Чи можна любити і шанувати національну пам’ять, а точніше: чи можна її, національну пам’ять, сприймати як власну особисту пам’ять, зберігаючи її у своєму серці. Це риторичне запитання постійно стукає у нашу свідомість, з огляду на наш навколишній український інформаційний світ. З чого починається національна пам’ять? Знову звернуся, як і в попередній статті, до вислову теоретика українського державобудівництва В. Липинського. Це знання своєї історії, історичних легенд, пошана до могил, справ та імен предків, опірність денаціоналізації (асиміляції), несприйняття чужих доктрин і міцність консерватизму.
А тепер погляньмо на наш нинішній ідейно й ідеологічно суперечливий вік. Немає у нашій державі єдиної державотворчої ідеології, офіційна історична думка в Україні, на жаль, ще не зовсім сформована, і дуже часто ті чи інші історичні події, факти, видатні постаті трактуються по різному – діаметрально протилежно. А скажіть, як ставляться до української історії деякі існуючі в Україні конфесії, маючи на меті асимілювати і зрусифікувати українців. То як за таких умов духовно консолідувати українське суспільство – в байдужу до національної пам’яті особисту свідомість кожного українця прищепити почуття любові до своєї історії так, щоб він із трепетом душі переймався, захоплювався геройством і відданістю наших батьків і дідів, з почуттям готовності повторити їхні подвиги, коли покличе Мати-Україна. І над цими проблемами мусимо усі разом, всім свідомим українським суспільством думати.
Цей невеличкий клаптик землі, де колись було село Іваньки, вже неодноразово приймав своїх краян з близьких і далеких околиць, а з побудовою тут каплиці і опорядженням братської могили воїнів УПА, приймає щорічно. Приймає не з жалю до себе, за знищеним тут життям, а для того, щоб ми усвідомили найсуттєвіше – чому нас нищили?! Впродовж багатьох віків і тепер. А причиною цьому є наша багатовікова бездержавність. Вона, багатовікова бездержавність, приглушила у нас почуття патріотизму – любові до свого краю, без чого не може існувати жодна нація, як міцна держава, і ці почуття нам потрібно відроджувати безперервно, у кожному поколінні. Усвідомити – хто ми є на своїй землі – вільні громадяни чи слуги чужинців при владі? Хоча у нас завжди частина суспільства була і є свідомою, відданою національним ідеалам, на цьому ми трималися впродовж століть і тримаємося нині. Але проблема полягає в тому, щоб та висока свідомість охопила якнайширші маси. Цього вимагає наш глобалізований вік. Історія може повторитись.
І саме Іваньки, ця невеличка місцевість, здатна багато нам у цьому допомогти – навчити, розкриваючи одну із трагічних і героїчних сторінок нашої недалекої української історії.
І ось 6 жовтня, в напрочуд сонячну теплу неділю, іваньківська земля знову покликала до себе, у ту пам’ятну місцевість, розкрила обійми для багатьох своїх краян, нагадуючи тим своє минуле і таким чином застерігаючи від подібного у майбутньому.
В зазначений у повідомленні час зі всіх сторін – доріг, які ведуть у Іваньки, потяглися вервечки машин, автобусів, фір і піших. До Братської могили УПА, до дерев’яного хреста, який ще зберігся з часів живого села і пам’ятає цю іваньківську трагедію, до каплиці, яка носить ім’я Покрови Пресвятої Богородиці, лягають вінки і квіти. Над головами людей замайоріли рідні прапори. За українською християнською традицією свято розпочинається Богослужінням – у каплиці, Святою літургією, а опісля, над братською могилою УПА – Панахидою. У почесному строю стоять ветерани-повстанці, священики УГКЦ і УПЦ-КП творять Богослужебний чин. Над іваньківською землею підіймається до небес, до Бога благальна молитва за рідний край-Україну, за рідну землю і український народ, а над могилою повстанців, стискаючи груди, зворушуючи серця присутніх, підноситься до небес «Вічная пам’ять». І саме ця заупокійна молитва, задумаймося, до чого вона закликає? – пам’ятати те, що відходить у вічність, – пам’ятати рід, родину близьких і далеких: усіх, над ким підноситься ця молитва, а це і є – національна пам’ять. Бо саме тому щороку ми тут збираємось, щоб нагадати, відновити у пам’яті цю буремну сторінку історії. І як завершальний акорд, на честь полеглих героїв-повстанців, що віддали життя за самостійність України, тричі сколихнув повітря стрілецький салют, його виконали хлопці зі «Свободи».
Борцям повстанцям – доземний уклін!
За їх жертовність їм співаєм славу!
Настав наш час: ми підвелись з колін,
Свою будуємо державу!…
Мій брате, волю пильно стережи!
Лиш перед Богом станем на коліна,
У добрім ділі, Боже, поможи,
Щоб відродилась Україна.
Такими словами розпочалася художня частина, яку вела Надія Білоцеркович.
Після невеликого вітального і подячного слова будівничого цієї каплиці Степана Івасейка, перед присутніми, у повноті свого повстанського Духа і ще молодецького запалу, виступили ветерани-повстанці – хор «Повстанець» з Сокaля. У їхньому виконанні звучить «Реквієм», утверджуючи в свідомості присутніх відчуття жертовності і геройства їхньої боротьби.
Постійний учасник іваньківських свят, чоловічий ансамбль з Угнова «Хлопці з Угнова» (керівник Максим Брезовський) під бурхливі оплески виконав ряд повстанських пісень.
Ансамбль вчителів з Карова радував не тільки співом, а милував око і своїм гарним барвистим національним строєм, бо істинно незбагненною є таїна і краса української вишиванки. Поєднуючи це іваньківське свято зі своїм професійним, він виконав ряд пісень з повстанської і учительської тематики. Їм присвятила свою пісню і солістка гурту «До світанку» Маріанна Молоко.
Цілий ряд поетичних творів прозвучали з уст Анастасії Леуш, Юлії Паращинець. Свій вірш «Пам’яті села Іваньки» озвучила Галина Дацишин. Декілька власних віршів прочитала й Анастасія Гупало, а пісню «За правдиву Україну» виконав Андрій Луковський з Двірців. У загальну творчу атмосферу свій чудовий багатоголосий спів вніс жіночий вокальний ансамбль «Калинове намисто» з села Діброва, оспівуючи і свою рідну землю – своє село. Бадьорості і ритмічного ладу надав присутнім своїм співом і гурт «До світанку» з м. Рава-Руська.
У художнє плетиво пісень і поезії влилися також і виступи окремих посадових осіб – зокрема, голови Сокальської районної ради Ігоря Дацюка, який наголосив на особливій потребі збереження національної пам’яті в нашому народі, особливо в політичних умовах нашого часу, коли фальсифікується наша історія на найвищому владному рівні, переписуються шкільні підручники, викидаючи з них буремні сторінки нашої історії. За таких умов проведення різних пам’ятних заходів на всіх місцевостях, пов’язаних з тими чи іншими історичними подіями, є вкрай важливими і необхідними. З викладом нинішніх соціально-культурних і політичних проблем в Україні виступив і заступник голови Жовківської районної ради Богдан Юрдига, депутат Сокальської районної ради, голова фракції «Свобода» Тарас Стародуб торкнувся історії витоків української національно-визвольної ідеї, за якою стоять імена Миколи Міхновського, Дмитра Донцова, продовжувачів цієї ідеї Романа Шухевича і Степана Бандери. Наголосив на нашій відповідальності за збереження національної пам’яті і за щасливе життя в рідній державі майбутніх поколінь.
В такому ж дусі лунали слова й інших промовців. Уся програма свята, всі виступи були пронизані духом патріотизму – героїчним минулим і проблемним сьогоденням, вселяючи присутнім ті почуття, ті переконання, на яких міцно триматиметься українське державотворення. Збагатила свято і щойно видана книжка «З вогню і крові» (автор С. Івасейко), в якій висвітлено трагічні і героїчні сторінки цього села, а також його давній фольклорно-обрядовий побут. Свято закінчилося, але люд ще довго, до самого смерку, не розходився. Уже наставав вечір, а над Іваньками багатоголосою луною ще витали такі до болю щемні, мелодійні українські народні пісні.
Щира подяка й уклін усім, хто прибув на це свято. Пам’ятаймо і шануймо свою історію, своїх борців за незалежність, шліфуймо цією історією свою особисту національну свідомість. Адже від неї, національної свідомості, залежить наше державне майбутнє, наш добробут, а відвідування таких свят засвідчує про нашу національну свідомість.
Слава Україні!
Степан ІВАСЕЙКО.