Наші інтервю

Iсторії міста, якого немає

Марія ПАШКОВСЬКА – одна з небагатьох мешканок Сокаля, яка пам'ятає Другу світову війну і її трагічні сторінки. Її розповіді про події червня 1941 року, єврейське гетто, допомогу її родини єврейським утікачам ламають стереотипи про українців як про антисемітів, що співпрацювали з німцями. Ці живучі стереотипи ще досі стають важелем політичних ігор, які стосуються України, на міжнародній арені. Пропоновані короткі замальовки постали після кількох зустрічей із п. Марією у рамках проекту, що ініціював відділ освіти Сокальської райдержадміністрації у співпраці з Львівським обласним інститутом післядипломної педагогічної освіти.

Марія із зіркою Давида

Велика хата, у якій мешкала Марійка зі своїми двома братами і батьками, здавалось, спохмурніла. Кілька днів тому поспішно й сумно спакувалася квартирантка – пані Шурова, яка походила з Великих Мостів, а працювала в Сокалі. Усі розуміли, що життя в гетто, куди пішла квартирантка, – не з медом. Бачили поморені голодом і страхом обличчя ще недавніх своїх сусідів, колишніх однокласників, які раптом ставали далекими і чужими.

Мама тихо щось пакувала до кошика: обережно клала яйця, курку, борошно. А потім підкликала Марійку до себе і попросила віднести все для пані Шурової, бо вона, бідачка, не має там що їсти. Для Марійки це була пригода. Вона ходила у гетто й раніше, щоправда, тоді ще воно й геттом не називалось, – просто найгарніша частина міста, де мешкали найзаможніші сокальці – євреї, поляки і навіть українці. Німці наказали вибратися з цієї уже зруйнованої дільниці всім, окрім євреїв, приставили туди для охорони єврейських поліціантів і почали щоденно приводити туди євреїв з інших околиць. Пройти в гетто було складно. Однак Марійка, сама чорнява і трохи схожа на єврейку, знала одну хитрість – зірка Давида. Цей розпізнавальний знак був перепусткою в гетто. Тому зробивши "опаску" і намалювавши зірку, дівчина пішла. Чи було їй тоді страшно? Зовсім ні. Кожен сокалець у разі потреби міг би підтвердити німецьким солдатам, що вона українка. Її родину, заможну і працьовиту, знали всі. Дівчина безперешкодно пробралася через поліційний кордон, зустріла пані Шурову, віддала гостинця й пообіцяла прийти ще. Бідна жінка тільки дякувала і тихо плакала.

Ще разів зо п'ять вдавалося передати кошик із продуктами своїй квартирантці. А наприкінці серпня повідомили, що пані Шурової не стало. Її повели разом з іншими, куди – невідомо.

Іноді, коли Марійка із дзбаночком у руках ішла до "Маслосоюзу" або повертала звідти, вона бачила, як вели Свитазівською дорогою євреїв. Щоразу мимоволі приглядалася до всіх облич, шукаючи серед юрби очі пані Шурової.

***

Коли 84-річна Марія Пашковська в саду пригадує ці події, признається, що зараз їй більше страшно, ніж тоді, коли була підлітком: "Хто б мене тоді питав, жидівка я чи українка, побачили, що чорнява, із зіркою Давида, зробили б все, що хотіли… Німець не мав "пардону". І як мама мене не боялася пускати. Я б своїх дітей нізащо не пустила. Тоді справді світ був перевернувся".

***

Так склалася доля родини Пашковських, що одного із братів Марії, Романа, студента медицини, взяло гестапо (як заручника), і він пройшов пекло Аушвіца, пізніше Дахау і вижив. До СРСР йому повертатися не хотілося, тому виїхав до США. Після війни пані Марія бачилася з ним всього раз, коли той приїжджав до Польщі, майже підпільно…

Естер Вартувна (Іванчук)

Коли Естер виводили з подвір'я, вона плакала і благала, щоб її відпустили.

– Я замужем за українцем, – просилася вона, – я вже не єврейка, пожалійте. Моє прізвище Іванчук…

Її убили просто на подвір'ї коло хати, не довівши до юрби тих, кого гнали до протитанкових ровів. Зарано зрозумівши свою приреченість, молода жінка кинулася тікати і дістала кулю в серце.

Естер Вартувна була однією з найвродливіших жінок у Сокалі. Коли вона йшла "корзою", важко було не оглянутися навіть жінкам, а не те щоб чоловікові. Молоді дівчата вважали її першою законодавицею мод у містечку. Як Естер одружувалася, казали в Сокалі, що, певно, буде кінець світу: побралися українець і єврейка.

***

Протитанкові рови коло Сокаля стали місцем перших поховань євреїв. Їх скликали на площу (першими прийшли найзаконослухняніші – адвокати, лікарі, професори гімназії разом із родинами) і повели процесією туди, де до початку війни було викопано протитанкові рови. Там усіх розстріляли.

22 червня 1991 року на місці перших розстрілів євреїв вже нова українська влада ще залежної України, що прийшла після відносно демократичних виборів (незалежність проголосять за кілька місяців), поставила пам'ятний камінь на вшанування жертв Голокосту.

Мортко

Мортка на вулиці Шевченка (колишній вулиці Свитазівській) майже ніхто не пам'ятає. То був небагатий єврей, що мав вузеньку смужку свого подвір'я і бідну хатинку, який абсолютно нічим не вирізнявся: ні вродою, ні талантами, ні багатством. Ніхто точно не пригадує, чим заробляв Мортко на життя. Він сумирно жив і сумирно пішов в одній із процесій тих, кого першими погнали на "окописько". Мортковій жінці вдалося втекти. Але смерті уникнути не вдалося. Увечері вона пробралася до хати дальших сусідів Лихограїв і попросила їсти. Її нагодували, дали харч на дорогу, але прихистити побоялися. Морткову жінку за кілька годин зловив німецький солдат. Злякавшись, вона призналася, хто їй допоміг. Людей побили, пригрозили смертю, але відпустили, щоправда, нацькували польських поліцаїв, які повністю "зрабували" хату, забравши з неї все цінне. Морткову жінку розстріляли того ж дня.

Морткова хатка до кінця війни завалилася, і подвір'я Мортка стало зручним проходом між теперішніми вулицями Шевченка та Івасюка. Город втоптали чужі чоботи і босі ноги, і вже ніщо не нагадувало про те, що тут колись було Морткове обійстя.

***

За іронією долі, про Мортка корінні сокальці згадують більше, аніж про багатих єврейських землевласників і купців… Мешканці вулиці Шевченка несвідомо, без усякої асоціації, кажуть "піду через Мортка", маючи на увазі вузький провулок, який утворився на місці колишнього Морткового подвір'я.

Розенберґ

Він повернувся до Сокаля надто пізно. Війна утруднила добирання, і ту дорогу, яка звично займала йому кілька годин потягом, він проїхав підводами і пройшов пішки за кілька днів. Застав порожній будинок із розпоротими перинами, побитим посудом і понищеними меблями. Вирішив бігти шукати родину. Якраз Свитазівською вулицею вели євреїв. Кинувся до юрби, бо посеред змучених і сірих облич побачив рідні – своєї дружини і сина. Його голосно відкликнув німецький наглядач: "Ви куди, пане, це ж жиди, вони на розстріл! Стійте собі збоку, як всі інші, і дивіться, як хочете".

– Я з ними. Там мої діти і жінка. Я жид, – сказав радше до себе, як до наглядача, і ступив у колону.

Збоку зойкнуло українське дівча із дзбаночком, що стояло і дивилося на те, що діється. Дзбанок вилетів їй із рук і покотився на дорогу.

***

Розенберґ був успішним підприємцем. Його гарний цегляний будинок з допоміжними приміщеннями по периметру уважали за взірець німецького функціоналізму. І сам господар був дуже схожий на арійця – високий "пристійний" блондин. Казали навіть, що він одружився не по любові…

***

За радянських часів у приміщеннях колишнього багатого маєтку влаштували райспоживспілку. Наприкінці 1980-х усе почало занепадати і руйнуватись. Згодом на величезне подвір'я, що на вулиці Шашкевича, приїхав екскаватор і залишки будівель зрівняв із землю. Тепер на цьому місці супермаркет "Рукавичка".

Сніг у місті мертвих

Коли німці "вичистили" гетто після останньої третьої акції 1943 року і в ньому не зосталося жодного єврея (а їх було майже три тисячі), раптом серед травня знявся вітер і почався "сніг"… Діти виходили і здивовано поглядали на небо. Вітер був із боку гетто. Звідти він доносив пух і пір'я від розпоротих перин та подушок. Історії про єврейське золото і коштовності зробили своє: багато сокальців, які прагнули легкої наживи, після перших чуток про те, що євреїв у гетто немає, кинулися туди пороти пошивки, перини і матраци. Здається, рідко хто повернувся із серйозною здобиччю. Перед обличчям голоду і смерті євреї продавали і вимінювали все, що мало хоч якусь цінність.

Відкривши гетто, німці, як добрі господарі, відразу ж почали розпродувати будинки (чи те, що від них залишилося), щоб їх розібрали на цеглу. Після приходу радянських військ будинки розібрали остаточно. Із давньої цегли побудували колгоспні ферми і корівники. Місто мертвих зрівняли з землею і засадили деревами, назвавши його Комсомольським парком. Як свідчення давньої історії міста мертвих – привид давньої синагоги і єврейська школа серед дерев.

Записала Мирослава ТОВКАЛО.

 

Фото автора і з сімейного альбому Марії Пашковської.

Голос Сокальщини на GoogleNews