135 років тому, вперше приступив до головного Престолу карівської церкви священик, композитор Віктор Матюк
Дивним був приїзд до села отця Віктора Матюка. Книг і інші письмена, що віз із собою священик, то для селян було привичним, а от якийсь великий чорний інструмент, якого доставляти до покою треба було більшої чоловічої сили, то вже було щось особливе, та і в селі не бачене. Уже згодом карівчани відчують чарододійну силу того інструмента, коли з його глибинного нутра, якось загадково, залунають, милуючи людський слух, чарівні мелодійні звуки рідної пісні.
Прибув композитор у Карів у розквіті своїх творчих сил. В той час його знаменита «веснівка» уже лунала устами О. Мишуги по всій Європі, у Львові на святкових заходах виконуються його твори різного жанру, готуються до друку нові музичні посібники, а тим часом композитор, за якимось жестом долі, опиняється далеко від гомінких, багатолюдних центрів у тихому галицькому селі.
Найперше, як парох, Отець Віктор намагається пізнати село, громаду, над якою тепер йму надано виконувати духовну опіку, вести важкою дорогою духовно-культурного відродження. Гарне враження зробила на нього недавно збудована церква. Отже і тут є широке поле для його діяльності.
Але повернімося до часів коли жив і творив композитор. Тоді Галичина робила свої перші кроки національного відродження. Панщина уже була скасована, проте галичанин і дальше знаходився під соціальним і національним гнітом. Не маючи ні власної держави, ні власних якихось суспільних організацій, важко було підіймати народ до національного самоутвердження.
За словами композитора, український народ знемагав від гніту і неволі, мова рідна і пісня були в погорді і тільки простий український народ «заховував і передавав з уст до уст тії найдорожчі скарби яко спадщину по своїх предках». Отже, як бачимо, стан українського тодішнього суспільства і на далі був пригнічений.
Багатовікове польське панування над Галичиною, що пригнічувало її національний розвиток, дещо послабилось з приходом сюди австрійського панування з його конституційною монархією і загальною ідеологією просвітництва. Тоді настав для Галичини сприятливий час для її національного відродження.
Цьому посприяли також і європейські національно-визвольні рухи – «Весна Народів». І ось за таких геополітичних обставин, на арені Галичини появляється, і все чим раз в більшій кількості, ціла когорта передових культурних діячів – будителів національного Духа, починаючи від «Руської Трійці» (М. Шашкевич, Я. Головацький, І. Вагилевич). Згодом на цю арену вступив і священик, композитор Віктор Матюк, охопивши своєю творчою, священичою і громадською працею широке коло діяльності.
Дев’ятнадцяте століття було значно насичене політичними рухами, внутріполітичними і релігійними протистояннями. Через подальший асиміляційний тиск з польської сторони, значна частина української інтелігенції, а це в основному духовенство, переходило на польське культурно-мовне спілкування, практикуючи це, дуже часто і у церквах. Згадаймо який був суспільний резонанс проповіді українською мовою о. Маркіяна Шашкевича.
З іншої сторони – Галичину в ту пору заполонило так зване москвофільство, яке поширилось по всій Західній Україні (Галичина, Буковина, Закарпаття). Ця релігійно-пропагандистська течія мала своєю метою перетворити галичан на росіян. Будучи фінансово підтримуване російськими офіційними колами, москвофільство знаходило значну підтримку серед духовенства і інших верств суспільства. Їхні «читальні Качковського» розповсюджувались на рівні з «Просвітою».
Але вогник пробудженого національного відродження, ворожим до України силам, згасити було уже неможливо.
У галицькому суспільстві на арену національного відродження починає вступати нова прогресивна сила – світська інтелігенція, до якої длучилася певна когорта і священиків, скркд яких композитори: – І. Лаврівський, М. Вербицький, П. Бажанський, В. Матюк, С. Воробкевич і ін. В умовах поглинання української культури пануючою тоді польською культурою, усвідомлюючи те, що українська церква виконуючи тільки свої канонічні приписи (а галичани в переважній більшості ревниві її сповідники) повнокровного дихання нації не дає, вона занепадає, асимілюється, а галичанин, на фоні такої суто релігійності, виглядає як щось другорядне, принижене. І ось ці сподвижники національного відродження зуміли знайти шлях до серця галичанина, до його духовного утвердження, прищепивши в офіційну галицьку релігійну свідомість національну культурну течію, що стало у Галичині рушійною силою українського відродження.
Саме серед цієї когорти у такому ж руслі плідно працював отець Віктор Матюк (1852 – 1912 рр.) – композитор, активний громадський і культурний діяч, творча і громадська діяльність якого може послужити прикладом умілого прищеплення народних духовних скарбів у церковну практику і відродження на цьому ґрунті української самобутності.
Творча і громадська діяльність Віктора Матюка досить широка – це музичні обробки народних пісень, організація народних хорів, випуск у світ першого у Галичині об’ємного пісенного збірника «Боян», створення навчальних музичних посібників і інших збірників народних пісень та музичних творів. І все це активно впроваджувалось в життя галицького суспільства, вливаючи в церковне життя Галичан потужний струмінь національної ідеї, витворюючи тим своєрідний духовний феномен – Українську церкву.
У Карові, поряд зі своєю пастирською діяльністю, отець активно береться за працю світську, громадську – піднесення культурного рівня своїх парафіян. Одним із важливих заходів – це створення хору, надання йому фахового рівня, що дало змогу йому виступати і на львівській сцені.
Для відродження національних традицій, а саме таких життєрадісних, веселих великодніх веснянок гагілок (у Карові їх називають «Голубка») отець залучає своїх дітей, сколихнувши тими багатолюдними обрядовими дійствами всі навколишні села, у яких ці традиції уже були занепали. Ці великодні веснівки у Карові жевріють до нашого часу, але така велелюдність, коли збиралося у велике пісенне коло усе село від дітей і до людей літніх, на жаль залишилося тільки щемливою згадкою.
При організації, на початку минулого століття, товариства «Просвіта», Віктор Матюк став першим її головою. Треба ще сказати, що отець Матюк займався і лікуванням, маючи навики і знання з фітотерапії.
Паралельно з тією працею, пише музику церковну і світську, видає музичні збірники, навчальні посібники з музики для українських шкіл. Зібравши твори І. Лаврівського, М. Вербицького, П. Бажанського і свої власні, видає власним коштом збірник пісень для чоловічого хору «Боян».
Таким є широке поле діяльності священика-композитора, діяльності відданої, жертовної, бо часто він віддавав свої кошти (і у великих сумах) на видавництво і популяризацію музичної літератури серед народу.
Чи багато маємо тепер таких жертовників серед священства?
Ось так, у сонмі цілої плеяди композиторів , письменників, художників і інших культурних діячів, Віктор Матюк торував стежки до українських душ, пробуджуючи у них громадянську, національну гідність до тієї висоти, що уже в перших десятиліттях 20 століття Галичина з приниженої, пригніченої перетворилася у рівноправну націю, здатну боротися і відстоювати свою державність, своє місце під сонцем. Така є сила рідного слова, рідної пісні, рідної традиції.
Застановляючись над постаттю Віктора Матюка і іншими передовими священиками того часу, що пробуджували Дух народу, роздумуєш: яка Господня рука вела їх на цю дорогу? Вони могли би як і інші священики, що жили до них і після них, тримаючись церковних приписів і канонів спокійно собі жити, заробляти на хліб і до хліба. Але в такому разі що на сьогодні сталося би з українським народом? – асиміляція. Вони ті подвижники Духа осягнули своїм духовним єством розуміння того, що є щось вище в церковній діяльності від звичайних канонічних приписів – це піклування про той Господній Дух що живе в народі і яким живе народ, і що саме його треба найбільше плекати, бо цей ДУХ і є українська нація і українська церква, в цілості своїй – українська культура.
Ось чому вони возносили до небес наряду з канонічними співами народну пісню. І «Святий Боже», і «Родимий краю», і «Як ніч мя покриє» все це цінності духовні однієї величини, бо вони підносять людину до вищого духовного рівня, плекаючи ті найвищі людські почуття – любов до ближнього, до України, До Бога.
Закінчив свою земну дорогу композитор у с. Карів 8 квітня 1912 р. у великодній понеділок і тут похоронений, де над його могилою стоїть величавий пам’ятник роботи відомих українських скульпторів А. Коверка і А. Павлося. Саме у Великодній понеділок карівчани завжди вшановують пам’ять композитора.
Степан Івасейко.