурити мешканців до неприязних сторонництв, взглядно ті сторонництва взаємно дразнити против себе і взбудити ненависть против народностей, кляс суспільних, станів урядів.
Авторами образу суть оба обжаловані котрі признають що єго спільно сотворили, але не хотять узнати повислої політичної тенденції підбурюючої".
Після зачитання акту і деяких інших процедур, допитували К. Устияновича. Мистець коротко розповів про умови, на яких він згодився малювати іконостас і виконати поліхромію інтер'єру, а при узгодженні тем образів з громадою села, було запропоновано намалювати страшний суд, на що митець і погодився. А на звинувачення його в тому, що він зображував в пеклі певні суспільні верстви чи народності, він відповідав, що малював згідно зі старими зразками, де в пеклі зображувались всі, що своєю поведінкою не відповідали життєвим нормам того чи іншого суспільства. Наводив приклад "Страшного суду" Мікеланджело та інших творів. Після К. Устияновича допитували С. Томасевича. Він у стислій формі виступив по суті справи, аргументуючи свою діяльність як безпідставно звинуваченою.
Степан ІВАСЕЙКО.
(Продовження в наступному номері).