Роман був перший, що творив загони, І нашу армію УПА, щоб захистить українські кордони від зазіхань фашиста чи більшовика.
(Із вірша повстанця УПА на віче)
5 березня 1950 року в с. Білогорща (тепер частина Львова) прийняв свій останній бій РоманТарас Йосипович Шухевич – український політичний і державний діяч, військовик, Герой України. Член галицького крайового проводу Організації українських націоналістів. Командир з боку українців українського військового підрозділу «Нахтігаль» в складі іноземних легіонів Вермахту (1941-1942). Генералхорунжий, головнокомандувач Української повстанської армії, голова Секретаріату Української головної визвольної ради (1943-1950).
В цей день, за доброю традицією, члени Червоноградської станиці вояків Братства УПА під проводом станичного Андрія Принуди та свого капелана о. Михайла Нискогуза вирушили до с. Білогорща для вшанування пам’яті героя. До них приєднались члени Сокальської станиці вояків Братства УПА, козаки Західнобузького куреня Прикарпатської січі, члени товариства «Меморіал», спілки політв’язнів та інших громадськопатріотичних організацій міста.
Всю дорогу в автобусі лунали духовні і повстанські пісні. Колона червоноградців приєдналася до учасників віче, над яким майоріли прапори патріотичних організацій. Вишикувались вихованці Військового ліцею імені Героїв Крут та члени товариства «Пам’ять». Сивочолі повстанці Червонограда і Сокаля також стали на почесну варту біля пам’ятника головнокомандувачу. А сальвели козацької гармати, яку заряджали козаки Андрій Сухий та Валерій Маршалок лунали наче відгомін буремних літ.
Герої віддавали життя за незалежність України. Та коли вона стала вільною, чомусь не розквітла. Чому? Отець Михайло Нискогуз у своїй проповіді пояснив, що дві тисячі років тому римський намісник Пилат дав наказ розіп’яти Христа, а теперішні чужинські намісники не упускають нагоди вкрасти і крадуть. Вони виносять смертельний присуд Україні, підписуючи Харківські угоди. Священик благав Господа допомогти очистити наш український дім.
А голова обласної ради Олег Панькевич уточнив: «Ми понад двадцять років маємо українську по формі державу, яка так і не стала українською, бо нею продовжують керувати окупанти та тушкиперевертні». Міський голова Львова Андрій Садовий поставив конкретне питання: «А що робити з алкоголізмом?». А нас він закликав бути християнами і старанно працювати. І ще, боротися з корупцією. Певно, знає міський голова, що високі бюджетні видатки на правоохоронні органи не для цього передбачені. Ось так. І ні слова про відповідальність влади перед народом. Але кожен з нас, незалежно від віри, ідеологічних переконань чи походження розуміє, що, якщо та влада не зупиняє пограбування народу, то…
Лунала палка промова Юрія Шухевича – сина головнокомандувача. І хотілося вірити, що українська нація переможе, як сказав Микола Пшевлоцький, почесний голова КУНу.
Та в мене виникли дивні запитання. Для кого це дійство? Якщо для ветеранів УПА, то чому цим соратникам Р. Шухевича дали змогу почитати свої вірші та поспівати лише до початку віче і після нього. Вояки ж не приїхали лише для того, щоб почути переконання шанованих людей, яких і без того по телевізору бачать. Чому не було молоді серед тих, хто виступав? Щоб ветерани бачили кому естафету передають. Якщо дійство призначене для виховання підростаючого покоління, то чому там не було дітей? З якою б радістю вони відвідали музей Р. Шухевича. Побачили б ви, читачу, захоплені очі козацького джури Романа Горчаковського, коли він розглядав криївку, однострої, залишки зброї, слухав екскурсовода про останній бій у цьому будинку. Та й чи порадувало б генералхорунжого те, що віче на місці його загибелі проводять лише для доведення власного патріотизму через вшанування пам’яті героя. Та не самими вшануваннями потрібно патріотизм доводити, а діями. Розбудовувати Україну треба, виявляти причини негараздів і усувати їх. Бо тепер виходить, що нібито найпатріотичніша, найнаціональносвідоміша область має не лише найвищий рівень корупції в Україні, а ще і може похвалитися таким об’єктивним показником, як найгірші в Європі дороги. І варто лише виїхати за межі цієї області в будьякому напрямку, щоб переконатися в цьому.
Вшановувати героїв треба. Але ці вшанування повинні виконувати ще і завдання патріотичновиховної роботи серед молоді. А для цього вони повинні відбуватись на тлі економічного розквіту нашого краю, за незалежність якого боролись герої. Інакше – встануть до бою нові герої.
Анатолій ТРОЦЮК, курінний отаман Західно-Бузького куреня Прикарпатської січі.