Home / Наші інтервю / Народ мій є! Народ мій завжди буде!

Народ мій є! Народ мій завжди буде!

Пливуть віки над Україною, темні, сумні та трагічні, пройняті відчайдушним змагом за свою державу в українському літописі ХХ століття. Були проголошені Українська Народна Республіка та Західноукраїнська Народна Республіка, підписаний історичний Акт соборності – злуки всіх українських земель. Та не судилось… Пройшли роки, і нарешті здійснилась віковічна мрія нашого народу жити у власній, незалежній державі. Але чого це коштувало! Нині можемо твердо сказати: таких сприятливих умов для розвитку самоутвердження українство ще ніколи не мало. Але чомусь народ збайдужів. Чи то, можливо, «салоїдів» та тих, хто нічого не знає, і у кого хата скраю, побільшало. Бо на таке просте запитання «Що для вас Соборність? І якою Ви бачите Соборну Україну?» чимало з наших городян відповідали: «Ой, я не знаю що відповісти! Треба подумати!», або ж «Мені все одно!». Тож, спробуємо разом напередодні Дня соборності здійснити невеликий екскурс в історію…
Українську Національну Раду Західної Української Республіки, головою якого обрали спочатку Костя Левицького, а потім Євгена Петрушевича, було створено 1917 року. Прагнучи створити на етнічних територіях українців Українську державу, всі переговори УНРади виявились марними. Австрія та Німеччина видали спільний маніфест, в якому заявили, що на звільнених від Росії провінціях відбудують самостійну польську державу, а у відокремленій від Австрії Галичині збільшать польську автономію. У відповідь на проігноровані українські інтереси УНРада і Центральний Військовий Комісаріат прийняли рішення про збройне повстання у Львові. А вже 1 листопада 1918 року було проголошено ЗУНР, і над Львівською ратушею вперше замайорів український стяг. Того ж дня і в Сокалі відбувся державний переворот: замість польського старости повітовим комісаром обрали українця, суддю Є. Тисовського, а також призначили українську адміністрацію в Сокальському повіті. А по всій окрузі з’явились листівки зі зверненням до українців: «Український народе! Голосимо тобі святу вість про твоє визволення з віковічної неволі. Віднині ти господар своєї землі, вільний горожанин Української держави…».

Саме ці події, що увійшли в історію під назвою Листопадовий Зрив, і стали початком неоголошеної польськоукраїнської війни. Звістка про зміну влади у Львові викликала у поляків буремне бажання втримати свою владу, а відтак з Кракова була надіслана велика військова допомога. В Києві події розвивались не менш бурхливо – 22 січня 1919 року на Софіївській площі в Києві було проголошено Акт возз’єднання Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки. Передумовою цієї видатної для українців події стало підписання 22 січня 1918 року четвертого Універсалу Центральної Ради, яким Українську Народну Республіку було проголошено суверенною і незалежною державою. Процес об’єднання України завершився 22 січня 1919 року.

На теренах Сокальщини події 1919 року були не менш напружені. Дізнавшись про зміну влади, польські війська розпочали основний наступ вздовж залізничної колії, що з’єднувала РаваРуську, Угнів, Белз і Кристинопіль. 27 січня 1919 року поляки захопили Белз і звідси пішли в напрямку Сокаля. Того ж дня було захоплено Кристинопіль. У пекельних боях з поляками загинули ні в чому не винні мешканці сіл. Одне з них, село Жужіль, було спалено ворогами української державності на знак помсти. Як оповідають архівні джерела, курінь поручика Михальчука несподівано атакував військовий штаб поляків і карний кінний полк, що очікував наказу прибути до Кристинополя. Ворожий табір було розгромлено, але опісля поляки таки відплатили за свою поразку – спалили село Жужіль. Нам важко зараз уявити, якою ціною здобувалась українська державність на Сокальщині. Історичні відомості, ретельно збережені в архівах, свідчать, як багато українських інтелігентів, священиків, селян і робітників потрапляли у табори та в’язниці. Після Листопадового Зриву польська влада затято намагалась знищити якомога більше українського населення, аби зменшити цей національний опір. Після відступу Української Галицької Армії поляки виловлювали стрільців та відправляли до Кристинополя, де їх судили і розстрілювали за міським цвинтарем. Згодом останки стрільців були викопані та перевезені до Сокаля, на цвинтарі якого було зроблено велику могилу•із високим насипом. В липні 1919 року Українська Галицька Армія відійшла за річку Збруч. А Галичина знову опинилась під чоботом польського окупанта. На жаль, спроби галичан утвердити свою державність закінчились поразкою, але й такі потуги галицьких українців відстояти незалежність посприяли зміцненню культурного й економічного життя. Звичайно, довго втримати свою окупацію поляки не змогли. Пообіцявши дати Східній Галичині автономію та припинити колонізацію, Польща спробувала дещо заспокоїти українців. Однак це був лишень політичний маневр задля досягнення підтримки західних держав та лобіювання власних інтересів. 15 березня 1923 року Актом Ради Амбасадорів Східна Галичина знову відійшла полякам.
Стільки часу промайнуло відтоді, а питання соборності України і досі залишається актуальним. Культурні та ментальні відмінності між українцями Сходу й Заходу існували завжди, вони є в кожному з нас. Але, на жаль, сьогодні політики все можливе і неможливе роблять, аби ці відмінності стали протиріччями. Думаю, в багатьох галицьких родинах Сокаля асимілювався Схід і Захід, як і в моїй родині теж. Тато – західняк, виходець з Карпат, а мама – з Дніпропетровщини. Ще в ті «совєтські» часи, коли ми приїжджали до бабусі в гості, нас «з любов’ю» називали «бандерочками». Мені, дитині, тоді важко було зрозуміти, звідкіля ці байки, моляв, ходять тут з автоматами, і не дай Боже з вуст промовити російське слово. Я, будучи малечею, з подивом слухала байки про свою Батьківщину, в лісах якої і досі живуть партизани. Всупереч батьковим настановам, мама таки віддала нас у перший клас російськомовної школи, але вдома ми розмовляли виключно українською. А «східняцьке» слово «папка» було категорично замінено на ТАТО. Сьогодні я чудово володію обома мовами і таки хочу дорікнути сучасним політикам, що намагаються роз’єднати Схід і Захід.

«Маємо те, що маємо»

Цього року День Злуки буде подвійним державним святом. Президент України Віктор Янукович відмінив День свободи, який за указом його попередника Віктора Ющенка відзначали 22 листопада на честь перемоги «помаранчевої революції». Вже минулого року українська влада перестала святкувати на офіційному рівні День свободи. "Заходи до Дня свободи – це якось порадянському, – відзначила в одному з інтерв’ю радник Президента Ганна Герман, – кожен має бути вільним у виборі святкування». А відтак новою постановою Президента Януковича скасовані укази від 19 листопада 2005 року про День свободи, підписаний Ющенком, та інші укази про святкування Дня соборності. Вони визнаються такими, що втратили силу. Нам, пересічним громадянам, жителям такого прекрасного галицького містечка, залишається лишень визначитись із своїми поняттями «свобода» та «соборність», і чи взагалі актуальні сьогодні ті буремні події 1919 року та «помаранчевої революції». Якою Ви бачите незалежну Соборну Україну, дорогі сокальчани?
о. Ярослав Валюх, священик:

– Відверто кажучи, нині наш народ трохи змучився тим, якою він бачить Україну. Теперішній стан державності і людини в державі – є дуже важким, бо створені всі умови, щоб людина не могла думати про це, а мала якісь звичайні мирські клопоти, що забирають у неї час. Бо тоді людина не дбає про інтереси держави, а тільки про власні. Тему соборності треба піднімати тільки тому, що без людей соборності не буває, і про це треба говорити. Чи є Україна соборною сьогодні? Вона мусить бути соборною, я вважаю її такою, але ми повинні, перш за все, дбати, щоб ця соборність була в свідомості усіх людей. Але для мене соборність України без соборності людини і Бога неможлива. Молитва Господня перед Його страстями рече: «Отче, зроби так, щоб вони були об’єднані, були вони одно, так як Я є в Тобі!». Це молитва про соборність усього люду, це стосується і соборності кожної держави. Без Бога єдності просто неможливо здобути. Якщо людина сьогодні віднайде цю єдність між Богом і собою, вона буде старатись передати цю єдність у суспільство. Тоді буде прекрасна, єдина, соборна держава! Щодо «помаранчевої революції», то дні, які мені щось таки нагадують, є важливі. Але важливі не в плані святкування, а для відродження свідомості. «Помаранчева революція» була для мене вибухом свободи і гідності людської особи. Наскільки це було важливо тоді? У нашій державі генетично із покоління в покоління передавався певний острах того стану та режиму, в якому ми жили. Вони не давали людині відчувати свою гідність і гідність людей, що знаходились поруч. А «помаранчева революція» була відродженням цієї нової нації. Думаю, не так важливо, щоб це свято відзначалось. Для мене більш важливо те, що проявилось в ті дні, і що надалі залишилось в свідомості молоді і всіх людей. Пригадую розповідь одного підприємця, який працював у великому бізнесі. Після подій «помаранчевої революції» він мав можливість сім місяців працювати без жодного хабара, тому що митниці і решта контролюючих організацій боялись їх брати. Працював він чесно, його люди отримували зарплату, а митниці те, що мають отримувати, але жодного хабара не було! Але після того, як добрий почин не підтримали, все знову повернулось до того, що було. Тому нині не так важливо ці події «помаранчевої революції» святкувати, а постійно наголошувати на цьому. Щоб наші люди не боялись заявити про права і обов’язки, які має держава відносно своїх громадян, та обов’язки тих, хто керує цією державою. Лозунги, маніфести, демонстрації – це не те, чим здобувається соборність, але в цьому випадку це було вкрай важливо! Є гарний приклад зі Святого письма. Мойсей, котрий молиться за власний народ. Він бачить, як народ згрішив. І той, хто вів його сорок років у пустелі, на молитві він стає перед Богом і каже: «Господи, волію, щоб ти викреслив мене зі своєї книги життя, лиш би народ мій не загинув!». Коли ми побачимо сьогодні таке прагнення у кожному, хто вибраний Богом і народом, щоб керувати державою, тоді буде лад у всьому!

Андрій Мельник, безробітний, колишній будівельник:

– В Конституції України чітко і ясно записано, що Україна єдина, соборна і неподільна держава. Я не розумію, як з того можна взагалі робити якесь свято? Для мене День Соборності, то повернення колишніх українських земель до складу України, чи то Холмщина, чи Кубань, чи навіть частина Румунії. Тоді це можна називати Днем Cоборності. А не в обмежених рамках держави, в яку нас загнали силоміць. Щодо Дня свободи, думаю, Ющенкові взагалі не варто було це свято започатковувати. А те, що теперішній Президент Янукович його скасував, то це міжполітичне тертя, бо ми боролись на Майдані не за Ющенка, а за ідею. Щодо святкування, то, як на мене, є єдине свято – День Незалежності. І я не розумію такого свята свободи. Свободи від кого? Від Ющенка чи від кучмівського режиму? Від якої свободи? Давайте тоді день свободи від Сталіна зробимо? Або від Гітлера? Свободу можна відзначати кожен день. Питається – а навіщо? День Соборності – це коли всі землі українські повернуться, а день свободи? Я і так свобідний… Здається, День Соборності у нас був 1 вересня 1939 року, коли комуністи запанували у Львові. Прийде інший президент, почне свої нові укази видавати.

Андрій Віра, вчитель:

– Саме слово «собор» означає об’єднання. У ті часи, коли Східна Україна об’єднувалась із Західною, українці прагнули стати одним цілим. Це була найбільша згода людей в єдиній державі, працювати для неї і будувати цю державу. Питання в іншому – чи це ХХ чи ХХІ століття. Щодо соборності, то є аспекти, які нас розділяють, але винні у цьому не прості українці, а політики. Пригадуючи нині події 2004 року, ту саму «помаранчеву революцію», це поняття об’єднання, собор, для нас було святим! В ті часи не виникало питання мови, питання СхідЗахід тощо. Поміркуймо про рік, що минув. Страйкували таксисти, пенсіонери, чорнобильці…Як бачимо, питання соборності для України є і нині актуальним, бо є моменти, речі, що об’єднують нас. І це не влада нас об’єднала, а народ об’єднався у своїх проблемах. А от скасування Дня свободи, то, думаю, не варто було цього робити. Бо ж народ згуртувався на підтримку тих подій, які були. Там не було питання Ющенка чи Януковича. Чому співали «Разом нас багато, нас не подолати»? Бо там не було питання особистого, там було питання «Чесні вибори, чесна влада, чесна Україна». Я був свого часу на Майдані і був душею з народом. Мені байдуже було, хто був з політиків на тій сцені. Щодо заходів святкування Дня свободи у плані моєї роботи, то, принаймні, треба залишити якісь тематичні лінійки. Хай діти знають. І нехай наша влада не заважає нам, простим українцям, чи в душі, чи в колі друзів, чи в інших обстановках, відзначати ці дні, а не робити на цьому якусь спекуляцію, що базується на політичних іграх. Для когось це дійсно пам’ятний день, це є наша історія. Слава Україні! Слава Героям! Слава українському народові!

Світлана Недоступ, географ:

– Ідея Соборності України виникла не сьогодні і не вчора, і не на порожньому місці. Ця благодатна земля прихистила нас, і ми мусимо про неї дбати! Чи українець, чи росіянин, чи татарин, чи гагауз, чи грек, чи можливо поляк… Робити добро для себе і для людей – це і є соборність. Поважати мову, не називати її «телячою чи хохлячою» – це теж соборність. Поважати звичаї, традиції та символіку рідного народу, берегти природу – і це також соборність. Сьогодні я вірю у соборність України. Українська нація буде жити завжди. Думаю, то від кожного залежить, не втратити основних цінностей в нашому дещо божевільному світі. Наші предки багато що стерпіли колись, щоб зараз ми сумнівались в нашій соборності. І головне, почнімо з себе, з тих, хто нас оточує. Загалом, я не є прихильницею якихось помпезних заходів святкування.

Микола Кулинич, інженер-будівельник:

– Соборність України для мене це, насамперед, єдина держава – не федерація, не конфедерація, не союз і «не аншлюз»… Не вважаю на сьогодні Україну соборною, бо в її складі є автономія (Крим). Щодо «помаранчевих» подій, то для багатьох людей – це пам’ять. І для мене особисто також. Указ Президента про скасування Дня Свободи – це страх перед власним народом. Всі ми чудово знаємо, чому. А щодо святкових заходів… (сміється – авт.), то думаю, народ влаштував би відрізання язика Азарову, на додачу розпродаж за зниженими цінами свіжовичинених шкур депутатів і міністрів останнього скликання, а ще катання на БТРах. Колись у середньовічній Шотландії теж був такий «розумака» на кшталт Азарова. Всім розказував про «покращення життя». Народ терпів, але потім перестав. З нього живого зняли шкуру і поділили на сувеніри… Робімо висновки!

* * *

…Напередодні Дня Cоборності України, безперечно, у кожного свідомого українця віднайдуться свої, власні думки і хоч не яке, але бажання продовжити цю історичну місію – внести свою лепту у розбудову могутньої української держави з провідною роллю не тільки в Європі, але й у всьому світі. І нехай ці чудові віршовані рядки, подаровані у спадок поетом Василем Симоненком, стануть дороговказом на цій нелегкій дорозі:

Народ мій є! Народ мій завжди буде!
Ніхто не перекреслить мій народ!
Пощезнуть всі перевертні й приблуди
І орди завойовників – заброд!

Думаю, пора вже скинути з нашої долі цей панцир туги та неволі. Вручивши нам волю, Бог сподівається, що ми таки зробимо себе щасливими, мислячими та духовно здоровими! Бог в поміч! СЛАВА УКРАЇНІ ТА УКРАЇНСЬКОМУ НАРОДОВІ!

Ірина СЛАВЧАНИК.

About Адміністрація порталу

x

Check Also

Прийде час, і своєю історією займатиметься українська держава

До редакції газети "Голос з-над Бугу" ...