Home / Життєві історії / Через терни до століття…

Через терни до століття…

18 листопада у невеличкій оселі Олени Дмитрівни Сапіжак з смт. Жвирка не було де голці впасти. Завітала й заступник голови РДА Лариса Фарин, яка вручила господині від Президента України з нагоди 100-річного ювілею вітальну адресу і побажала їй здоров’я, щастя. Приєдналися до цих привітань та вручили пані Олені квіти, солодощі та грошову допомогу з районного бюджету начальник управління соціального захисту населення Сокальської РДА Володимир Огінський, директор територіального центру соціального обслуговування (надання послуг) Тетяна Бугай, Жвирківський селищний голова Іван Кошлай.

Перед нами сиділа на ліжку маленька, тендітна жінка-трудівниця. Нелегке життя наклало свій відбиток на обличчя, густо помережане зморшками. Подарунки приймала її донька, бо ювілярка не бачить та не чує. Сімдесятичотирилітня Ганна Дмитрівна опікується ненькою та допомагає їй у всьому.

Не забула про ювілярку жвирківська громада. У церкві урочисто привітали з сотим Днем народження та заспівали «Многая літа» на її честь. Проте старенька прикута до ліжка і не змогла бути на Святковій Літургії. Донька передала мамі всі вітання від священика та церковної громади.

Пані Ганна розповіла, що донедавна мама ще ходила по хаті, але вже півтора місяця як злягла. Зір у неньки почав падати, коли помер батько, у 1981 році. Тоді звернулися до лікарів, ті сказали, що у жінки катаракта з глаукомою. Колись вона хоч трохи бачила, проте останнім часом темрява зовсім найшла на очі. А тепер ще й не дочуває.

Слово до слова, і донька розповіла про нелегку долю своєї родини. Вона народилася на Івано-Франківщині, в селі Горохолина Богородчанського району. «У 1947-ому батька засудили на 10 років за участь в УПА, а нас вивезли в Казахстан, де було багато українських родин, які й дотепер там залишились. Ми збиралися, співали українські пісні, відзначали Різдво та Великдень, згадували рідні краї та звичаї. Скільки пролили сліз на чужині… Коли батька звільнили з тюрми, він розшукав нас. Тут ми ще жили декілька десятків років. У Караганді батьки працювали на будівництві, а мама ще й на заводі, де гасили вапно. Потім, коли народилися онуки, сиділа з ними вдома… Батько тужив за Україною і дуже хотів повернутися у рідний край. Та нас туди не впускали. Якось батьки поїхали провідати мамину сестру на Україну, яка жила в смт. Жвирка. Тут їм сподобалося. І вони вирішили перебратися сюди, щоб хоч померти, як казав тато, на українській землі», – розповіла донька Ганна.

Так, у 1975 році, життєва стежина привела пані Олену з чоловіком на Сокальщину в смт. Жвирка. Тут вони купили невеличку хату. Проте діти та внуки залишилися у Казахстані.

Олена Дмитрівна, хоч уже була на пенсії, пішла працювати у ВАТ «Агросервіс» сторожем. Після переїзду, чоловік Дмитро прожив ще шість років і помер у 1981-ому.

Донька Ганна Заліська після смерті чоловіка перебралася жити до матері на Україну, бо ненька стала втрачати зір та потребувала сторонньої допомоги. Відтоді так вони й живуть удвох… Її старший син з сім’єю залишився у Караганді, а два молодші тут знайшли своє щастя, живуть окремо.

У родині, каже донька, довгожителів не було. «Лише двоюрідна сестра мами, яка померла торік, прожила 94 роки. Мама одна дожила до 100 літ. Господь дав їй стільки випробувань, але нагородив довгим віком», – сказала жінка. І додала: «Вчора, коли за столом зібралися внуки та правнуки, родина, яка приїхала з Івано-Франківська та Києва, ми згадували, що їй довелось пережити: смерть старшого сина в дитинстві, арешт та засудження чоловіка, вислання, тяжка робота… Ми собі гомоніли, згадували, мама сказала: «Було добре, і не дуже, але то життя, минулося, як батогом тріснуло».

Ганна Дмитрівна подякувала за вітання та побажала гостям у здоров’ї та достатку дожити до віку мами з щирою шаною та доброю славою серед людей.

Народна мудрість гласить: життя прожити – не поле перейти, але кожен переходить його по-своєму. Олена Дмитрівна прожила свої сто років нікого не скривдивши, не зрадивши, ні з ким не посварившись. Зараз вона має 3 онуків, 5 правнуків та 2 праправнуки. Бог дає людині життя, а з ним і велику силу, аби витримати все, що написано долею. Напевне, Бог дуже багато дав сили Олені Сапіжак, адже їй у житті довелось пережити чимало поневірянь і горя. Та навіть попри це, за стільки пережитих літ, вона не розтратила любові, щирості, віри. Жінка завжди ходила до церкви. Навіть, коли вже через зір сама не могла ходити, донька водила її до храму в Сокаль чи на Завишень. І Бог оберігав її щодня від зла, хвороб і всіх бід та зігрівав теплим промінням сонця.

Любов ПУЗИЧ.

Фото автора.

About Адміністрація порталу

x

Check Also

Молоду українку нелюди-нкведисти допитували за заповіді українського націоналіста

Дев`яносторічна мешканка Острова пані Ольга Бобик ...