Уже 20 років між Сокальською спеціалізованою школою ІІІІ ст. №3 та початковою школою «Веселка» м. Берлін (Німеччина) існують дружні зв’язки. З легкої руки пана Ганса Беетена у 1997 р. стартував проект обміну учнями «Навчаючи, вчимося», який працює за таким принципом: одного року сокальці запрошують до себе у гості своїх ровесників з Німеччини, наступного – вони приймають українську групу в Берліні. І у цьому році сокальці гостинно зустрічали німецьких побратимів – трьох вчителів: Сабіне Плєва, АннКлєр Гора, Лізу Вайгельт та 13 учнів. На жаль, цього разу пан Беетен не зміг приїхати в Україну за станом здоров’я. Гості жили в родинах своїх ровесників, відвідували уроки, цікавилися історією Сокаля, знайомилися з українськими традиціями. Яким вони побачили Сокаль, українську школу та учнів, вони розповіли мені під час зустрічі у школі.
Пані Плєва:
– Насамперед, хочу сказати, що дуже вдячна за те, що ми знову отримали запрошення від українських друзів. Я вже вдруге гостюю у Сокальській CШ №3. Такий обмін досвідом – це добре як для педагогів, так і для учнів. Кожен раз під час таких зустрічей ми бачимо і дізнаємося щось нове для себе. Це робить Європу та Україну ближчими та відкритішими, бо важливо мати контакт з людьми. Дуже добре, що діти живуть у сім’ях. Тільки так можна побачити справжнє життя. Коли українці приїжджають в Берлін, вони також живуть у сім’ях. Діти порівнюють все, відкривають щось нове і тягнуться до кращого. Вони далекі від політики, але роблять маленькі кроки для дружби між народами – зав’язують контакти. І це добре, бо Україна прагне бути членом Європейської спільноти.
Ліза Вайгельт:
– Німецькі школярі дуже раді, що приїхали на Західну Україну, і мають змогу поспілкуватися з ровесниками, пожити з ними у їхніх родинах. Україна завжди гостинно зустрічає гостей. Наші діти щоранку зі захопленням розказують як минув вечір. Батьки українських школярів огорнули їх турботою та увагою, намагаються догодити усім чим могли. Навіть готували страви на замовлення. Діти повернуться додому і будуть розповідати, що в Україні їх так гарно приймали. І це добре…
– Розкажіть про свій навчальний заклад?
Пані Плєва:
– Наша школа є двомовна, з поглибленим вивченням малювання, навчання ведеться на двох мовах: англійській і французькій. У ній навчаються діти різних національностей та різних соціальних верств населення. Є дуже бідні з низьким рівнем життя, які живуть на соціальну допомогу держави, це, в основному, турки і араби, і багатші – діти із забезпечених родин. Є учні, які походять з французьких сімей. Такі поїздки, в рамках програми обміну, сприяють дружбі між дітьми та роблять їх однаковими. І зовсім нескладно було знайти дітей, які хотіли б їхати в Україну. Сюди вони їдуть із задоволенням. Вчителі дуже цікавляться Україною і також хочуть їхати, дякуючи цьому обміну, ми між собою стали дужедуже близькі.
– Чи престижно в Німеччині мати вищу освіту?
Пані Плєва:
– Донедавна хлопці та дівчата в Німеччині багато вчилися в школі, щоб вступити в університет. Нині престиж освіти дещо впав. Через що навіть ті випускники, які закінчили школу з високими балами, не хочуть йти вчитись в університети. Вони вступають в училища, а по їх закінченні йдуть працювати і заробляти гроші. Просто нема заохочення до навчання у виші. Уявіть, щоб вступити в медичний університет, навіть якщо у вас атестат 12,1 або 11,9 балів, потрібно чекати поки звільниться місце. Дехто чекає рікдва. У Німеччині професія вчителя високооплачувана, проте у школі працюють, в основному, жінки. В їхньому педагогічному колективі, який налічує 70 осіб, лише семеро мужчин.
– Чим зацікавив Вас Сокаль, що сподобалось?
Ліза Вайгельт:
– У мене багато вражень, хоч ми тут лише тиждень. Для нас зробили екскурсію по школі, потім ми побували на уроках, побачили як поводять себе учні, спілкувалися з старшокласниками та вчителями школи, походили по Сокалі… Побували у Сокальському художньому та історикоетнографічному музеї «Людина. Земля. Всесвіт», на уроках співів, танцю, малювання, і гри на саксафоні в Cокальській школі мистецтв ім. Віктора Матюка, які мені дуже сподобались. Їздили до Львова, там так красиво. Це вже європейське місто… Сокаль і Львів – це наче два різних світи. Тож тиждень був для нас насиченим та цікавим на події, знайомства та людей. Ми відкрили для себе Україну дещо з іншого боку… І це дуже добре, бо діти побачили культурне життя українців. Соціальні контакти весь час поширюються і поглиблюються. Ми зустрічалися після уроків з вчителями, спілкувалися і обмінювалися досвідом. Ми мали пікнік у лісі. Було породинному затишно: вчителі, батьки, учні і ми. Вдячні вчителям Сокальської СШ №3, які склали для нас таку цікаву і дуже насичену програму. Я як вчитель малювання і художник, вважаю, що дуже важливо приділяти увагу всебічному розвитку дітей, зокрема, їхньому таланту. З цікавістю побувала на уроках малювання у школі мистецтв ім. В. Матюка. Діти з кожним днем все тісніше контактували, розмовляли різними мовами: хтось – англійською, а хтось – німецькою чи французькою.
– Кожен з Вас до поїздки щось чув про Україну, мав якісь уявлення про неї. Чи змінилися вони після цієї подорожі на Сокальщину?
Ліза Вайгельт: – Я перший раз в Україні. Не раз була у Польщі. Думала, що тут побачу щось подібне. І спеціального нічого не читала й не довідувалася про Україну, щоб приїхати, і все побачити на власні очі. Єдине, що чула, що в Україні дуже багато п’ють горілки. Але уже тиждень і ніхто мені не пропонував скуштувати цього алкогольного напою. Це єдине, що знала про Україну, але це не справдилося.
– Що найбільше вразило в Україні?
Пані Плєва:
– Українці – дуже працьовитий народ. І в цьому вкотре переконались. Коли ми ходили вулицями Сокаля, скрізь бачили, як люди працюють на городах і полях. У вас направду дуже багато городів. Ще помітила, що українські діти виглядають щасливими, вони не скаржаться на життя, є життєрадісними. У нас все поіншому. Німецькі школярі багато жаліються, що мають важку програму, важкі домашні завдання. І це мене вразило.
Анн-Клєр Гора:
– Я тут уже вдруге, перший раз приїжджала у 2010 році. Вважаю, що єдине, що не змінилося – це гостинність. Вона яка була, така й залишилася. Це якраз хороший приклад для нас. Ваша гостинність просто вражає. Це дуже приємно. Українські діти, зокрема, учні Сокальської СШ №3, гарно виховані. Німецькі школярі та вчителі будуть розповідати вдома, які культурні українські діти. І говоритимуть батькам, щоб їхні діти ставали схожими на них. Коли була попереднього разу, то Львів ще не був таким гарним. Коли ми приїхали зі Сокаля до Львова, то відчули, що попали в інший світ. Там уже Європа. Але і сам Сокаль змінився на краще. Зараз є багато гарних будинків, і багато будується. Єдине, що не змінилося – це дороги. Але це теж Україна. Я була в Румунії, і на мій погляд в України є багато спільного з цією державою. Можливо, це лише моя думка.
– А щоб Ви сказали про українських жінок?
Пані Плєва:
– Українські жінки інтелігентно себе поводять, вміють гарно триматися на людях, зі смаком одягаються. Ззовні виглядають дуже жіночно. Це також підкреслюють своєю поведінкою та своїм одягом. Жінки можуть все тримати у своїх руках і на роботі, і вдома, при тому виглядати чарівно.
Ліза Вайгельт:
– Куди б не поїхала, купую собі сувенір напам’ять. У Львові на Вернісажі купила віночок та вишиванку. Вона мені дуже сподобалася, і наступного ранку я її одягнула. Дивуюсь, як українським жінкам вдається поєднувати різні стилі з вишивками, дотримуватись народних традицій.
Анн-Клєр Гора:
– Я народилася у Франції, зараз працюю в Берліні, у школі. Хочу сказати про жінок з французької точки зору. В Берліні жінки сильні, в Франції вони також сильні, але цього не показують, хоча мають владу в сім’ях. Вони виглядають дуже жіночно, але не так кольорово, як українки. Там вдягаються консервативно, тільки у темні кольори. У Франції побутує така думка: «якщо жінка з України, то вона мусить бути дуже гарна».
– Чи готова на Вашу думку Україна до вступу в Євросоюз?
Ліза Вайгельт:
– Ми побували на зустрічі з очільником освіти паном Романом Монастирським, який розповів нам про реформи, що чекають українських школярів та вчителів. Гадаю, що це теж певні кроки до Європи, ваша система освіти буде дуже схожою до європейської.
АннКлєр Гора:
– Як я уже говорила, Україна, на мій погляд, дуже схожа з Румунією. Якщо Румунія є в Євросоюзі, то чому Україна не може там бути. І такі поїздки, проекти, контакти сприяють цьому. Ми можемо вільно спілкуватися, говорити на різні теми. Україна на весь світ задекларувала під час Революції Гідності свій європейський вибір, своє бажання жити поєвропейськи, і нині відстоює це. Звичайно, Україна має бути в Євросоюзі.
Пані Плєва:
– В українців є своя культура, духовність, своя ментальність. Цим вони цікаві для нас.•Ось чому нам набагато цікавіше поїхати в Україну, ніж в США. Країни Євросоюзу простягають руку допомоги іншим державам, підтримують їх, допомагають їм розвивати демократичне вільне суспільство. Я бажаю вам, щоб кордони, які розділяють європейські держави, розчинилися.
– Які слова українською мовою Ви знаєте?
Ліза Вайгельт:
– «Смачного», «Ти дуже гарна», «Я люблю Україну», «Як справи?», «Мене звати Ліза», «Дружба», «Доброї ночі», «Дякую».
– Чи складною є для вас українська мова?
Ліза Вайгельт:
– На слух – милозвучна, ми вчимося лише говорити, а не вчимо граматики. Писати завжди важче.
– Які українські страви вам сподобались?
Пані Плєва:
– Вареники, варення зі смородини, мариновані кабачки і огірки.
* * *
Наша розмова була невимушеною та щирою, ніхто не відчував дискомфорту і не комплексував через те, що не знав мови співрозмовника. І це завдяки керівнику проекту з українського боку вчителю іноземної мови Сокальської спеціалізованої школи IIII ступенів №3 Марії Гурській та її помічникам, вчителям іноземних мов Зоряні Ільницькій та Наталії Фенчин, які допомагали нам спілкуватися. Це ще раз переконує, що завжди можна порозумітися зі співбесідником, були б лише добрі наміри та бажання…
Любов ПУЗИЧ.
Фото автора.