Життєві історії

Елеонора Синєгубова не втрачає надію повернутися додому

Стрілянина на вулицях Донецька, вибухи снарядів, постріли з мінометів… Страх за долю дітей змусив Елеонору Синєгубову залишити рідне місто, в якому стало небезпечно. Вони ледве дочекалися, коли закінчиться навчальний рік у школі. Останні два тижні матір та донька згадують, як щось страшне. Їхній навчальний заклад розташований в центрі міста, навпроти залізнично-транспортного управління. Майже щодень відбувалося захоплення приміщень і тривали перестрілки. Вранці батьки разом з дітьми перебігали, пригнувшись, під обстрілами, щоб дістатися до школи. Після обіду бігли, щоб забрати дітей. До того ж біля їхнього будинку в гуртожитках поселили людей з Ростовської, Белгородської і Таганрозької областей, які своєю поведінкою не приховували, що вийшли з місць позбавлення волі. Сюди їх привозили автобусами. Жити родині посусідству з ними стало небезпечно. У місті почалися грабежі, вбивства, мародерство. Увечері страшно вийти на вулицю. З Марійчиного класу, де навчалися 29 осіб, залишилося лише 8 дівчаток, всі решта виїхали. У червні жінка з дванадцятирічною донькою Марією приїхала в Червоноград. А син Антон – у Вінницю, де продовжив навчання в університеті.

– Я тягнула до останнього, бо не мала куди їхати, – розповідає жінка. – Але одна з моїх знайомих ще у квітні виїхала з трьома дітьми в Червоноград. Вона щодень телефонувала і вмовляла мене їхати з міста. А коли почалася стрілянина, зібрала речі й з дочкою вирушила в дорогу. Надали нам квартиру Надія та Микола Сичі, вони турбувалися про нас. І за це їм дуже вдячна. Не думала, що тут зустріну стільки добрих, чуйних людей.

Пані Елеонора намагається говорити українською, прошу її не підбирати слів i спілкуватися російською. Та вона наполягла, продовжувала розмовляти українською. 

У Донецьку в п. Елеонори залишився чоловік, у неї від згадки про нього набігають на очі сльози. Щоб не торкатися болючої теми, переводжу розмову на інше. У пані Елі економічна освіта, вона працювала у реєстраційній компанії на фондовому ринку. Робота цікава, але займала багато часу. Тож, коли дитина пішла до школи, жінці довелося допомогти доньці адаптуватися, звикнути до нового колективу та вникнути в навчання. Марічка навчалася в українському колегіумі від КиєвоМогилянської академії. До речі, у Донецьку важко знайти український клас, не те що школу. «Так вот у нас притеснялся «русский язык», – каже пані Елла. 

Чоловік Елеонори – Євгеній – росіянин за національністю, родом з Нижнього Тагілу. «Та у себе на роботі він виявився єдиним «бандерівцем», бо мав проукраїнські настрої, – стверджує моя співрозмовниця. І продовжує: «Мій дідусь родом із Жмеринки, який чудом один з тринадцяти дітей вижив під час голодомору. У нас вдома розмовляли російською, хоча дідусь намагався, щоб ми, всі його діти та внуки, знали українську. У нас була велика дружна сім’я, яка дещо відрізнялася від інших. Мабуть, це вплинуло на мого сина, який став учасником проукраїнського руху серед студентів. Сколихнула його патріотичні почуття зустріч зi Святославом Вакарчуком. Після неї він сказав, що хоче жити у вільній державі, щоб можна було вільно йти по вулиці й нести прапор своєї держави. Згодом декількох його друзів схопили сепаратисти, били та знущалися. На щастя, відпустили. Все це знімали на відео, яке потім переслали на один російський телеканал». 

Уявіть собі, що пережила матір, коли побачила, як нелюди знущалися над її сином тільки за те, що він вийшов на мітинг та відкрито заявив, що підтримує Україну. 

Елеонора Володимирівна каже, що була далека від політики, жила своїм буденним життям. Мріяла відкрити туристичне агентство, яке б займалося організацією екскурсій для молоді по всій Україні. В цей час набиралася досвіду в одній туристичній компанії, яка у рамках програми про співпрацю Заходу i Сходу возила молодь на екскурсії. Ми хотіли, щоб діти побачили рідну країну. Зокрема, Західну Україну, яка багата своїми традиціями, культурою, де є знамениті на весь світ пам’ятки історії та архітектури. Але під час Революції Гідності цю програму закрили, аргументуючи недоцільністю пропагувати серед молоді демократичні цінності Євросоюзу. 

– Я ж хотіла, щоб мої діти росли у демократичному суспільстві, – з сумом каже пані Елла. – Мене дивує, чому багато людей не думають про майбутнє своїх дітей і перекривають їм можливість розвитку. 

Це, напевно, й привело мене на мітинг. Та тут розпочалася бійня. Майдан розганяла не міліція, вона збоку просто стояла і спостерігала, що буде, а натовп людей кримінальної зовнішності. Вони били людей, трощили сцену. 

Для моєї співрозмовниці останні місяці стали справжнім випробуванням. Багато родичів її не зрозуміли і нині засуджують, 
що стала на бік України.

– Спочатку мені було страшно від самої думки про це. Але з часом змирилася, – каже пані Елла. – У кожного з нас свій вибір. Іноді можна прожити ціле життя з людиною поряд, так і не дізнавшись, якою вона є насправді. Я й раніше не боялася говорити те, що думаю. Я їх переконувала, що не можна сидіти, склавши руки, коли в наших дітей відбирають Батьківщину та майбутнє.

Донька Марічка навчається у школі №2 м. Червонограда. Вона подружилася з дівчинкою Юлею. Намагається не згадувати те, що довелось пережити у квітнітравні минулого року.

У школі навчаються ще декілька дітей із східних областей. Для дітейпереселенців до 14 років БФ «Карітас «Сокаль» організував екскурсію на Різдво в Австрію. І Марічка Синєгубова поїхала туди. Так родина познайомилася з діяльністю Благодійного Фонду «Карітас «Сокаль» та її менеджером Мар’яною Яремчук. 

«Я не перестаю дивуватися жителям Прибузького краю. Вони співпереживають, безкорисно допомагають ближнім. Такою є Мар’яна Яремчук, яка опікується родинами переселенців, переймається нашею долею та проблемами. Ця підтримка для нас дуже потрібна та життєствердна, бо важко в один момент втратити все та опинитися у чужому місті серед малознайомих людей. За цей час лише декілька разів почула негативні слова на свою адресу. Але, думаю, що це, швидше, спрацював інстинкт самозбереження», – каже моя співрозмовниця.

Елеонора Володимирівна вдячна БФ «Карітас «Сокаль», який багато допомагає переселенцям, проводить для них різні заходи та зустрічі. Нещодавно була екскурсія в філію Львівського музею історії релігії, де вони ознайомилися з сокальською вишивкою та чорнодимленою керамікою. У м. Червоноград при УГКЦ Пресвятої Богородиці Владичиці України виділили приміщення, щоб переселенці могли збиратися та спілкуватися. Все це допоможе їм адаптуватися у місті та не відчувати себе кинутими на призволяще. У багатьох з них у Донецьку та області залишилися рідні, які з певних обставин не можуть виїхати. Тож переживають за них. 

Елеонора Синєгубова щодень спілкується з чоловіком по телефону, просить приїхати сюди, цікавиться, яка ситуація в місті. Та він не може залишити своїх людей без роботи. На Новий рік пані Елла була в Донецьку й просто вражена побаченим: «Мені боляче та прикро бачити, що зробили з моїм рідним містом. Тепер воно занедбане та зруйноване. Крамниці зачинені, вулиці порожні, знищені снарядами багатоповерхівки. Кругом військові зі зброєю на бронетранспортерах… Я народилася в Донецьку і знаю, яким він був. Україна•викохувала це місто, а зараз його сплюндрували…»
Крізь призму пережитого пані Елеонора каже, що між жителями Західної та Східної України нема розбіжностей. І там, і тут люди прагнуть жити краще. Важливo вести правильну пропаганду, а не налаштовувати схід проти заходу. У нас весь час говорили, що в Донецька забирають кошти. І багато хто в це вірив. Нині донеччани та луганчани не хочуть визнати, що їх обманули та втягнули у війну. Тільки ті, хто це робив, нині далеко, і насолоджуються сонячною дниною, а люди розплачуються за свою довіру скаліченою долею та втраченим житлом. 

Проте Елеонора з донькою, як і інші переселенці, не втрачають надії на те, що скоро настане мир, і вони повернуться додому.

Любов ПУЗИЧ.

 

Голос Сокальщини на GoogleNews