Дев`яносторічна мешканка Острова пані Ольга Бобик після християнського привітання "Слава Ісусу Христу" з гідністю українського націоналіста промовила "Слава Україні! Героям слава!"
Це вітання, яке вона колись у свої шістнадцять років могла сказати лише пошепки і лише до своїх, тепер як молитву, голосно і відкрито говорить всім родичам і знайомим.
Тоді у 1944 році в Самбірщині, у селі Сприні, коли її односельці-патріоти організували осередок Організації українських націоналістів, вона стала її членом. Побратими дали їй друге ім`я псевдо "Олена". Саме там на зубок, як "Отче наш" вивчила Декалог українського націоналіста, який пам`ятає й донині. Їй товариші давали багато націоналістичної літератури, які Ольга читала і потім вивчене і переосмислене розповідала іншим. Вона була надрайоновою, мала зв`язок з чотирма селами, її знала молодь, проймалася ідеями українських націоналістів, які несла в люди "Олена". Так було за німців. А коли прийшли совєти, то завербували кількох людей, яких у народі називали "сексотами", які й видавали членів Організації українських націоналістів, вояків УПА. У 1945 році її арештували ще з десятьма дівчатами, але вона нікого не зрадила і в причетності до ОУН не призналася. Це зробили за неї інші. Її били, саджали у карцер на три доби у Самбірській тюрмі, але дівчина вперто мовчала. Перевели у камеру, де сиділо ще тридцять заарештованих. Вони всі разом заспівали "Боже, ти кажеш всім веселитись, хоча й з ока тисне сльоза.." І за це знову карцер. Загалом дев`ять діб юна Ольга побувала у самому пеклі холодний, сирий льох, де аж кишіло щурами. Потім знову викликав її енкаведист і з люттю сказав: "А ти добре пам`ятаєш дев`яту заповідь Декалогу українського націоналіста.
Дівчина сказала, що знає лише заповіді Божі, а про заповіді українського націоналіста ніколи не чула. Але енкаведист, грубо вилаявшись, сказав, що її все одно будуть судити.
Додині пам`ятає старенька кожну заповідь, як і у вісімнадцять літ. І вона виразно виголосила: "Ні просьби, ні грозьби, ні тортури, ані смерть не приневолять тебе виявити тайни".
Ольгу засудили на десять років. Спочатку їх завезли до Львова, а тоді всіх політично суджених у товарних вагонах повезли на "совєцькі курорти". Ця подорож до Печори тривала три тижні. Три тижні знущань, голоду, холоду, бруду… Потрапила Ольга в "Оленьсовхоз". Де її і інших засуджених скерували на лісоповал. Пригадує великі сніги, сильні морози, завірюхи, і вони, молоді дівчата, спилюють, валять величезні дерева. Потім була робота на станції недалеко від Воркути. Там привозили вагони з мерзлим гравієм. " А ми ломом і кийками розбивали його, згадує пані Ольга. Таку каторжну роботу виконували впродовж двох років". А далі Мордовська автономна республіка. Робота на швейній фабриці під суворим наглядом. Так минуло ще два роки. І знову дорога. Тепер вже у Хабаровський край на пересилку. Серед політв’язнів були литовці, латвійці, поляки. Пливли Охотським морем п`ять діб пароплавом під назвою "Маклухо Маклай" до Магадану. Там вже були трохи кращі умови проживання. Працювали на будовах, рили траншеї. Навчилися мурувати. В 1954 році звільнили Ольгу з таборів.
– Вийшовши на волю, вона познайомилася з іншим політв`язнем Йосипом Бобиком, одружилися, вже наступного року в них народилася донечка. Подружжя прагнуло повернутися в Україну і тут виховувати своїх дітей. Чоловікові дали відпустку, і він поїхав відвідати своїх батьків і познайомитися з Оліними. Дружина не мала права виїжджати з Магадану. Але після смерті катаСталіна, за якийсь час сім`ї дозволяють покинути "совєтські курорти". Коли донечці виповнилося два роки, подружжя Бобиків рушило в дорогу додому, на Україну. Але радянська влада не гостинно зустріла вивезених з Сибіру. Ні Ольгу, ні Йосипа не хотіли прописувати в рідних селах, і сім`я подалася в Артемівськ. Там товариш Йосипа очолював майстерню з пошиття одягу. Там їм було не зле, але тягнуло додому. І врешті вдалося оселитися в Острові.
Помаленьку збудували хату. Виховали четверо дітей, всім дали вищу освіту. Чоловік Ольги помер у 65 років. Ще встиг видати заміж дочку, а далі пані Ольга сама вивела на самостійну дорогу трьох синів. Аж тяжко повірити, що ця худенька сивочола жінка стільки пережила на своєму віку. Катівню, табори у Печорі, Воркуті, Мордовії, Магадані. Тяжку чоловічу роботу. І знаєте, що вона сьогодні каже? Каже, що щаслива, бо Бог дарував їй такі довгі літа, що дав можливість пережити їй голод, холод, катування, тяжку роботу тому й щонеділі старенька ходила, а тепер її возять до церкви і за це дякує Богу. Щаслива, бо дочекалася незалежної України, про яку мріяла, за яку боролася. Щаслива, що має добрих дітей, які живуть у шлюбі. Дякувала їм за опіку, за доброту.
Коли ми прощалися, п. Ольга встала з ліжка, скинула светер і сфотографувалася у вишиванці. І знову з гордістю і гідністю української патріотки, бандерівки мовила: "Слава Україні!".
Слава таким скромним борцям за волю України, знаним і незнаним, оунівцям, воякам УПА, які у часи комуністичного режиму вірили і боролись за незалежність Української держави.
Оксана ПРОЦЬ.
Фото автора.