Всі ми, українці, кожного року, в тому числі і я, з нетерпінням чекаємо Шевченкового свята. Воно найбільш величне для нас.
Ось дочекалися ми цього дня. Присутні в залі Народного дому залишилися дуже задоволеними з виступів учасників художньої самодіяльності міських та сільських колективів.
…Повертаюся додому. А дорога далека і важка, як для мене. Іду поволі, роздумую над усім, що бачила, чула… І дійшла висновку, що наче все гаразд, але не чути було голосу представників нашої влади. На це величне свято приїхав і наш народний депутат України Степан Курпіль, який перед тим був у м. Червоноград і виступав на віче біля пам'ятника Т. Г. Шевченку. І він також мовчав… Дуже дивно стало мені, що в такий важкий для нашого народу, України час ніхто не знайшов гарячих та правдивих слів, щоб розказати про ту "окраденую", за словами Т. Шевченка, Україну, про наш волелюбний народ, який ніколи не мирився з неволею, а вірив, що визволення прийде і
Встане Україна,
І розвіє тьму неволі,
Світ правди засвітить!
А так хотілося б, щоб хтось сказав і про тих сміливих, відважних наших лідерів Об'єднаної опозиції, які скликають людей на народні віча під гаслом: "Вставай, Україно!". Вони в таку негоду, хурделицю, ідуть до народу, стверджують, що досить терпіти час діяти! Хвала їм за те! Честь і хвала за те, що відгукнулися на слова Кобзаря з такої глибокої давнини, бо вони сучасні і сьогодні!
Повільно крокую далі і роздумую: невже не було серед нас сміливої, відважної людини, яка б звернулася до громади Сокаля зі щирими словами про велич генія людства, Тараса Шевченка? А колись ми так завзято та гучно, сміливо виступали! Чому ж притихли всі? Та є серед нас прекрасні оратори, патріоти, але не чути було їх, принишкли, стишилися всі! Невже нас охопив якийсь страх, якась боязкість? Чи, може, комусь до впободи провести такий мовчазний сценарій: не виступати, не говорити всякої крамоли, не говорити зайвого. А після закінчення виступів учасників художньої самодіяльності прийти з державними прапорами до пам'ятника Т. Шевченку, не сказавши ані слова, тихо покласти до його підніжжя квіти, заспівати пісню "Реве та стогне Дніпр широкий", навіть не закінчивши її до кінця. І на тому досить!
…Ідучи повільно далі, полинула спогадами у ті далекі часи, коли ми відзначали Шевченківські дні. Прагну згадати як ставились до відзначення пам’ятних дат, пов’язаних з іменем Кобзаря, представники колишньої радянської влади. І пригадала 1961 рік…
Він став пам'ятним та незабутнім у моєму житті. Це було доволі давно, в м. Лопатин, що на Радехівщині, де й викладала в місцевій середній школі українську мову та літературу. Вчителі школи, особливо словесники, разом із заступником директора, з представниками, радянської ще тоді, міської влади та працівниками районної бібліотеки готувалися до відкриття пам'ятника Т. Г. Шевченку в нашому районному містечку. Мені випала велика честь відкрити пам'ятник, виступити біля нього з промовою. Це було великою радістю для мене! Адже шістдесяті роки були надзвичайно важкими. Але ми, всі гуртом, а нас було багато молодих та енергійних патріотів, перемогли усякі перепони, які стояли нам на шляху. І пам'ятник безсмертному Кобзареві відкрили. Це було 9 березня 1961 року. Я з великою любов'ю та хвилюванням промовляла теплі та щирі слова про Поета. У мене навіть зберігся той виступ, ті запальні слова, які проголосила. Починала виступ словами Максима Рильського:
Благословен той день і час,
Коли прослалась килимами
Земля, яку сходив Тарас
Своїми босими ногами.
Земля, яку скропив Тарас
Своїми росамисльозами…
А закінчила виступ так:
Будеш, батьку, панувати,
Поки живуть люди,
Поки сонце з неба сяє
Тебе не забудуть!
Опісля виступали представники колишньої влади, виступив щирий українець, патріот заступник директора школи Михайло Штурмай та багато інших. (М. Штурмай згодом захистив дисертацію, одержав звання кандидата педагогічних наук, працював в ІваноФранківському педінституті). У мене збереглися фотографії тих часів. Пригадую, що після відкриття пам'ятника Т. Шевченку, всі, хто був біля нього, пішли в Будинок культури. Там відбувся концерт за участі учнів Лопатинської середньої школи під моїм керівництвом. Цікавими були виступи дітей. Ми ставили уривки з поеми "Гайдамаки", інсценізували поему "Тополя", читали вірші, виступав хор учнів школи. Жителі колишнього містечка щиро дякували нам за величне свято. Вони раділи, що в м. Лопатин постав пам"ятник безсмертному Кобзарю серед розлогих дерев у місцевому парку.
Лину знову в спогади і пригадую, яку велику роботу ми проводили напередодні Шевченківського свята, а особливо перед відкриттям пам'ятника. Організовували конкурси на написання творчих робіт спільно з учнями літературного гуртка, яким керувала. Цікавими були твори по творчості Т. Шевченка. Спільно з працівниками районної бібліотеки проводили цікаві акції, щоб книги поета, особливо його "Кобзар", були у кожній сім'ї. "Кобзар" у кожну сім'ю!" такою була акція. Проводили її щорічно. Упродовж довгих років очолювала важливу ділянку культурного життя в містечку. Мене обрали головою ради при бібліотеці (на громадських засадах). В ті роки була така посада. Я була повністю віддана цій роботі.
Пригадую собі приємну хвилину в житті, коли мені за багатолітню сумлінну роботу вручали Почесну грамоту від міністра культури Української РСР та від голови Українського республіканського комітету профспілки працівників культури. Це було 3 червня 1961 року.
Пригадала ще одну важливу подію, пов"язану з іменем Тараса Шевченка. Але це вже було в Сокалі. Добре пам'ятаю: мені доручили підготувати доповідь про життєвий та творчий шлях до 155ої річниці від дня народження Великого Кобзаря. Сумлінно підготувалась до цієї знаменної дати, написала змістовну доповідь. Разом з працівниками Будинку культури прибрали сцену, а з працівниками районної бібліотеки організували виставку творів Т. Шевченка. У доповіді використала багатий матеріал про Кобзаря. У моїй бібліотечці є всі твори поета. А також багато художніх творів про нього, зокрема, чудова книга спогадів про Тараса Шевченка. У доповіді також використала безліч патріотичних віршів, уривків з поем, які розказувала на пам'ять. Зокрема, читала уривок з поеми "Гайдамаки", в якому поет передає мрії селянських повстанців ХVІІІ ст., які боролися проти лютих ворогів українського народу:
…Козак оживе;
Оживуть гетьмани в золотім жупані;
Прокинеться доля; козак заспіва:
"Ні жида, ні ляха!". А в степах України
О Боже мій милий блисне булава!
На цьому вечорі виступали й керівники тодішньої радянської влади. Вони говорили про безсмертного нашого Кобзаря з великою пошаною, відчувався подих українського вітру в радянський час. Згадую про цікавий, багатий ідейним змістом концерт.
Сокальчани були задоволені цим святом. Після його закінчення до мене підходило багато людей, особливо сусідів з колишньої вулиці Леніна (нині Шептицького), і дякували. Згодом підійшов працівник середньої школи №3 пан В. Дишкант, який похвалив за проголошену доповідь про Т. Г. Шевченка… І тут нема нічого дивного: Шевченкові твори у всі часи захоплювали людей різних поколінь.
Нині ми живемо у незалежній державі, і дивно, що цього року на Шевченковому святі, на превеликий жаль, не почули ані слова про Кобзаря від представників влади.
…І ось нарешті прийшла до хати. Втомлена, змучена, але ожила тими чудовими спогадами далекої давнини. Адже це найкращі молоді роки мого життя. Є про що згадати… Тож дорога додому була важкою, довгоюдовгою, але приємною!
Незабаром до мене прийшов син Олег. І я його запитала: "Чому ніхто не виступав з представників влади? Чому не виступив наш народний депутат п. Степан Курпіль?". Він мені відповів: "Я не знаю, чому ніхто з представників влади не виступив, а народний депутат Степан Курпіль не виступав тому, що йому не надали слова, а самозванцем він не захотів бути". •Бо ж справді, Степан Курпіль скромна, інтелігентна людина. Він ніколи б сам не виступив.
Прикро, що представники нашої влади в такий знаменний день не мали що сказати громаді Сокальщини. І навіть не надали біля пам'ятника Т. Шевченку слово народному депутату України Степану Курпілю, хоча так би годилося, бодай із ввічливості. Адже він зумисне приїхав до Сокаля в цей день, щоб бути з громадою. Могли, однак чомусь не захотіли…
Ось тому Шевченкові очі так сумно дивилися нам вслід, коли ми відходили від пам'ятника. Про це справедливо зауважила у статті журналіст Валентина Блудова.
Марія КОЖУШКО,
жителька м. Сокаль.