Для одних скарб – престижний автомобіль чи фешенебельний будинок, для інших – золото та срібло, а для Марії Сенюк з села Завишень найцінніше в житті – діти, внуки, правнуки. Тісно і гамірно буває на подвір'ї батьківської хати, коли з'їдеться, зійдеться весь рід Сенюків. А це буває чи не кожної неділі, бо така в них традиція – збиратися після Служби Божої у мами на обід. На столі – у макітрі вареники зі шкварками та інші матусині «фірмові» страви, які готує для них.
…Доля привела шістнадцятирічну Марічку з родиною на Сокальщину. Їх силоміць вирвали з насиджених місць і вивезли подалі з села Горохолино, що на Івано-Франківщині, від мальовничих гір Карпат та бистрих чистих, мов скло, річок, у село Завишень нашого району. Переселенці сподівалися, що це ненадовго, і вони зможуть повернутися додому, тож поселилися на присілку Домики, де пусткою стояло декілька хат. Тут Марічка знайшла своє перше і єдине кохання – Григорія Сенюка. Хлопець теж був з переселенців – зі с. Переводів Томашівського району, нині ця територія належить Республіці Польща. Невдовзі вони побралися, і Бог щедро обдарував подружжя дітками. В них підростали, у згоді, любові та дружбі, одне за одним, двоє синів та три доньки.
– Куди й літа злетіли, діти виросли, отримали освіту, пішли на свій хліб, одружилися, – згадує пані Марія. – Я й не гадала, що до-чекаю вісьмох внуків та чотирьох правнуків. І вже й не сподівалась, що Україна стане незалежною. В нашій родині всі зростали патріотами і, не задумуючись, готові були віддати життя за неї. Батько був в УПА. Дітей старалася виховувати в любові до Бога та України.
В радянські часи Марію Іванівну, як багатодітну матір, нагородили медаллю «Мати-героїня», а зовсім нещодавно українська держава також вшанувала її материнський подвиг і присвоїла відзнаку «Мати-героїня».
З мамою у батьківській хаті залишилася жити донька Оксана. Нині вона надійна поміч неньці, яка залишилася вдовою.
– Наша мама найдобріша, найгарніша, найрозумніша, – каже про неньку середуща донька Зеновія. – Бавила молодших. Жилося нормально, ми ж дітьми не розуміли всього, може, було й тяжко. Один одного доглядали і допомагали. Маму чекали на дорозі, а вона нам обов’язково якісь «дарунки» приносила: то морозиво, то цукерки, то іграшки. У крамницях тоді не було стільки всього, як зараз. Але мама старалася, як могла. Щороку придумувала нам костюми на Новий рік.
– Дітей треба чимось придобрити, – сміється пані Марія. – Куди піду, завжди щось для них принесу.
Про минуле пані Марія згадує лише добре, каже: чого згадувати погане, його вже пережили – і все. Колись багатодітним матерям ніхто не давав декретної відпустки, як зараз. Тож виховувати дітей було дуже важко. А тим більше, коли вони були один за одним, як у неї. У 1954 році народився Іван, який нині мешкає у Скоморохах. Він уже пенсіонер, а колись працював водієм у ПАФ «Селекціонер». В 1955 році Бог подарував родині Ярославу, яка стала землевпорядником, а згодом 30 років відпрацювала головним спеціалістом у РДА. У 1960-ому лелеки принесли Зеню, яка потім працювала продавцем, а згодом завідувачем крамниці №3 у Сокалі. Нині вона на заробітках. У 1967-ому народилася Оксана, яка закінчила Дублянський сільськогосподарський інститут, нині очолює СРВД ЛОВ Фонд соціального страхування з ТВП. Наймолодший син Богдан народився в 1968 р. Закінчив художнє училище у Львові. Та у долі на нього були свої плани. Він все життя віддав видобутку вугілля. Найважче було, згадує жінка-героїня, коли діти пішли вчитися. Пані Марія працювала 25 років телятницею на фермі. Вдома тримали господарку: корову, свиней, бо треба було грошей, щоб вивчити дітей.
Маленька тендітна кароока жінка у вишиванці, яку їй подарувала на весілля дружина внука Тараса, скромно сиділа між доньками Зенею та Оксаною. А вони згадували дитинство та розповідали про неньку:
– Мама для нас – подруга й найперша порадниця, хоч між нами велика різниця, – каже четверта донька Оксана. – Ми називаємо її берегинею роду. У нас все починалося з молитви «Отче наш», з поваги до батьків, котрі працювали на фермі. Але мама завжди казала: «Діти, ми маємо мудрого, поважного тата. Він – найкращий. Тільки у таких мудрих батьків народжуються мудрі діти». І це нас у житті дуже стимулює.
Пані Оксана пригадала ще такий випадок. Тато був у колгоспі передовиком, мав декілька нагород. Не раз його, як кращого працівника, скеровували на виставку ВДНГ у Москву. Якось він мав їхати, і мама просила привезти дітям взуття. Вона поміряла їм патичками довжину стопи. Дала чоловікові ці «розміри» й гроші на обновки. Але той, коли приїхав на виставку, побачив багато помаранчів. І вирішив дітям привезти додому повну валізу апельсинів «Марос». У хаті висипав їх на стіл. Малеча дуже втішилася, бо ще ніколи не бачила таких маленьких помаранчевих «м’ячиків».
Мама спитала: «А де ж мешти?». На що тато відповів, що їх можна купити в Сокалі, в «Дитячому світі», а помаранчі – тільки в Москві.
– На все життя запам’ятала ті апельсини, – каже пані Оксана.
– І перламутрові чоботи! – додає її старша сестра Зеновія. Допитуюсь, чому перламутрові?
– Якось тато з чергової поїздки на ВДНГ привіз Зені гарні перламутрові чобітки зі замком спереду, – розповідає пані Оксана. – Ніхто таких більше не мав у школі. Тож вона їх одягала на великі свята. Потім вони дісталися мені. Пам’ятаю, як тішилася ними… Донедавна тримали їх вдома, як реліквію.
– Мама дотримувалася українських традицій, – продовжує Зеня. – У нас були в хаті вишивані рушники та обруси. Понині на Різдво і на Паску на святковому столі обов’язково є вишита скатертина. Ненька пече духмяний хліб, який у неї дуже смачний. Вона й нас навчила пекти такий. А ще дуже любить вишиванку. Мама має тверду віру та український дух. Така вона, наша україночка.
Доньки розповіли мені, що їх мама дуже любить читати книжки, газети і вирощувати квіти. Яких тільки сортів немає у них під вікнами: мальви, чорнобривці, ромашки, лілії, троянди… Малювала їх вона й на полотні та на печі. «У дитинстві мама примушувала Івана пасти корову, бо інакше він мав побілити піч і розмалювати її квітами. Та Іван не лякався цієї кари, а казав: «Мамо, давай я піч розмалюю». Він не раз прав мамині хустини. Ненька заохотила його вчитися грати на гармошці. І він навчився. Потім зустрічав її з роботи піснею: «Ой, чорна я, си чорна». І досі згадуємо, коли збираємося на свята», – каже Оксана.
– За життя було всіляко, – втрутилась у розмову Марія Іванівна. – Але все переживалося з Богом. Раділа, що маю дітей. Зараз мені добре. Тішуся, бо всі п’ятеро – добрі, уважні, розумні. Тішуся внуками й правнуками. Ігор – внук Івана, прислуговує у Скоморохівській церкві, займається у танцювальному гуртку Народного дому. І в нього все вдається. Четверо правнуків, Ігор, Юля, Оксана, Дениско, продовжують наші українські традиції, добре навчаються та є чемними. Хочеться ще трохи пожити, щоб побачити, як складеться їхня доля. Молюся щодня за дітей, внуків, правнуків і всіх людей, щоб був мир на світі, була Україна…
Марія Сенюк все життя була в русі і нині не сидить, склавши руки, хоч їй уже 81 рік. Пильнує квітники та капличку на цвинтарі, яку вони всередині облаштували з чоловіком. Там стоїть статуетка Матері Божої «Містичної рози», яку доньці Оксані прислали з Німеччини. Подружжя Сенюків виховувало своїх дітей у вірі в Бога. Вони щоразу ходили до церкви, святкували всі релігійні свята. Багато років душпастирем родини був світлої пам’яті отець Мар’ян Чернега, який служив у монастирі оо. Василіан м. Червонограда. Коли греко-католицька церква була заборонена і священиків переслідували, він переховувся у будинку Параскевії Гуменюк, яка є дружиною рідного брата пані Марії – Ярослава. До них приходили віруючі і служили таємну службу Божу. В той час у вірі, душпастирському слові шукали спасіння багато родин у селі. Тож ніхто не видав. Відтоді у них були добрі стосунки зі стареньким священиком. На жаль, його вже немає серед живих…
Жінка каже, що сили їй додає матінка-земля. Щоранку за будь-якої погоди, навіть взимку, босоніж має прогулянку від брами до брами, під час якої говорить молитви. Але старість бере своє.
– Не нарікаю на життя, бо Господь Бог до мене був ласкавим і подарував доброго чоловіка та добрих дітей. Онуки і правнуки веселять стомлене серце, – каже пані Марія. – Не всі вони у селі зостануться, та знаю: як вербові гілки, де не втикнуться, там і приживуться. Вони і поміч, і втіха на старість, і впевненість, що не буде переводу нашому роду. Приємно, – каже жінка, – що нині згадали про багатодітних матерів. Тільки Господь Бог знає, як буває їм важко і скільки доводиться переживати. Та коли в хаті злагода та любов, тоді будь-яке горе ділиться навпіл, а щастя множиться сторицею.
Любов ПУЗИЧ.
Фото автора