Home / Життєві історії / В рідному Шмиткові є також свій герой – пан Михалко

В рідному Шмиткові є також свій герой – пан Михалко

Недарма кажуть, що шляхи Господні є несповідимі. Нещодавно у справах доля привела мене у село Опільсько. Випадково познайомилася з хлопчиком, мама якого походить із села Гута, а коли він назвав її прізвище, мені захотілось сказати йому: «Дитино, чи знаєш ти, що твій дідусь був українським повстанцем!». Заледве себе стримала, бо не знаю, як сім”я ставиться до цього. Проте, думаю, що добре ім’я дідуся – найкраще багатство, яке дісталось його нащадкам. Прикро, що за роки незалежності України ні разу не чула, щоб проводили заходи, на яких би згадувались імена простих односельчан села Шмиткова – воїнів УПА, які пережили роки визвольних змагань та жили поряд з нами. В мої шкільні роки до тих родин ставились недоброзичливо, і навіть не раз хтось міг кинути услід: «він вийшов з лісу».

…Наступного дня надранок прокинулася з думками, які жодного разу не закрадалися в голову. В рідному Шмиткові є також свій герой – пан Михалко (мабуть, його ніколи так ніхто не називав). На жаль, за життя односельчани його не розуміли, вважали дивакуватим, але цей чоловік власним життям довів усім, що можна не бути «машиною для виконання чиїхось забаганок». І навіть тоталітарний режим Радянського Союзу не зміг приборкати його жагу до волі, бажання бачити Україну незалежною. Він не визнавав радянську державу, яка була антиукраїнська та антинародна за змістом та суттю. А коли його заставили відпрацювати кілька місяців на цегельному заводі у Сокалі, просто відмовився від зарплати. Невдовзі в село бухгалтер привезла йому зароблені гроші. Проте пан Михайло навідріз відмовився їх брати, бо йому нічого не потрібно було від тих нелюдів. Чоловікові силоміць запхали за пазуху ті карбованці і заставили розписатись у відомості.

У селі здогадувались, що в нього є зброя. Але ніхто не доніс. Пан Михалко був самотнім і не довіряв практично нікому, лише зрідка міг поговорити з хлопчаками, з якими пас корови на вигоні за селом. Чоловік не пускав своєї худоби до черги, аби не підтримувати колективізацію, бо ненавидів все, що нагадувало йому про комуну.

Пригадую, як не раз хлопці сиділи довкола нього та захоплено слухали розповіді про буремні роки його юності. Деколи, аби зігрітися, розкладали багаття, в яке кидали пресований, як дві копійки, порох, який приносив на пасовище пан Михалко. На полях біля села в той час можна було назбирати чимало цікавих знахідок часів війни і навіть гранати «лимонки». Це були наші перші «феєрверки». Чоловік ризикував, бо знайомив дітей із зброєю, можливо, сподівався, що ці знання придадуться, коли українці відстоюватимуть свою незалежність.

Пригадую, в 90х роках минулого століття Україну оголосили незалежною, усіх охопила патріотична хвиля. Кожен посвоєму радів цьому. Літній чоловік, з тугою в очах, сказав: «Нема чого радіти. Тільки тоді буде Україна, коли в парламенті будуть люди гонору».

Мабуть, після цих слів поіншому подивилася на цю людину. Звідки міг знати простий чоловік, що це ще не те, на що ми всі чекали та сподівалися. І справді, нині Україна ще не така, якою він бачив у своїх снах, бо українці не піднялись з колін, а як і колись «німі на панщину ідуть…».

Нелегко було всі ці роки дружині, дітям п. Михалка, але він не зрадив своїй вірі, принципам, а був твердим, як криця, та сильним духом. І в Савчині, як і, мабуть, в кожному населеному пункті на наших теренах, мешкали такі ж сім’ї, де хтось з рідних був в повстанцях.

…Життєвий вир, як і водний, нерідко буває нещадним, але духовно сильні люди перемагають його. І приклад цьому – життя цього скромного чоловіка. Він мужньо долав усякі переслідування з боку влади та зневагу деяких односельчан. Проте у найвідповідальніший момент свого життя гідно витримав іспит на звання Людини з великої букви. Нині нема пана Михалка серед нас, як і тисячі простих українців, які поклали своє життя на вівтар незалежності. Але через шістдесят років хочеться, хоч посмертно, низько вклонитися їм за те, що були не такі, як всі, не боялися стати супротив діючої системи.

Сподіваюся, якщо колись в селі напишуть Книгу пам”яті визначних людей, героїв, то згадають в ній і про Михалка.

Оксана ТОВАРЯНСЬКА, уродженка села Шмитків.

Загрузка...

About Адміністрація порталу

x

Check Also

Степан Бандера – символ нації

«Для того, щоб вміти бачити справжнє ...