Home / Життєві історії / Казали, що на світі є Рай….

Казали, що на світі є Рай….

Чужі краєвиди можуть милувати око і навіть бентежити душу. Але ніколи вони не здатні пробудити у серці щемливе відчуття, як рідні пейзажі. Любов до цих пагорбів і долин, смерічок і гірських струмочків усотано разом з молоком матері. І це навіки… Мені давно кортіло написати про подружжя Лесівих  Анну Василівну та Івана Яковича, що нині мешкають у селі Верхня Рожанка Сколівського району, що на Львівщині. Колись у часи "великого переселення" неперспективних гірських сіл чимало карпатців потрапили на Сокальщину. Через кілька років багато сімей повернулись на рідну землю, але у своїй пам’яті залишили чудові вражання про Соколиний край! І не тільки ці спомини… Нам, молодому поколінню, сьогодні важко уявити, як жили колись люди, про що мріяла малеча, і чим вимірювалось щастя людини на той час.
"…Ходили босяка,  як сніжок протає"

На щирих, добрих людей у Карпатах мені щастить. Випадкові знайомства у горах переросли у давні, роками закарбовані зв’язки, і з часом вони стали ще міцнішими і теплішими. З подружжям Лесівих я теж познайомилась випадково. Обійстя їх добре проглядається з гори Високий Верх по ліву сторону хребта, на східних розлогих плаях вершини. Похилого віку люди, з невимовно щедрою душею, веселою вдачею і неабиякою працьовитістю, разом дивляться пречудово! Нівроку бадьорому Іванові Яковичу 75 минуло, а непосидючій Анні Василівні  69. Перебираючи зібрані ягоди чорниці на веранді хатинки, ми просто розмовляємо про життябуття:

– Усе тепер не так, як колись було…Ходили ми, малі, босяка, як сніжок протає, а взимку, як пошиють черевики з вівці чи теляти, а шили завжди більші черевики, щоб на усю сім’ю були, то менші сиділи в хаті на печі. Бувало, як син піде по воду з криниці, то мама чекала, щоб він повернувся, бо не було в чому йти до стайні. А до школи взимку учні не ходили щодня, бо не було у що взутись, лише один раз на тиждень вибирались, щоб отримати домашні завдання. До дорослих людей вчителька ходила по хатах та навчала стареньких писати та читати, щоб могли розписатись. А от ягоди почали масово збирати в горах останні п’ять років, бо за зібрану чорницю тепер виплачують гроші. До того часу ніхто ягоди в таких кількостях не збирав, а тепер кожен пильнує своє поле, бо то  гроші. У ті часи, як була малою, цукру у нас не було. Бувало, як налиємо до свіжих ягід солодкого молока, то так і смакуємо! А на зиму чорниці заготовлювали у спеціальній дерев’яній посудині  "гурчів", але вони були такі кислі, що як спробуєш, то аж коза заверещить,  посміхається Анна Василівна. Іван Якович тим часом закладає цигарку у саморобний мундштук і продовжує розмову:

– Цукор у нас був ще за Польщі, але дуже мало. Вже за німців його давали у пайку тим, хто робив у лісі. Пригадую, як приніс сусід мішок цукру і нам, дітям, вділили три маленькі купки, а ми як почали лизати, то думали, що ніколи б не наїлись тих солодощів.

– А горілка?  запитую чоловіка.

– Та яке… За часів Польщі, бувало, привозили горілку, оковиту, "Бонго", щось на кшталт рому. Але не пиячили так, як нині. Горілку в основному привозили євреї. Весілля теж обходилось без неї, як дві літри йшло, то добре. Горілку на весіллі мав тільки староста і наливав кожному, хто підходив до нього і давав вкладку для молодих. Примовляючи, староста гостив усіх мензуркою міцненького напою: "Споможіть молодій парі, хто на ложку, хто на миску, а хто на колиску!"

– Усе колись було не так,  зауважує ґаздиня.  І на віру не жили, як нині живуть. Бо то було великим гріхом. І заміж дівчат видавали так, що молодого навіть в очі не бачили. Приходили свати, йшли до священика та записували, хто з ким жениться. А в неділю в церкві читали заповіді. Такий, така одружуються, хто має перестороги, той мусив про це сказати. Ось так і моя мама Анна виходила заміж. Ходив до неї тишком-нишком хлопець, але посватали її за іншого. Поплакали вони, поцілувались на прощання та й віддали батьки мою маму за Василя. І прекрасно прожили своє життя, восьмеро дітей нажили, малих з дитинства до праці привчали. При совєтській власті у нашому селі теж вінчали, але треба було спершу розписатись. Хіба комуністи не вінчались і ті, що були при тодішній владі. Є що згадати… Та й дітей багато народжували у той час, а про гроші на малих ніхто і не думав. Може тому, що світло у Рожанці з’явилось лише 1971 року,  жартує Анна Василівна.

"Боже, Боже, як добре нам тут, а вовка все одно у ліс тягне!"

 Слово за словом і розговорились мої Анна та Іван, згадуючи Сокальщину. На терени нашого краю вони потрапили разом з батьками 1952 року. Іван Якович дуже добре пам’ятає ті події:

 Коли 1947 року у Рожанці заснували колгоспи, через рік багато наших людей завербували у Сталінську область, нині це Донеччина. І дотепер там є чимало наших карпатців. 1951 року батюшка Сталін оголосив про переселення з неперспективних сіл Карпат, а восени нас змусили в примусово-добровільному порядку підписувати анкети про переїзд на Сокальщину. Дозволили тоді забирати усе  і худобу, і меблі, і навіть хати. Близько 20 хат розібрали наші рожанківці, щоб переселитись на нові землі. Перший етап був у час Різдва 1952 року. Загалом тих етапів було п’ять. Останній у маю, коли цвіли сади. Усіх людей тоді завезли у Славсько, а майно на залізничній станції завантажили у вагони, які ретельно сторожили від злодіїв. Перед відправкою переселенців загнали у баню, пропарили дустовим милом, а потім посадили у поїзд. По приїзді у РаваРуську знову відправили в баню з дустовим милом. А як привезли нас у Белз, то дали можливість визначитись, де будемо жити  Цебрівка (Цеблів), Перемисловичі, Угнів. Майже усю Верхню Рожанку тоді відселили на Сокальщину, а Нижню  ні.
 

– А чого Нижню Рожанку не виселили?  запитую Івана Яковича.

– Верхня Рожанка знаходиться на високогір’ї. Так колишнє комуністичне керівництво боролось із бандерівцями, яким допомагали місцеві мешканці. Село визнали неперспективним і в результаті такої політики понад 200 дворів вивезли, кого в Угнів, кого в Перемисловичі, а ми потрапили у Цебрівку. Файна місцина була! Мама-небіжка дуже полюбила ваш край. Тоді від РаваРуської до Сокаля були пусті землі, поляків звідти вигнали, і ми заселились у їхні хати. Нарікати нам не було на що, бо відразу по приїзді на голову сім’ї дали півтора центнера борошна вищого ґатунку, а на людину по 50 кг. На додачу грошову допомогу на голову сім’ї  250 рублів, а на інших  по 50. На той час це були неабиякі гроші, бо тоді ми жили в Карпатах бідно. У Цебрівці нам було дуже добре  така дорідна земля, і сад, і огірки, і помідори, і сливи, і горіхи. Все родило,  згадує Іван Якович і знову закурює цигарку, замислившись.  Наш тато помер ще 1946 року, а невдовзі, навесні 1952 року, мою матір із трьома дітьми вивезли у Цебрівку, коли усе цвіло. Пригадую, як мама захоплено вигукнула тоді: "Казали, що є на світі рай, а може, то тут?"
І було з чим порівняти, бо життя у горах не з легких. На все життя маленькому дев’ятирічному Іванкові закарбувались ті часи, коли вдома не було навіть хліба попоїсти, а його як найстаршого посилали на млин змолоти жито. Мати чекала сина тиждень, бо треба було вистояти в черзі. Охочих змолоти збіжжя та спекти хоч якийсь калач було дуже багато. А дочекавшись черги, малий з п’ятнадцятикілограмовим мішком йшов аж під гору Високий Верх, до родинного обійстя.

– А чого ж повернулись, як так добре було вам у Цебрівці?  запитую ґазду, знаючи відповідь наперед.

– Бо гори рідніші!  пояснює Іван Якович.  Майже два роки жили там, але як помер Сталін у березні 1953го, Малєнков видав указ про амністію політв’язнів та переселенців, і нам дозволили повертатись у Карпати. Вже від осені 1953 року люди наймали машини та перевозили свої пожитки, продукти, зерно, а скотину гнали пішака. Далека дорога була, десь 250 км. Йшли бригадами по 510 людей 78 діб. Нас тоді було четверо  дід Яцько, тітка Анна, сусідка Єва і я. Гнали худібку польовими дорогами, перепитували, куди йти, а на ночівлю йшли до людей тих сіл, через які ми проходили. Ночували в стодолах, літніх хатах. Бувало, дамо хазяїнові молока, а він нас і на ніч прийме, і корови посторожить.

– Анно Василівно, а чого Ваша родина повернулась з Цебрівки у гори, чи добре було у нас?  звертаюсь до хазяйки.

– В кого були старі хати у горах, той у Цебрівці так і лишився, а в кого в Карпатах були поля, хазяйство, нові будинки, ті повернулись. Я і досі пам’ятаю, як моя мама просила татка: "Василю, та поїхали додому, там усе моє, смерічечки, камінці, хатка нова, поїхали додому!" А батько на це відповів: "Боже, Боже, як добре нам тут, а вовка все одно у ліс тягне!"

– Повернення у рідні гори…

– Ось так і повернулись з Цебрівки родини Лесівих на свою Батьківщину, у Верхню Рожанку. Анні тоді було десять, а Іванові йшов шістнадцятий рік. За збігом обставин вони обоє носили прізвище Лесів, були однофамільцями, а коли подорослішали, поєднали свої долі та серця. Дорогу додому через гори та полонини старенькі і досі згадують з неабиякою теплотою та душевністю, бо воно того варте. Нам зараз важко уявити, чому карпатців за два роки з добре насиджених місць знову потягло у гори. Бо ж добиратись доводилось із неабиякими зусиллями: пішим ходом, з малечею, з харчами у наплічнику та нажитим хазяйством. Слухаю розповідь Анни Василівни про те, як її мама закомандувала повертатись назад з вісьмома дітьми, і вражаюсь. Мужня жінка горами своїх дітлахів зі Славська у Верхню Рожанку провадила, найменшу семимісячну Олю несла на руках, а за плечима  сумку з їжею. Втомлений чотирирічний Василько просив і його понести, але, отримавши прочухана, пішов сам. Подолати десятикілометровий перехід з перепадами висот через хащі та полонини, ясна річ, не так просто навіть дорослій людині. Хто був у тих районах, той знає. Верхня Рожанка розташована на східному схилі гори Високий Верх. Ця вершина гірськолижниками нині знана як Писана. Досить потужний витягпідйомник зі сторони Славського і Волосянки дозволяє без перешкод дістатись на гору, а звідти у Верхню Рожанку  менше, ніж година ходьби. Але тоді ніхто і гадки не мав, що на вершині колись зроблять гірськолижні траси, а любителі квадроциклів втрамбують дорогу вздовж хребта аж до Торуньського перевалу та Чорної Ріпи. Та що б там не вигадувала людська логіка, де краще і вигідніше жити, серце, безперечно, обирало своє, найрідніше  карпатські смерічки, зелені духмяні покоси на полонинах, гірські потічки, що навіть у лютий мороз не замерзають.

Звиклі до усього карпатські старожили розкажуть Вам багато цікавого про свій край, згадають і про те, як на Петра 1929 року у горах випав сніг. Довелось тримати вівці у загоні до обіду та чекати, допоки сніг розтане. Нині овечих отар у Рожанці не залишилось жодної, бо їх невигідно утримувати. Але на згадку залишилась сопілка, на якій вигравав ще молодим парубком Іванко, пасучи отари овець на плаях Високого Верху. Погодьтесь, людська пам’ять всетаки довговічна. Впевнена, нині серед жителів Надбужанського краю, теж віднайдуться люди, чиєю батьківщиною від народження були гори, а другою, такою рідною та гостинною домівкою стала благодатна Сокальська земля. Мого тата, Василя Михайловича Славчаника, теж трирічним хлопчиком вивезли із Кального, що поблизу Славська, у прикордонне село Лешків ( колишнє Першотравневе). Він нічого не пам’ятає про ці події, і гори, як не прикро, не кличуть його. Але гени своє гірське покликання надолужили у мені. Думаю, вони не в одному поколінні карпатських сокальців відгукнуться. Можливо, тому і повертались родини Лесівих, як і багато інших сімей з Цебрівки у свою Верхню Рожанку, за тим невимовним щастям, таким простим, що збагнути його пересічним міським городянам буде важко.
До речі, в Сколівських Бескидах вітаються  "Дай, Боже, щастя!", а у відповідь кажуть: "Дай, Боже, здоров’я!", і аж ніяк не навпаки. Бо мається на увазі саме душевне здоров’я, яке є запорукою фізичного. Тому, коли Вам карпатці бажають щастя, треба відповідати саме так: "Дякую, дай, Боже, здоров’я", наголошуючи на тому, що воно є запорукою цих побажань. Там, у горах, серед буйних вітрів, широких полонин і синіх вершин, все поіншому. Там дихається на повні груди та усвідомлюється, яким має бути життя  без образ, підступу та заздрощів. А проживши хоча б кілька днів серед буденних клопотів карпатців, лягаючи спати і прокидаючись із сонечком, милуючись краєвидами та насолоджуючись приємною втомою від сінокосів, люди уповні змогли б замислитись над тим, чи правильно вони живуть…

Ірина СЛАВЧАНИК.

 

Фото автора.

Это код вашего информера. Просто скопируйте и вставьте его в место на странице, где должен отображаться рекламный блок.
Загрузка...

About Адміністрація порталу

x

Check Also

Спогади колишнього жителя с.Скоморохи учасника другої світової війни Івана Карпюка

Село Скоморохи за народними переказами засноване ...