Головна / Згадаємо, як це було / Iваньки – трагічна історія Сокальщини

Iваньки – трагічна історія Сокальщини

У кожної історичної доби – своя правда. І найчастіше – гірка, зі сльозами на очах, страшними споминами, що ятрять душу вночі і з’являються наяву щоразу, коли заполітизовані історики переповідають історію на свій лад. Але чи вдасться нашій свідомості заново переписати ці болючі спогади давно минулих літ, голодне напівжебрацьке дитинство, кривавий слід повстанських змагів, і найголовніше – «простити винуватців наших, як і ми прощаємо їм»? Навряд чи… Бо занадто багато крові мирних жителів було пролито, занадто багато брехні, що і по сей день висить як дамоклів меч над іменами народних месників. І тільки назви сіл, знищених більшовицькою навалою, залишились на згадку… А колись тут жили люди, і враз, за чиєюсь безжальною вказівкою, зникли вони у вогні лихоліть, закарбувавши по собі трагізм та безвихідь в умовах тієї тоталітарної епохи. Колишнє село Іваньки Сокальського району – одне з таких. Не випадково, саме цей живописний куточок і став місцем проведення Свята повстанської слави 16 вересня 2012 року. У цьому дійстві кожен присутній зміг почерпнути строкату історію Іваньків, почути спогади корінних мешканців спаленого села та вшанувати Героїв УПА.

Село, що кануло у вічність…
 

Село Іваньки сьогодні нагадує про себе лишень назвою однойменної місцевості, що розташована на межі Сокальського та Жовківського районів і належить до угідь РаваРуського лісового господарства. Обрамлена столітніми дубами та соснами, що наче вартові бережуть страждальну історію села, територія людських поселень Іваньків сягає своїм корінням у XIVXV століття. Але трагічна подія одного літнього дня, 28 серпня 1944 року, практично перекреслила багату півтисячолітню спадщину села, понівечила родовід чи не кожної іваньківської родини! Влітку 1944ого сталінські опричники, борючись з УПА, не щадили навіть мирних мешканців, змітаючи на своєму шляху населені пункти. У ту пору палали Синьковичі, Пирятин, Купичволя, Зубейки, Бродюки. У смертельному полум’ї вогню спалахнули й Іваньки. За яскраву сторінку звитяжної боротьби українських повстанців місцеві жителі заплатили високу ціну! Іваньківська земля на той час стала прихистом для окремих бойових одиниць Воєнної округи «Буг». У цій місцині часто відбувались військові сутички, а один із найбільших боїв на теренах Іваньків припав саме на кінець літа. Кровопролитне протистояння завершилось нищівною поразкою – майже півтисячі загиблих «червоних солдатів» і наших 14 повстанських легенів, 4 тяжко і 7 легко поранених! Надійно захищені рідною землею і шатрами лісів, вони таки виграли бій, але якими зусиллями! 28 серпня 1944 р. більшовики підпалили Іваньки! Очевидці тієї страшної днини і досі пам’ятають, як радянські солдати увірвались в село. В передчутті лиха люди встигли завчасно покинути обійстя та сховатись у лісі. Від страшної картини побаченого і досі іваньківська кров холоне: велетенським вогнем запалали осиротілі подвір’я, а домашня господарка з неймовірним ревом конала на згарищах! Людський стогін та плач зпоміж лісових хащ велетенською тугою лунав з прокляттями панівному режиму! Коли люди повернулись надвечір на ще гарячі попелища рідних осель, більшовики знову вирішили помститись. Безсонна ніч осиротілих іваньківців, що блукали покійними обійстями, закінчилась ще одним наступом! Втікаючи від ворога, під обстрілом куль, мешканці кинулись за порятунком у ліс! Три доби тривала облава: три дні й три ночі старі і молоді, жінки й діти переховувались у лісових нетрях. А далі було прощання – прощання з обвугленими подвір’ями, сльози за загиблими і пошук нових домівок у навколишніх селах. До речі, і досі живі іваньківці згадують, як під час бою з фашистами поблизу РавиРуської радянські партизани під проводом Сабурова зазнали поразки. Своїх 14 поранених бійців вони принесли саме в Іваньки, де їх лікували санітари УПА. Але сталінська військова машина посвоєму віддячила за цю гуманність українським повстанцям та іваньківцям. Чи можна нині виправдати цю подію, 28 серпня 1944 року?
 

«Я пам’ятаю про ці події зі слів матері…»
 

 З того часу розпочався новий відлік кривавої історії Іваньків. На два роки випередила її славетна армія УПА, яка цьогоріч святкує 70річчя. Тому і Свято повстанської слави на честь такої події вирішили провести в місцевості спалених 68 років тому Іваньків. Були заплановані святкове Богослужіння біля каплиці та братської могили, освячення зони відпочинку та колодязю, з якого брали воду вояки УПА, а на завершення дійства – концерт повстанської пісні. Сьогодні місцина села Іваньки – не просто трагічна сторінка нашої історії, це ще одне свідчення героїчної ходи визвольного руху, що і досі жахом нелюдських поневірянь лунає в спогадах живих свідків. По сумних, великих голубих очах однієї з присутніх на святі жінок можна було здогадатись, що це колишня іваньківчанка. Марія Жук, з якою ми познайомились, і досі переживає трагедію спаленого села.
 

– Може ви були у капличці, то бачили, що там намальовані обличчя іваньківців. Мене моя баба, мамина мама, тримає на руках, – сумно зітхає жінка і розповідає свої враження. – Мені було півроку, як мого тата Івана забили, а Іваньки спалили. Як прийду сюди, то в мене серце розривається. Моєї баби два молоді брати пішли на війну і не повернулись, а ми так і залишились, пані, без нічого. Іваньки спалили тоді повністю – 24 хати! Мій тато був в Іваньках за зятя, а сам був з Карова. Нашу хату тоді забрала з Іваньків до Домашева погранзастава. Сім років ми, прабаба, баба, мама і маленька я, ходили по людях, де тиждень, де місяць ночували. Мусили переховуватись, писали просьби до Москви, Києва, щоби вернули нам хатинку батьківську, бо ми лишились без нічого і без нікого, – згадує пані Марія, а очі від спогадів умить наливаються сльозами. – Мій тато, Жук Нестор Якович, загинув, як мені було півроку, а мама в 21 рік лишилася вдовою. І от нарешті, після стількох років поневірянь, прийшов приказ з Києва віддати нашу хатинку. Скільки ми тоді находились пішки, бо ж транспорту не було! Пригадую, як колгоспний бригадир тоді взяв хлопців, і поїхали вони на фірах у Домашів, розібрали ту хатинку, границю перейшли. Так і привезли до села те дерево, скинули у Карові, а потім зібрали заново нашу хатинку. Вона і до сьогодні стоїть! Сім років ми не мали де подітись, але таки відвоювали хату, бо ж два брати бабині загинули на війні. А про спалене рідне село пам’ятаю зі слів матері. Сиділи ми тоді в іваньківському лісі, бо не було до кого йти. Взимку забили чотири стовпчики, наламали щетини зі сосни, зробили «буду», так і полягали чотири баби. Здибали кусочки цегол, якийсь надщерблений банячок, щоб варити їсти. Взимку бувало, як завіє, мороз, сніг! Аж страшно згадувати, що ми пережили! Я то все пам’ятаю!
 

– А хто був ініціатором створення меморіального комплексу на місці Іваньків? – запитую жінку, що ледьледь стримує сльози. Поруч нашу розмову слухають чоловіки і – теж приєднуються.
 

– Я – приятель Степана Івасейка. Це він був ініціатором створення меморіального комплексу Іваньків. Ми здавна знаємось, і я був свідком, як він взявся за ту важку роботу, – розповідає Теодор Медвідь із Хлівчан, а поруч чоловік з Діброви, що назвався Михайлом, продовжує:
 

– До речі, в той самий день ще один присілок Бродюки спалили, людей вибили, постріляли геть усіх! Не пошкодували нікого! То так з бандерівщиною боролись, – зауважує пан Михайло і показує рукою в напрямку лісу.
 

– Більше того, хутори то є основа нашої культури, тому й нищили їх, – веде мову далі хлівчанин Теодор. – Згадаймо нашу історію! Хутір Надія, чи не там зародився славний на весь світ театр: Садовський, Саксаганський, Тобілевич. Далі – хутір Заньків, звідкіля походить Марія Заньковецька. Пантелеймон Куліш з Іваном Пулюєм, що фактично відкрив рентгенівські промені, але німець вкрав у нього його винахід! Вони з Кулішем на хуторі переклали усе Святе Письмо – Старий і Новий Завіти! Пригадаймо Гоголя і його «Вечори на хуторі поблизу Диканьки»! От Вам приклади хуторянської культури! Хутори давали ці паростки української культури, і вороги знали, що їх треба ліквідувати, бо вони не працювали на них. А на додачу долучилось бандерівське підпілля. Голі, босі народні месники, не маючи прихисту, не маючи що їсти, гуртом постали проти армади, яка вже півсвітом володіла, і півсвіту її примусово годували! Тому й палили хутори, по ту сторону Хлівчан теж знищили. Змушували людей переселятись, а не хочете – на Сибір дорога! – емоційно зауважує пан Теодор. На згадку про зустріч співрозмовники фотографуються. А тим часом мирне небо розривають гарматні постріли, і Свято повстанської слави продовжується виступами гостей, запрошених політиків та художніх колективів.
 

«Я себе дійсно відчував маленьким повстанцем…»
 

Багато хто із запрошених гостей, зокрема, директор ДП «РаваРуське лісове господарство» п. Андрій Савченко, що доклав чималих зусиль у розбудові відпочинкової зони в Іваньках, а також знані на Сокальщині люди – народний депутат України п. Володимир В’язівський, депутат Сокальської районної ради•п. Тарас Стародуб, член Президії Головного Проводу КУНу п. Роман Дідусь, прийшли на свято для того, щоби висловити свою, передусім, громадянську позицію, а не політичні амбіції, як дехто міркує з цього приводу. За словами промовців, чи не «наші Герої зародили добрий ґрунт, щоб ми змогли прийти і сказати, що ми, українці – нація нескорених», а чого варті «продажні суди, що забирають Героїв у тих, кого не можна позбавити геройства». Думки вголос про те, що сьогодні «бюлетень сильніший за кулю», а «нація, яка думає тільки про хліб, ніколи його не буде мати», бо саме «дух животворить», перегукувались із риторичними запитаннями на кшталт «що ми можемо зробити, аби кров повстанців була пролита не даремно, щоби протистояти панівному знищенню нашої культури і мови, статусу рабів байдужості та зневіри», бо «нація, яка немає пам’яті, немає майбутнього». Чи не із забуття починається наше духовне вмирання? І якби не ці титанічні зусилля колишнього жителя Іваньків, Степана Івасейка, чи відбулось би нині це Свято вшанування Героїв УПА? У своїй промові пан Степан наголосив:
 

– Хочу звернутись до Вашого серця, до Вашого розуму, поміркувати, чому така сила в них? Що змушувало повстанців йти боротись, роками жити в тяжких лісових умовах, очікуючи кожного дня смерті? Що примушувало наших матерів та сестер варити їсти, ризикуючи своїм життям, нести ці клуночки до лісу! Довідавшись про це, чи за часів німецької влади, чи за Совєтів, можна було отримати кулю в лоб або Сибір. Що ж примушувало їх? Любов до своєї землі та народу, своєї нації! А звідки вона взялась така любов?.. Хто виховав таких повстанців? «Просвіта» та грекокатолицька церква!.. Тому слово «Україна» повинно лунати на кожній Службі Божій. Молімося за Україну, молімося за наш народ!, – завершив свій виступ очевидець тих страшних подій 1944 року. В особистій розмові пан Степан розповів мені про дитячі спогади та подальші плани щодо розбудови меморіального комплексу:
 

– В шестирічному віці мені запам’ятались усі картини. А пізніше все те осмислив, але тоді ми, малеча, почувались вже дорослими, бо бачили кожного дня смерть, поранених, кров, бачили ворогів, на рівні зі старшими, батьками та матерями, ділили усі тривоги. Я себе дійсно відчував маленьким повстанцем. У мого діда тоді стояла польова кухня. Нам то було дуже цікаво, а наші матері варили їсти, і нам теж припадало. Тут дислокувався цілий курінь, а ми, маленькими хлопцями, спостерігали за тим, як вони проводили навчання, ходили строєм, займали бойові позиції. Зрештою, наші забавки теж були військові: старі зіпсуті автомати, кулемети, бо інакших іграшок у нас не було. А тут, в місцевості Іваньки, я власними зусиллями і коштами будував з сином усе, і капличку, і пам’ятник на братській могилі, – зауважує пан Степан. До речі, на стінах цієї каплички виписані обличчя іваньківців. Пан Степан, за професією художник, відтворив їх по фотографіях. Пам’ятник повстанської слави, побудований за ініціативи Степана Івасейка, нині є також і в Карові.
 

– Як побачите найменшого маленького хлопчика на стінах каплички, то знайте, що то я, – продовжує далі художник. – А та бабця з дитиною на руках, то Марія Жук, що Ви з нею спілкувались. Маю у планах ось на тому горбочку, де колись стояла лісничівка, а потім штаб куреня об’єднання воєнної округи «БУГ», відновити криївку і зробити виховний центр для молоді, щоб можна було проводити екскурсії.
 

– Щасти Вам у всіх починаннях, Бог в поміч! – на цьому і прощаємось до наступного Свята повстанської слави.
«Щоб Україна пам’ятала, які Герої в нас були!..»
 

…Лунають виступи гуртів. Далекодалеко линуть журливі народні та героїчні повстанські пісні понад мальовничим Надбужанським краєм: з вуст «україночок» сокальського ансамблю «Берегиня», дзвінкоголосих дівочих та парубоцьких гуртів з Карова, Угнова, Хлівчан, вокального тріо «Надбужанка» з Червонограда, багатьох інших колективів, що приїхали на Свято повстанської слави в Іваньки. Зачувши їх, незворушне від болю і випробувань серце, здається, враз розчулюється, бо звучать українські пісні, як молитва. А в кожній з них – історія рідного краю! «Про їхню славу та завзяття своїм онукам розкажіть!.. Щоб Україна пам’ятала, як Герої в нас були!..» – заводить пісню сокальський хор «Повстанець» під керівництвом Любові Кортко. Нині подібних гуртів дуже мало, тому можемо пишатись своїм «Повстанцем», бо в його постатях жива історія України, зі сльозами, що бринять невимовним болем і тугою. Бачити, як очі мужніх колись вояків, що витримали енкаведистські тортури та поневіряння, наливаються непрошеними сльозами, неабияк важко. На війні плакати було соромно! А тут, у кожній повстанській пісні, особисті спогади заново пережитого життя, ціною тортур, непоправних втрат рідних та близьких, пекельних вражень юності.
 Чи не заради цих, живих і загиблих, Героїв треба нарешті остаточно поставити крапку в істині ОУНУПА, на рівні держави визнати їх другою воюючою стороною, а не намагатись політично монополізувати історію, як це було колись у радянські часи, коли в образі українських повстанців вбачали прислужників фашистів та військових злочинців. Але погодьтесь, сьогодні визнати ОУНУПА офіційно означає покаятись за такі нелюдські бузувірства, спалені села та убієнні невинні душі мирних людей! Цілеспрямоване очорнення історичного процесу триває і досі. І те, як провладна партія нині сприймає такі дійства, повною байдужістю та ігноруванням подібних заходів, примушує замислитись, бо це не їхнє свято! Думаю, нашим можновладцям та іншим доморощеним українофобам варто частіше виходити в народ, і не як до виборчого електорату, а з метою поспілкуватись з ще живими свідками звитяжної історії України, щоб врештірешт цей законотворчий процес в рідній державі працював на українську Україну. Принаймні, хоча б суто із людських переконань, в основі яких повинна бути гуманність, історична пам’ять та спільна національна ідея, щоб наші діти знали, якою ціною їхні дідипрадіди здобували незалежність рідної землі і могли пишатись своєю Батьківщиною.
 

І наостанок… Тепле, дружнє спілкування з вояками УПА, членами хору «Повстанець» наприкінці свята увінчалось спільною світлиною. З молодецьким запалом, з вогником в очах, сивочолі «парубки» жартують на повстанську тематику. В захопленні розглядаю їхні нагрудні ордени й медалі та подумки дивуюсь: «Як багато жахіть бачили ці старечі очі!» В уяві спливає постать сивочолого дідуся з піснею на вустах, що змахує скупу сльозу. Ми потім познайомились із ним, Василем Петровичем Гнатюком. За плечима в нього 82річна життєва стежина, а найзнаменніша віха, безперечно, повстанська!
 

– Я був розвідником, коли потрапив у польський полон, – згадує старенький чоловік, – за два тижні збили мене так, що коли прийшов додому, не міг відірвати сорочку від тіла. От тільки нагадую собі це, і відразу сльози йдуть на очі. Та тюрма мені і досі не дає спокою. Як били зразу, то боявся, а потім тіло терпло, зуби стиснув, думав, що покусаю їх, але нічого їм не сказав. Прийшов додому, а я на зв’язку тоді був із партизаном, який мав псевдо «Чайка». Як зараз пригадую, приніс він мені яблук. То було восени, 23 вересня 1945 року, як мене зловили. Мені тоді було лише 15 років!
 

Ось в таких умовах гартувалась тодішня молодь! Але, на жаль, впродовж багатьох років на тлі цих численних спогадів та дискусій істориків полеміка з проблем ОУНУПА ніяк не може вийти за межі партійних перемовин і досі перебуває в політичній площині. Немає ні чіткої світоглядної позиції, ні толерантності щодо нашої спільної історії! Польські історики сьогодні, принаймні, хоча б роблять такі спроби об’єктивно розібратися в складних питаннях українськопольських відносин, УПА й Армії Крайової. І нам таки доведеться належно оцінити суть військової формації, якою була Українська повстанська армія. І нехай ця історична пам’ять про Іваньки, як символ протистояння загарбникові, освячує наші діяння, почуття патріотизму та відповідальності за долю України перед Творцем та її Героями! СЛАВА УКРАЇНІ!

ГЕРОЯМ СЛАВА!
 

Ірина СЛАВЧАНИК.
 

 

Фото автора.        

Голос Сокальщини на GoogleNews

Залишити відповідь

Ваша поштова адреса не опублікується. Необхідні поля позначено *

*

twenty − 19 =

закрити

Ми виявили що ви користуєтеся Ad Blocker!

Для того щоб ми були незалежними потрібно так мало - відображати рекламу!