Т. Маркевичу
Якби знайти такого в слові дива,
Щоб раптом українців відродило.
Щоб рідної не відрікались мови,
Їх до єднання звали б гени в крові.
Раба прогнало б з їхніх душ навічно,
Що загніздився в них в часи трагічні, –
Манкурти пощезали б, яничари
Та інші поросійщені примари.
Що разом з ворогами лихо творять…
І враз поменшало би злиднів, горя,
Бо нам рости в сіянні «Заповіту»,
Щоб дивували люди всього світу.
Щоб ми Свободу серцем полюбили,
І шанували б предків, їх могили.
І на землі, на нашій, на великій
Постали б люди мужні, не дволикі.
Щоб слово-чар звістило землю й небо,
Що українцям чесну владу треба.
Бо час нам жити у сім’ї єдиній,
В добрі і славі, в рідній Україні.
ВІРЮ ТВЕРДО
Моє коріння вглиб віків сягає,
Із древності п’ю життєву снагу,
Живить вона в мені чуття безкрає
Любити Україну дорогу.
Із юних літ трощу залізні пута
Палючим словом, ділом і мечем,
В які Вітчизна сотні літ закута,
Бо від них біль мене завжди пече.
Ворог зумів мені підтяти крила,
В тюрмі, нескореного, муштрував,
Де гартувалась незборима сила,
Щоб знов звестись на захист людських прав.
Стараюсь, щоб в людей міцніла віра,
Якої я ніколи не губив.
І в чужині холодній, і допіру –
Її ціную вище всяких див.
Бо твердо вірю: Україна-мати
Вже не зазнає болісних падінь,
Серед держав їй квіткою зростати,
Стриміти у промінну височінь.
Володимир СІРКО.
м. Сокаль.