Home / Про освіту / Ти зрікся мови рідної. Ганьба..!

Ти зрікся мови рідної. Ганьба..!

Початок нового століття в святковому календарі ознаменувався ще одним визначним днем. ХХХ Генеральна конференція ЮНЕСКО восени 1999 року прийняла ухвалу «Про підтримку мовного та культурного різноманіття й багатомовності» та відзначення Міжнародного дня рідної мови 21 лютого, починаючи з 2000го. Висновки експертів виявились невтішними – половині з понад шести тисяч мов світу до кінця століття загрожує вимирання. Тому, прагнучи підтримати мову як один з показників культурної приналежності особи до духовної спадщини планети, ЮНЕСКО вирішила акцентувати увагу на проблемах зникаючих мов.

Досліджуючи мовні та освітянські питання, ООН та ЮНЕСКО виокремили в списку зникаючих мов і ті, що належать нашим сусідам: білорусам, башкирам та кримським татарам. Як з'ясувалось, не кількість людей є вирішальним чинником для вимираючих мов. Британський вченийлінгвіст Дейвід Кристал, автор книжки «Смерть мови», переконаний, що певною мірою«все залежить від обставин, мотивації самих людей і мотивації влади, яка хоче чи не хоче підтримати національну тотожність. Головне для мови – громадське зацікавлення в ній і як наслідок цього – присутність її в громадському житті». Отже, на його думку, в плані збереження мови мають бути забезпечені три умови. Найперше, люди повинні бути самі зацікавлені в збереженні своєї мови. Подруге, потрібен інтерес до мови згори, а відтак уряд, місцева влада, міжнародні організації повинні наголошувати на цінності кожної рідної мови. Третій чинник – це гроші. Утримувати принижену, вимираючу мову, звісна річ, досить дорого. На сьогодні вчені Кембриджського університету зібрали чималий архів вимираючих мов у вигляді звукових і відеофайлів, міфів, переказів, співів та іншої народної творчості у цифровому архіві, скористатись яким можна, зробивши особистий запит через Інтернет.

Але постає інше питання, як протистояти вмиранню рідної мови? Бо, врештірешт, денаціоналізованою людиною керувати дуже легко, нема в неї нічого рідного, не здатна вона вболівати за своє. Такий деморалізований народ зі спустошеною душею та мовою здатен поглумитись над іншим. Йому байдуже, яку віру сповідувати та якою мовою говорити. На засадах такої політики нація перестає бути нацією! Відхрещуючись від своєї мови, вона втрачає зв'язок з поколіннями…

Уявімо, віками народ витворював собі мову, від звука і слова – аж до пісні. Триста тисяч пісень склала Україна своєю рідною мовою! Серед них світові шедеври та вписані в історію України імена геніальних мислителів та поетів. Тож, нехай застереженням для всіх українофобів стануть рядки з творчості Дмитра Павличка:

Ти зрікся мови рідної. Ганьба
Тебе зустріне на шляху вузькому….
Впаде на тебе, наче сніг, журба –
Її не понесеш нікому!

Сьогодні як ніколи для українського суспільства є актуальними воістину пророчі слова народної мудрості: «Поневолений народ, що заховує свою мову, держить ключ від своєї тюрми у своїх руках».

«Через рідну мову стали ми на ноги, вийшли в сім'ю просвічених європейських народів. Щоб добре знати рідну мову, – писав відомий український літературознавець і фольклорист Михайло Возняк ще в 1917 році, – треба їй вчитися змалку до гробу, в школі й поза школою, з книжок і від людей. Хто вміє пошановувати свого батька й матір, той зрозуміє, яку пошану повинен він мати до рідної мови. Знаємо з нашого щоденного досвіду, що ніякою чужою мовою не можна краще висловити наших найглибших бажань, які ворушаться в нашім серці, як саме рідною мовою».

І чи не рідним плачем голосить малюк, що з'являється на світ Божий? Останні дослідження науковців у царині медицини довели, що новонароджений малюк має свої особливості національного плачу! Ці незвичайні, на перший погляд, моменти в поведінці немовляти фіксує сучасна електроніка. От чому чимало вчених дійшли до спільної думки, що рідна мова закладена в людині генетично. Не менш геніальні припущення німецького мовознавця та філософа Вільгельма Гумбольдта були висунуті ще XVIII столітті та підтвердились думками сучасних науковців про те, що мова у вигляді коду існує в нейроклітинах людського мозку та генетично передається від батьків до дітей. Примушувати малечу в ранньому віці розмовляти чужою мовою небезпечно, запевняють мовознавці, бо це гальмує її розумовий розвиток! Простіше кажучи, дитина, вивчаючи мову, намагається розшифрувати національний код, а мозок їй у цьому сприяє, бо містить ділянки, які запрограмовані на майбутнє. Достатньо поспостерігати за маленькими дітьми, як вони вчаться розмовляти та самотужки створюють, інколи несвідомо, слова та їх форми за принципами давньоруської мови. Тож, як можна ставитись байдуже до свого національного генетичного коду?

Видатний український мовознавець Олександр Потебня теж акцентує на тому, що мислення дитини повинно формуватися на ґрунті рідної мови, і допоки не сформувався остаточно мовнорозумовий апарат, двомовність є шкідливою: «Всяка денаціоналізація зводиться на послаблення енергії мислі, на ницість спустошення, аморальність та опідлення… Мова в усьому своєму обсязі і кожне окреме слово відповідає мистецтву, притому не тільки за своїми стихіями, а й за способом їх поєднання, сліди доісторичної давнини ще ховаються в народних віруваннях і мові…»

Зрозуміло, що попередні століття та панування «совєтського» режиму посприяли неабиякому занепаду української мови як рідної для багатьох наших співвітчизників. Україна практично не мала досвіду державного творення, що, певною мірою, відобразилось і в мовній політиці. На додачу спорідненість мов, української та російської, обернулася проти української. Для певного прошарку українців рідною мовою стала саме російська, і як наслідок – зіпсувалися обидві мови. Виникло безліч слів, з яких можна було б укласти народножартівлий словник жаргонізмів. Але коли чуєш таку мову, стає лячно, бо розумовий розвиток таких індивідів демонструє кволість розуму та ідіотичну недолугість. Маємо такий собі стандартний викінчений зразок «безнаціональності». Таке враження, що національні відмінності зазначених «унікумів» усунуті вкупі з розумом. Як не дивно, але навіть Володимир Маяковський ще в 1926 році написав вірш «Борг Україні» (переклад з російської Володимира Коломійця), в якому слушно зауважив:

Кажу собі:

товаришу москаль,
на Україну
жартів не скаль.
Розучіте цюю мову
на знаменах,
кров'ю повкипалих,–
ця ж бо мова
величава і проста:
«Чуєш, сурми заграли,
час розплати настав…»
Хіба може бути
тихіш,
безликіш,
аніж слово те
зачовгане
«слышишь».

Тому, підсумовуючи усе сказане, висновки напрошуються логічні: криза душевна і криза мовна, криза політична і криза економічна…Бути чи не бути рідній мові, залежить від кожного з нас! Щоб стати нарешті собою, а не придатком до когось.

Щоб створити незалежну й міцну економіку, культуру, науку, духовно багате суспільство, потрібно насамперед відродити рідну мову. В своєму вірші Дмитро Іванов дуже образно висловив думки щодо її втрати. Ними і завершую свої роздуми…

На лекції нудній про вічність мови
Бувальщина згадалась виняткова.
В старої жінки одібрало руки,
Але вона й не дума помирать.
ЇЇ годують з ложечки онуки,
Дочка купає, носить ліки зять.
В старої жінки одібрало ноги,
Але вона не хоче помирать.
Її онуки люблять, як нікого,
Дочка купає, носить ліки зять.
В старої жінки мову одібрало –
І от вона зібралась помирать.
Вмовляли всі: дочка, онуки, зять,
Та й крихти хліба кілька днів не брала.
Померла…

УСВІДОМ СЕБЕ НЕ РАБОМ! Хай живе вічно українське СЛОВО та рідна МОВА в наших серцях!

Ірина СЛАВЧАНИК.

About Адміністрація порталу

x

Check Also

В Хмельницькому будуть звільняти директорів шкіл, які збирали батьківські внески, – мер Хмельницького. Відео

Днями хмельницький міський голова Олександр Симчишин повідомив, ...