Home / Наші інтервю / УГНІВ ПИШАЄТЬСЯ СВОЇМ ЗЕМЛЯКОМ

УГНІВ ПИШАЄТЬСЯ СВОЇМ ЗЕМЛЯКОМ

В середині вересня виповнюється 50 років від дня народження відомого вченого-економіста, публіциста, доктора економічних наук, професора, академіка УАЕН Юрія Едуардовича ГУБЕНІ, уродженця Угнова. Тож наш кореспондент запитав ювіляра про найголовніше.
вченим-економістом, публіцистом, доктором економічних наук, професором, академіком УАЕН Юрієм Едуардовичем ГУБЕНІ

– Юрію Едуардовичу, що для Вас ювілей, який незабаром відзначатимете в колі друзів, колег та рідних?

– Ювілей – це доволі цікава дата. Ми не раз чуємо сорокарічний ювілей, сімдесятирічний ювілей, це не вірно. Адже насправді, якщо керуватись наймудрішою і найавторитетнішою Книгою усіх часів – Біблією, то ви побачите, що термін “ювілей” має чітке окреслення. А як відзначати ювілей, що робити чи не робити у ці дні – теж виписано. Ювілей ключовий період життє-вого і господарського циклу за Старим Заповітом. Сім разів по сім років працюй – ось і матимемо 49 років, а далі матимеш нагороду – нічого не сій, не утримуй не турбуйся, Бог подбає про тебе. Отже, ювілей – це 50 років. В цей час кожен повинен повернутись хоча б на трохи у свої витоки, врегулювати усі відносини власності, пробачити усі борги та розрахуватись або отримати відпущення за власні зобо-в’язання. Це – немов би початок нового часу у житті людини. Тому й дивлюсь на ювілей як на своєрідний підсумок: що хотілось зробити, а чого досягнув насправді? Чого прагнув, а чим вдовольнився? Загалом відчуваю задоволення від зробленого, але разом з тим знаю – можна було б досягти більшого.

– Який слід у Вашому житті залишив старовинний Угнів?

– Угнів, – це моя батьківщина, місце народження і формування. Думаю, що на відсотків 60 залишаюсь угнівчанином. Найперше – це дивне розташування, історія та аура Угнова. Коли після захисту доктор-ської дисертації перечитував твори Івана Франка, натрапив на відомий тепер нарис про ремісництво в Угнові. Але яким чином в школі чи в районі про це не говорилось жодного разу? Маємо грандіозну “Історію міст і сіл України”, краєзнавчі описи, де про цей факт немає навіть найменшої згадки. Мовчали про це й на уроках літератури. Дивне ігнорування.
Одночасно, Угнів – мій біль і моє неза-доволення. Видається – найменше місто має бути найбільш доглянутим. Але все навпаки – забутий Богом і людьми Угнів важко долає ці останні роки. Розбиті вулиці, суцільне безро-біття, пошкоджена природа. І це поряд з кордоном, поряд з Європою. Пробував привер-тати увагу чиновників та урядовців – але їм не до того. А питання б вирішили дві справі: невеликий прикор-донний перехід та форму-вання цілісного музейного містечка. Де ви знайдете такий костел, таку величну церкву, залишки оборонних валів, механічний водний млин? А що хто знає про підземелля Угнова, маєток на Боженці чи історію пагорба Бартишка? А якщо дещо повернути з минулої слави річці Солокії? Це в сукупності може сформувати таке привабливе місце для туризму, візитку культури малих міст Галичини. Тому, користуючись нагодою, запрошую керівників району – приїжджайте в Угнів!

Напевно значний слід залишила Угнівська школа та її вчителі. Ось вона, ця школа, потребує чи не найпершої уваги. Запущена, майже втрачена для розвитку. Але не треба будувати нову і сучасну. Ця будівля, що є пере-пов-нена історичним духом та академічністю, тому розумна реконструкція з добудовою спортзалу та ще одного корпусу були б доречними. В цій школі були чудові педагоги та доволі цікавий і харизматичний директор. Виділити когось було б не доречно – це був колектив.

– Як потрапили у науку, що цьому передувало?

– Шлях у науку, як і у вищу школу, був не прямолінійним. В школі я марив спортом (ось якими небезпечними є добрі вчителі фізичного виховання), але всі надії та спроби поступити у ВУЗ завершались поразкою. Це було боляче. Зараз, коли оцінюєш з певної позиції, то запитую – хто ж тоді поступав, якщо майбутньому професору дорогу закривали щільно? Служба у війську та більш реалістичний вибір завер-шились навчанням в Львівському сільськогоспо-дарському інституті. Як мені сподобалось навчання! Скільки я тоді всього прочитав. Був добрим студентом – входив у п’ятірку кращих випускників факультету. Вирішив почекати з аспірантурою. Навчений до роботи не побоявся скерування на Волинь. Волею направлення опинився у селі Озютичі Локачинського району. Видається поряд – від Сокаля 60 км, але яка разюча відмінність в облаштуванні та способі життя. І село, і колгосп були в такому запущеному стані! Майже весь перший рік “не вилазив” з гумових чобіт. Команда у нас підібралась молода та активна. Тому результати не заба-рились. Через чотири роки все змінилось невпізнано: із збиткового господарство стало високопри-бутковим, в селі з’явились водогін, асфаль-това дорога, освітлення, радіофікація, дитячий садок, 20 нових будинків. Навіть церкву почали будувати! Успіхи окрилювали.
О

днак коли запросили до роботи в рідний Інститут – погодився. Далі звична наукова кар’єра. Починав з викладача-стажиста із окла-дом в 104 крб. (це в 6 раз менше попередньої опати). В 1994 році захистив кандидатську, а у 2005 р. – докторську дисертації. В належні термін отримав наукові звання доцента  (1997 р.) та професора (2006 р.). Можу неприховано похвалитися, що в поточному році обраний академіком Української академії економічних наук (про що писав "Голос з-над Бугу"). Але між цими рядками майже 270 наукових публікацій, стажування в США, Фінляндії, Чехії та Польщі. Доля зводила з багатьма людьми – тому весь час вчився і надалі вчуся. Така доля викладача.

– Чим сьогодні Ви зайняті?

– Три процеси відбуваються одночасно: Звичайна робота в університеті. Домашня господарка та щоденні виснажливі поїздки з Радехова до Дублян та у звороті. Підготовка до ювілею.

– Як ви відзначатимете ювілей?

– Про останнє дещо детальніше – вирішив відмовитись від звичних гучних забав. Зробив дещо оригінальне – спільно з колегами- науковцями підготовили ювілейний збірник наукових праць на тему еконо-мічних перетворень на селі. Адже окрім ювілею, ще виповнюється 20-річчя двох подій – початку роботи в вищій школі та започаткування аграрної реформи на Львівщині. Думаю, такий збірник буде цікавий для науковців, управлінців і практиків. А по лінії Академії наук вийде бібліографічний покажчик моїх праць – це теж чимала книжка.

– Які ваші уподобання та як проводите вільний час?

– Чим далі живу, тим більше ціную вільний час. Навіть побути в самоті – це часом задоволення. А добрі книги, хай навіть з економіки, теж милі і бажані. Утри-мую з сім’єю город і маленьку госпо-дарку (можливо, це щоб не поривати зв’язку з сільським господарством). Предмет гордості – помідори, які успішно вирощую з дня приїзду у Радехів.

А ще з дружиною Оксаною (вона вчителька біології), організували і ведемо учнівський екологічний клуб "Еко-Лайф". Це ціла глиба учнівських ініціатив з охорони природи. Діяльність клубу добре відома не лише в Україні, але й в Європі. Але в клубі я не професор, а немов би  асистент – при-везти, організувати, домовитись. Однак як приємно бачити, що молодь не байдужа до природи.

– Що б побажали собі…

– Принципово їх не люблю. Людей відчуваю дуже добре, тому легко можу уявити справжні помисли. На мою думку, публічні побажання – це молитви ні до кого. Значно ціннішим даром є помолитись за людину, побажати у цій молитві чогось дуже потрібного. Ось для прикладу – у нас не прийнято бажати розуму. Чому? А він так потрібен, і завжди. А друга пересторога – справді важливі і значимі речі не варто виносити на публіку. Є невмирущі людські цінності: мораль, віра, сім’я, родина, рід – ми їх маленькі, але відповідальні частинки. Однак все це має бути глибоко інтимне.

– Які плани на майбутнє і декілька слів на завершення.

– Власне життя не планую. Це безнадійна затія, знаючи що все в руках Божих. Хотілося б найлижчим часом завершити великий підручник з підприємництва. З стратегічних питань – це житло. На жаль, за роки сумлінної праці залиша-юся фактично професором безхатченком. Можливо, порину у стихію місцевих виборів. Сподіваюсь щоранку вставати, дякувати Богу за день і прожити його як належиться.
Мої щирі вітання землякам із Со-кальщини, особливо – угнівчанам. Мала батьківщина залиша-ється такою все життя, але її притягальна сила лише зростає. Мир і благополуччя вашим домівкам!

Розмовляв Василь СОРОЧУК.

На знімку: Юрій ГУБЕНІ.

Загрузка...

About Адміністрація порталу

x

Check Also

Чим живуть працівники охорони здоров’я?

Лікар – це набагато більше, ніж ...