Дорога до Бутинської сільської ради зі Сокаля нічим не краща, аніж у будь-якому іншому керунку району. Наше авто мало не втопилося в "калабані" у Поториці, а потім долали дорогу з ямковими перепонами через Бендюгу. Та й з Великих Мостів до Бутин наш водій то вправо, то вліво крутив кермо, аби не застрягнути надовго. Отак і доїхали.
У сільського голови Богдана Равлика, мабуть, як і в кожного на такій посаді, проблем вистачає. Адже до Бутинської сільської ради належать чотири села: Шишаки, Бутини, Пристань та Піддовге. Щоправда, у кожного проблеми свої. Для Бутин другого (після Сільця) за величиною села у Сокальському районі, це відсутність дитячого садка. Справа в тому, що саме приміщення є, навіть гойдалки, пісочниця, драбинки збереглися, але шиби у вікнах, що залишилися, повибивані, а рами погнили, опалення відсутнє, всередині повно непотребу і сміття.
Богдан РАВЛИК, Бутинський сільський голова:
– У нас вже сьогодні є майже 250 дошкільнят, які б охоче відвідували дитячий садок. Але будівля поруйнована. Місцеві мешканці здали кошти, і ми вже встановили вісім пластикових вікон. Власними силами прочистили каналізацію. Підтримки і допомоги поки що ні від кого не маємо, покладаємось на власні сили.
Друга важлива проблема це дороги, які просто в аварійному стані. Вдалося в Пристані одну дорогу полагодити. А в Бутинах відтинок від центру до церкви. На жаль, багатих спонсорів не маємо. Хіба шахта "Любельська" виділила кошти на перекриття даху Пристанської церкви. Є у нас один фермер, але він не допомагає. До села Бутини підведений газопровід, понад два мільйони було виділено з державного бюджету. І по селу люди собі вже підвели газ до хат, проте ще не всі роботи з підключення газопроводу завершені.
По дорозі до бібліотеки та Народного дому села Бутини зустріли молоду маму з синочком.
Ірина ЯЦИШИН, вчителька української мови і літератури Бутинської школи:
– Ми з чоловіком виховуємо двох діточок. Старша донечка вже школярка. А молодшого Сергійка, доглядають дідусь і бабуся, але вони вже старенькі, і їм це нелегко. Все своє життя віддали дітям, бо працювали вчителями у школі. Я теж вчителюю. Добре, що є вихідні серед тижня, то маю можливість займатися з сином. В селі багато сімей мають дошкільного віку дітей, тому добре було б, якби і в нас відкрили дитячий садок. Адже приміщення є. Громада готова допомогти, але самі ми не зможемо його підняти з руїн.
І ось ми біля колишнього дитячого садка. Сумна картина. Видно, що приміщення будувалось саме під дитячий садок. Просторі кімнати, великі вікна. Осторонь, руїною, стоїть котельня. Нині у приміщенні безліч різного cміття, кажуть, що тут хтось жив і навіть у цих стінах коней тримав. Праве крило колишнього дитсадка вдалося зберегти, адже тут розмістили сільську бібліотеку. Щоправда, приміщення не опалюється, але затишне, чисте. Хіба електрообігрівачі рятують у зимову пору. В читальному залі, крім стелажів з книгами, гарно оформлений краєзнавчий стенд, зібрано старовинні вишиті сорочки, обруси, рушники, є речі побуту. В бібліотеку часто приходять не лише школярі, а й дорослі.
Марія СИРОЇЖКО, завідувач Бутинської бібліотеки:
– У нашій бібліотеці зареєстровано 750 читачів, з них 140 дітей. Книжковий фонд сягає семи з половиною тисяч примірників. У бібліотеку приходять пенсіонери, беруть книги, а також цікавляться періодикою, адже передплатити багато газет і журналів не мають можливості. Вчителі школи є частими гостями нашої бібліотеки. Чимало нової літератури для дітей, які навчаються у школі. Є дуже гарно оформлені книжечки для малят. Влітку студенти читають твори сучасних письменників і поетів. Однак немає стільки літературних новинок , скільки б хотіли прочитати, про які дізналися в Інтернеті. В читальному залі виставка старожитностей оформлена з речей нашої прабабусі Наталії Пиріг.
…Далі попрямували до Народного дому, розташованого у колишній школі. Поруч церква і плебанії священиків двох конфесій. У приміщенні Народного дому, яке в осінню пору не опалюється, досить сумно. Хоча стіни декоровані, є цікаві стенди, але бракує… тепла. Бо тут теж хіба деколи в старій печі розпалюють. Попри те, як ми почули, культура в селі не занепадає, є люди, закохані у пісню, танок, народні традиції.
Марія БУЛИК, завідувач Народного дому:
– Вже восьмий рік працюю в Бутинському народному домі. Добре, якби був художній керівник, хоча б один на трип`ять сіл. Але попри це у нас працюють чотири гуртки художньої самодіяльності, є два вокальні колективи: дитячий і дорослий. Дітки, які люблять танцювати, мають можливість займатися у приватному танцювальному гуртку зазвичай, у Народному домі. Але, як дуже холодно, то нам дозволяють провести репетиції в місцевій школі чи приміщенні сільської ради. У нас є талановиті люди. Наприклад, сестри Логін і їх двоюрідний брат Юрій Збишко постійно беруть участь у співочих конкурсах і стають переможцями. А в селі у нас завжди відбуваються концерти до державних, національних свят. На Різдво організовуємо вертепи і виступаємо під церквою.
До Бутинської сільської ради належать ще три села: Шишаки, Пристань і Піддовге. Проїжджаємо сільськими дорогами, і треба бути вмілим водієм, щоб обминути великі ями і не застрягнути в якійсь "калабані". Вражають сільські контрасти. То милують око сучасні будівлі помешкань сільських трударів, то смуток огортає душу, коли бачиш похилені до землі старенькі хатинки, в яких уже ніхто не живе.
До села Піддовге від траси треба їхати дорогою через ліс, десь зо два з половиною кілометри. Звичайно, у цей населений пункт не курсують маршрутки і рейсові автобуси. Люди, а це переважно пенсіонери, долають шлях пішки. Їдемо єдиною сільською вулицею. Пусткою дивляться на нас вікна багатьох осель. Їх господарі чи вмерли, чи виїхали, подвір`я заросли бур`янами, ясенами і дубами. Прописано у Піддовгому 49 мешканців, а фактично живе десь зо тридцять, у шістнадцяти хатах. Старожили вважають, що назва села пішла від того, що людям під селом Пристань давали довгі городи. І селяни казали: "Йдемо в довге". А село стало Піддовге. Колись тут жили і поляки. Була збудована школа, від якої нині залишився пагорб. Тепер є лише церква, збудована за пожертви, насамперед, жителів села, а також жертводавців. Нема ні крамниці, ні медичного, ні культурного закладу. Як це не сумно, але село щороку меншає. Мало народжується дітей. Хоча природа і екологія чудові. Розповідають, що сюди навідуються діти колишніх мешканців, або жителі великих міст, які б хотіли тут придбати хатинку під дачу, щоб влітку відпочивати в цьому чистому, мальовничому куточку природи.
Марія ГАЙДЮК, депутат Бутинської сільської ради, мешканка с. Піддовге:
– Ще влітку в наше село приїжджають колишні мешканці чи їх нащадки. А на зиму повертаються до міста. Бо для зимівлі потрібно придбати дров, щоб палити у печах. Багато стареньких, одиноких людей, за котрими нема кому доглядати. Допомагають сусіди. От у нас є свої коні, то ми оремо поле своєї сусідки, допомагаємо зібрати врожай, бо вона не має ні дітей, ні чоловіка, живе сама. Тут переважна більшість людей живе з господарки і зі свого поля, в середньому мають по півтора гектара орної землі. Бо де шукатимуть роботу? У ближніх селах її нема, а в Червоноград далека і недешева дорога. Наше Піддовге село пенсіонерів і безробітних. У цьому році навіть школярів не було. Я маю двох онуків, але вони ще дошкільнята. Дочка сидить з дітьми, а зять їздить на заробітки. Ми б дуже хотіли, щоб наші малята ходили в дитсадок, але ні в Пристані, ні в Бутинах дошкільних установ немає. Одна розрада маємо чисте повітря, гарний ліс, ходимо влітку збирати чорниці, а восени гриби. Мої односельці давно мріяли про свій храм Божий. Колись на цьому місці, де зараз є церква, був хрест. На Великдень приїжджав священик з Хлівчан, святив нам паски. А не раз сніг, дощ. Ми стоїмо, а та мокрота на наші паски падає. Тоді священик і порадив збудувати невеличку церковцю. Ми ходили по селах, збирали кошти, і місцеві мешканці давали що могли, а також працювали на побудові храму, щоб мати свою церкву. І тепер у нас гарна церковця. Ми підтримуємо її. Я в храмі за дяка.
…Повертаючись до центрального села Бутини, запримітила як сільські діти вже йшли додому зі школи. Чепурно вдягнені, веселі, червонощокі. А онде молоді мами в сучасних візочках везли своїх маляток. Дівчаткамедсестри, вродливі, модно одягнені поспішали на роботу. А край тину згорблена, з палицею, біля врослої в землю хатини, поралася старенька бабуся. На подвір`ї лише кури і собака. Неподалік харчевні гуртувалися мужчини, випити пива. А в полі господарі вели коней, орали поле, певно, вже думаючи про наступний рік. Такі ті сільські мережива: барвисті і не дуже.
Оксана ПРОЦЬ