Вихід книги завше подія, принаймні, для автора. А коли ця книга жадана і довгождана перша "ластівка", та ще й одразу в твердій палітурці та обсягом понад 300 сторінок, то це вже, дійсно, вагома причина для радості і в прямому, і в переносному значеннях.
Йдеться про поетичну збірку Володимира Комбеля "Світло любові", яка нещодавно вийшла друком у Львівському видавництві "Каменяр". Віршів у книзі чи не вдвічі більше од кількості сторінок, адже набрані безперервною версткою, хоча нині модно навіть кільком рядкам "відгороджувати" всю сторінку. І це мимохідь наводить на думку: або автор економив кошти (що цілком зрозуміло і виправдано), або намагався благословити у світ якнайбільше творів зі своєї глибочезної шухляди. Швидше за все і те, й інше. Писати "в шухляду" для літератора в Україні звична справа, бо ж видання книжок справа клопітна й недешева.
Колишній вчитель, поет із села Низи Володимир Комбель, хоч ця книга й перша у його доробкові, у віршуванні не новачок.
Підкорює вершину творчості давно. Пам'ятаю його добірку в "Сокальщині літературній" (1998 р.) і те, як на відміну від інших авторів, навідріз відмовився друкувати в колективній збірці біографічну довідку і власну фотографію, обмежившись віршованими рядками:
…Драму я впіймаю бистро,
До душі мені і свист.
Тож скажу Вам, товариство,
Я трагічний гуморист.
Ось так, римованою оповідкою "Автобіографія" він з усмішкою посвятив читачів у перипетії свого життя, починаючи з моменту народження.
Лаконічний "Автопортрет" "трагічний гуморист" намалював тоді ще оригінальніше:
Вуха, очі, рот, ніс, вуха…
То портрет не злого Духа,
То, мов дулю, вам під ніс
Образ свій пером підніс.
Про існування цієї епатажної строфи згадала, розглядаючи портрет колоритного вусаня, що задумливо дивиться кудись чи то вдалеч, чи то у "таємничу вічність" з останньої сторінки обкладинки "Світла любові". До речі, вищезгаданих віршів у виданій книзі немає. А певна суміш гумору і трагізму в поезії Володимира Комбеля і надалі присутня. Здається, це щось невід'ємне від сутності автора.
Відкриває поетичну збірку вірш "Цвіт долі". І либонь, не випадково. На сторінках книги розкошує буяння весняного цвіту: "Мій ніжний цвіт", "Цвіт любові", "Розквітни!", "Цвіт черемхи", "Квітка любові", "Яблуневий цвіт", "Первоцвіт", "Першоцвіт любові", "Цвіт кохання", "Цвіт щастя" тощо. А декілька кольорових фотоетюдів наприкінці книжки мовби доповнюють той шал цвітіння.
Поет купається у ньому сам і припрошує читача. Та, можливо, варто було всі ці квітучі вірші об'єднати в цикл. Натомість, у книзі немає навіть розділів. Або авторові ніхто не порадив посортувати вірші за тематикою, або й тут взяло гору непокірне его оригіналахарактерника… Тож доведеться читачеві самотужки шукати в цьому "маєві весни" і кохання колір і "цвіт" до душі.
Втім, було б несправедливо стверджувати, що Володимир Комбель у своїй творчості тільки те й робить, що милується природою і жіночою красою. Як сказано в анотації, "у збірці представлена не тільки інтимна лірика, а й високо громадянські тексти, які сповнені великої залюбленості в життя, високої віри в чистоту людських стосунків". Є в книзі й автобіографічні (як мені здалось) розповідіпоеми: "Незнайомка", "Пальто", "Полярна ніч", "Ніжність" та інші.
Практично всі тексти легко читаються, невибагливі композиційно, зрозумілі змістом і доволі вправно заримовані. Та, як на мене, облюбований автором спосіб римування дещо одноманітний, плавно перетікаючи з вірша у вірш, зі сторінки на сторінку, мимоволі приколисує, притуплює сприйняття… Та й не всілякій строфі пасує ритм бравурного маршу, особливо, коли в тексті таки більше трагізму, аніж гумору. Не личить майстерності й надто часте вживання епітетів з російським закінченням, на кшталт "похмурії", "чарівная", "любимая" тощо. Хоча, можливо, це суто моє, суб'єктивне враження…
Завершується сповнений усмішок і цвітіння, пристрасті і пізнання шлях ліричного героя від "Вогню кохання" (другий вірш у книзі) до "Зорі любові" (передостанній) печальносокровенним пророцтвом:
Покриє все безжальна Лета
Неквапним поступом своїм,
Лиш серце лишиться поета
Та осяйний твій образ в нім.
(вірш "Серце поета").
Тож вибір за читачем: або пройти цю довгу путь по висхідній разом з поетом, довірившись тихому сяйву полоненої ним "зіркимрії", або шукати "істину земного життя" деінде. Бо, як зізнається у своєму післяслові сам автор: "Ця книга породжена пошуком, ні, не спокою, а сили життя для (…) неспокійної болісної душі". Для себе Володимир Комбель цю силу знайшов у… "м'якій жіночій ніжності". І цьому віриш, гортаючи сторінки збірки "Світло любові":
Дивись, як сяє зірка ясно!
Так, пізно, пізно, та ще вчасно
Я чистоту душі зберіг.
І не лише зберіг для себе…
І бачиш ось прийшов до тебе…
А не прийти я вже не міг. (вірш "Будеш!")
Зрештою, книга це завжди більше, ніж просто книга. Книга це насамперед душа її автора. А хто вправі вишукувати недоліки в душі ближнього, хай навіть, прагнучи вдосконалення? Та й Володимир Комбель, судячи з тієї ж таки післямови, достатньо обізнаний у тонкощах віршування: "Знавці розрізняють вірші і поезію, у деяких віршах її більше, у деяких менше. У мене теж є своя думка на цей рахунок, однак промовчу".
Що ж, промовчу і я…
Любов БЕНЕДИШИН.