Ганна прокинулась раптово – наче хтось під бік штурхнув. Прислухалась. В хаті тихо, лише шалено калатає серце. Знову щось їй наснилося. Повернулась у сон. Там маленький Тарасик тонув у болоті, простягаючи до неї тоненькі руки з німим благанням у очах: бабусю, врятуй. Та вона не встигла: білява голівка зникла у темному місиві.
Перехрестилась. Невже знову якась біда стане на порозі? Вона з’явилась в її хаті разом з невісткою. Син взяв Ольгу з дитиною. Мала, непоказна, зиркала по кутках чорними очима. Тоді проплакала ніч, а вранці постановила: все, що Бог дає – на добре. Дякувала Всевишньому за сина: і роботящий її Іван, і добре серце має, пошкодував Ольгу, сина її любить, ну то й їй з ними добре буде. Та де там! Інша б раділа, що хлопець взяв її з дитиною, піклується про них, а Ольга лише губи копилила та на свекруху злим оком поглядала. Правду : невістка – у горлі кістка; ні з’їсти, ні виплюнути. І ще думала: може приживуться, притруться. Тож, як могла, уникала конфліктних ситуацій, давала дорогу молодшій – нехай хазяйнує. Та Ольга до роботи не рвалася, лише шукала, чим би сильніше дошкулити свекрусі. Що вже Ганна їм годила – сама на городі і в обійсті попорається, худобу нагодує, їсти наварить, цілий день крутиться, не присяде – а все не могла догодити невістці. Та Іванові нашіптувала: не любить твоя мати нас з Тарасиком. А Ганна всім серцем прикипіла до нього: їде в місто – з собою бере, морозива купить, іграшок, на качелях покачає, в цирк, як приїде, заведе. А в неділю разом з ним до церкви йде, тішиться, як малий дякові підспівує своїм тоненьким голосочком – то тихенько, то голосніше. Цілує його, до грудей притискає: мій ти хороший. І Тарасик її любив і кликав: моя буся.
Через рік Ольга народила ще одного сина. Назвали, як покійного дідуся – Мирославом. Ганна була щаслива: придане внукові купила, нову коляску, хрестини на славу справила. Нехай молоді свої гроші складають – стануть у пригоді. А Ольга знову невдоволена, чим і сама не знає. Через тиждень знову гостей чекали – родичів Ольжиних. Ганна накупила продуктів, наготувала і вареного, і печеного. Прийняла їх як рідних. Вже коли посуд мила, почула з сусідньої кімнати голос невістки: ну й жадна твоя мати, не поклала моїм в сумки солодкого. І правда, закрутилась та й забула. Кров вдарила їй в обличчя. Рвонула двері і до Ольги: все, терпець мені ввірвався, дві ночі не досипала, готувалась щоб достойно прийняти твою родину і ось яку дяку маю. Погана тобі свекруха – ось тобі Біг, а ось поріг.
Скоро потому молоді вибралися на квартиру. Ольга так і не попросила пробачення. Ганна лишилася в хаті сама Лише вірний Тузік гримів ланцюгом на подвір’ї. Тепер лише по неділях Іван привозить малого Мирослава. Дивиться на нього і сльози застилають очі – викапаний дідусь. Притиснеться рожевою щічкою до неї\, щось лепече своє, незрозуміле. А вона й щаслива, не знає чим пригостити, де посадити. Вже й Іван зупиняє: мамо, не танцюйте коло нього. Як їдуть, передасть Тарасикові гостинця, запитає сина, чи добре йому живеться. Добре, мамо, скаже і відведе погляд. А сам змарнів, аж почорнів. Сусіди розказують, що все більше часу в гаражі проводить, длубається в моторі «Жигулів», які йому подарувала. Раніше казав купить іномарку, тепер про це й не згадує. Ольга ж по перукарнях бігає, подруг приймає та Іваном командує. Жаль їй сина, та що зробиш – сам собі долю вибрав.
… Не зчулась як перші півні заспівали – ніч добігала кінця. Встала, попорала худобу, взялася до тіста – торт пекти. Завтра Іван з Мирославчиком приїдуть буде чим пригостити і гостинця Тарасикові передати. Бо що та дитина винна. Тільки подумала про своїх найдорожчих і на серці потепліло. Швидше б неділя.
Валентина БЛУДОВА.