Конституція України чи «Червона книга зникаючих прав і свобод українців»?..

День Конституції – єдине державне свято, відзначення якого затверджене в 161-й статті Основного Закону України. В ніч з 27-го на 28 червня 1996 року народні обранці працювали в поті чола, аби нарешті на п'ятий рік після проголошення незалежності подарувати українцям Конституцію! З її прийняттям втратила чинність стара Конституція 1978 року і Конституційний договір між Верховною Радою України та Пре­зидентом України від 8 червня 1995-го. У чо­му ж полягав секрет такої нечуваної депу­татської працездатності – майже 23 години обговорень і голосувань!? Що саме підштов­хну­ло парламентарів тодішньої Верховної Ради притьмом ухвалити доле­носний закон – віддати понад триста голо­сів за прийнят­тя нової Конституції? Сьо­годні для бага­тьох українців це державне свято не є таке вагоме та однозначне, і на те є чимало причин…

Головне – почати… і працювати без перерви!

Пригадаймо, як зі шпальт газет, з голу­бих екранів телевізорів, з радіоприймачів вся країна слідкувала за обговоренням Конституції. А на момент її ухвалення в стінах ВР, напевно, найбільше раділи депутати, бо якось вряди-годи дійшли згоди. Зрештою, зволікати не було як і коли, бо країна потребувала Конституції нового зразка. На той час дві головні сили правили балом – комуністи з соціа­лістами та НРУ, і кожна з них мала своє бачення подальшого існування України як держави, але правда в тому, що кожен з політиків бачив свій шлях єдино пра­вильним. Вже тодішня Верховна Рада 1-го скли­кання довела, що перший мли­нець зав­жди грудкою. Головне – почати, вирішили депутати і створили комісію
з обгово­рення. На жаль, достроковий розпуск парламенту загальмував справу на пів­шляху, тому конституційними при­страстями зайнявся парламент 2-го скликання, не менш заполітизований, ніж попередній. Постійні інтриги та про­тистояння з Пре­зидентом, внутрішні між­коаліційні чвари аж ніяк не сприяли роботі над Основним Законом України. На додачу ліві сили, що постійно «кала­мутили воду», були категорично проти нового документа, їх влаштовувала Конституція УРСР 1978 року. Чи не пара­докс? Але треба віддати належне, руко­пашні бої та фізичні проти­борства на трибунах Верховної Ради тоді не практи­кувались, усе відбувалось у формі сло­весних баталій. Щоб якось стишити при-страсті між ВР та Президен­том України, 18 травня 1995 року уклада­ється Кон­ституційний договір – «Про ос­новні заса­ди організації та функціонування дер-жавної влади і місцевого самоврядуван­ня в країні на період до прий­няття нової Конституції». У цьому доку­менті була дуже важлива стаття, що чітко визнача­ла терміни виконання, інакше Верховна Рада повторила б долю попе­реднього, завчасно відправленого у від­ставку пар­ламенту: «Визнати за необ­хідне ство­рення належних умов для прискорення та успішного завершення конституційно­го процесу в Україні з тим, щоб прийняти нову Конституцію України в строк не піз­ніше одного року з дня під­писання цього Конституційного Дого­вору».

В квітні 1996-го 10 депутатських фракцій створили міжфракційну групу з розробки нової Конституції, пізніше до неї приєднались соціалісти та комуністи. На той час було узгоджено близько 80% статей проекту. Комуністи відразу зажа­дали змінити голову комісії (ним тоді став Михайло Сирота), а потім запропо­нували свій варіант Конституції, в кращих ленінських традиціях. З новоприбулими лівими потрібно було знову узгоджувати вже схвалені статті, а паралельно – з тодішнім Президентом Леонідом Куч­мою, який відстоював ідею двопалатного парламенту. Нарешті 11 травня 1996 року новоспечений в політичних супе­речках проект винесли на розгляд Вер­ховної Ради, і доленосне «шоу» розпо­чалось. Обговорювались коми та крапки, фрази та цілі положення на межі анек­дотичних пропозицій. Комуністи-украї­нофоби вимагали замінити термін «укра-їнський народ» на «руський», а дехто навіть запропонував трактування – до­сягти «громадянської злагоди немож­ливо без знищення антагоністичних класів». Які саме класи, не було уточ-­нено, як і питання кого саме знищувати?

Дивно, але і такі абсурдні пропозиції набирали по 50 голосів. Не влаштовува­ла лівих згадка і про Бога, і зміст речення – «усвідомлюючи відповідальність перед Богом, власною совістю, попередніми, нинішнім та прийдешніми поколіннями». Питання державної символіки та гімну, суперечки про статус української мови як державної мови КПУ теж загострилось нікчемними дебатами, мовляв: «Нельзя так торопиться и сразу придать украин­скому языку статус государственного! Нужно подождать хотя бы 10 лет, за это время мы все овладеем украинским языком и заговорим на нём!» І що – навчились і заговорили через 10 років? Врешті решт, через 21 рік після проголо­шення незалежності України, прийняли закон, що принизив статус української мови як державної! До слова, відомий мусульманський герой анекдотів та казок Ходжа Насреддін теж обіцяв за 10 років навчити віслюка розмовляти й читати, сподіваючись, що за цей час або господар помре, або віслюк загине. Ось так і в мовному питанні – сталось те, про що й гадалось…

28 червня…

Крок за кроком, через терни та хащі політичних перипетій, ішла Українська Конституція до свого святкового дня, коли нарешті набула законної чинності. Думаю, свідомо налаштована частина депутатського корпусу все-таки розумі­ла, що не прийняти Конституцію – озна­чало втратити Україну! З великими пере-шкодами, 4 червня 1996 року, 258 народ­них обранців проголосували за прийнят­тя проекту Конституції в першому читан-ні. Друге читання, в якому було понад 5 тисяч (!!!) пропозицій та зауважень, взагалі виглядало драмою! Здавалось, справа пішла, коли 25 червня прийняли перше положення преамбули, але до вечора було ухвалено лише 30 статей! Наступного дня Леонід Кучма підписав указ про винесення президентського варі­анту Конституції на референдум і провів нараду з головами облдержадміністра­цій, яким було рекомендовано відклика­ти можливу кількість народних депутатів із сесії ВР. О, диво! Злагоджена робота в депутатському корпусі відразу закипі­ла! А напередодні прийняття Конститу­ції, 27 червня 1996 року, у стінах парла­менту з'явилась інформація, що в адмі-ністрації Леоніда Кучми готовий наказ про розпуск ВР. От чому, відкриваючи ранкове засідання, Олександр Мороз запропонував – працювати без перерви! Можна лишень уявити, скільки кави тоді було випито, бо за вікном панувала тем­на ніч, а в сесійній залі вирували дебати! Потрібно було віднайти компроміси у найважчих статтях! Чи то Боже провидін­ня, чи людський фактор втоми посприя­ли, але тримати облогу у депутатських окопах під ранок було несила! Заповітні «ЗА» більшості депутатів увінчались 315-ма голосами, зал торжествував! Усі полегшено зітхнули…Олександр Мороз тоді щиро подякував Кучмі за цю «оригі­наль­ну участь в конституційному проце­сі». Ще б пак! Але як на мене, таке втру-чан­ня у «законотворче діяння» було не зовсім коректним. Приймали Конститу­цію вночі, тому і «темних» лазівок для маніпуляцій Основним Законом України нині не бракує…

Чому Президент так тиснув на Вер­ховну Раду і навіть визначив дату роз­пуску – саме 28 червня 1996 року? Я не містик, але вражає те, що дві найбільші державні події України перегукуються в історичній площині з кількома трагічними в інших країнах. На 28 червня припадає Відовдан – одна з найсумніших в історії сербського народу подій, день розгрому сербської армії на Косовому полі. Цього кривавого дня 1389 року війська князя Лазаря в бою з турецьким військом сул­тана Мурата зазнали поразки, яка прак­тично позбавила Сербію незалежності майже на півстоліття. До речі, за місяць до початку Першої світової війни, саме 28(!!!) червня 1921 року, спадкоємця ав­стро-угорського престолу Франца Фер­динанда та його дружину, що приїхали в Сараєво спостерігати за військовими навчаннями з нагоди Косівської битви, вбив сербський націоналіст Гаврило Принцип. Його жорстокий злочин спро­вокував серію кривавих військових кон­фліктів, що і стали приводом для Першої світової війни! Ще одна дивна подія 28 червня 1921 року, саме на Відовдан, була прийнята Конституція Королівства сербів, хорватів і словенів, а з 1929-го країна отримала назву Югославія. Доля ухваленого державного документа теж виявилась вкрай сумною. Через 10 років король здійснив заколот і встановив дик­татуру, а «Відовданський устав» (неофі­ційна назва цієї Конституції) було скасо-вано. Чи був поінформований про ці події тодішній Президент України Леонід Кучма, коли тиснув на Верховну Раду, важко сказати…

Ось і маємось з Конституцією кожного разу, коли приходить до влади новий президент зі своєю «лакейською коман­дою», щоб перекроїти її на свій лад і манер. Аналізуючи цілі віхи історичних подій, чомусь стає лячно – історія повто­рюється, але мало хто про це задумуєть­ся. Чи, можливо, це звичайний збіг об­ставин? Для прикладу, День Незалеж-ності України перегукується з Варфоло­міївською ніччю 24 серпня 1572 року у Франції. Подробиці цієї страшної, крово­пролитної ночі можна віднайти в підруч­никах з історії. Зрештою, не про це мова…

«Червона книга зникаючих прав і свобод українців»

Закон, за приписами якого повинні жити українці, сьогодні схожий на «Чер­вону книгу». У ній зникаючі права і свобо­ди кожен особисто для себе може зано­тувати з огляду на порушення, що відбу-ваються у повсякденному житті. Це пра­во на свободу слова, мирних зборів, таємницю особистого життя, особисту не­доторканність, здорове та безпечне дов-кілля, доступ до інформації, справедли­вий суд, право на працю, освіту, охорону здоров'я та гідний рівень життя тощо! Цей нескінченно довгий перелік можна ретельно виписувати, перечитуючи статті Основного Закону України. Але користі від того ні на йоту! Представники україн­ської влади і громадянське суспільство повинні тверезо оцінити, наскільки кри­тичним є нинішній стан з дотримання прав і свобод в Україні, гарантованих Конституцією.

Від часу її затвердження й до сього­дення хто тільки не намагався її перепи­сувати! В «новій, раціональній Конститу-ції» колишній Президент Віктор Ющенко вбачав вихід із кризи та «наступний ве­ликий крок до справедливої і заможної України». То, може, через це українцям ніяк не вдається вибратись із злиднів? Чи це, можливо, просто політичні ігри навколо Конституції? Багато аналітиків і свідомих політиків нині таки схиляються до думки, що жодні зміни в головному документі України не вирішать проблем вітчизняної економіки і не дадуть жодно­го позитив­ного результату! За роки укра­їнської не­залежності вже випробувані фактично всі моделі державного устрою. Вони ефективно працюють в інших дер­жавах на користь суспільства, але в нас недієздатні! Таке враження, що у всіх, без винятку, «реформістів» була єдина мета як у колишнього політбюро СРСР – «прибрати» владу під себе! Тож про яку демократичну українську Конститу­цію можемо нині говорити? За своєю суттю – так, але чому вона не діє як Ос­новний Закон України і не забезпечує рівні конституційні права усім громадянам? Її переписування не дасть жодного результату, бо для того, щоб реалізувати усі конституційні норми, потрібні дієві механізми та закони, які в Україні від­сутні. Це закони народовладдя та судо­вої системи, ринкової економіки різних форм власності, регулювання бюджетних відносин, податкової політики та земельного права тощо! Все це має бути детально виписано, щоб чиновники чи хабарники за жодних обставин не мали підстав по-своєму трактувати і маніпулювати в рамках Конституції на користь власних інтересів! Про яку європейську демократію можна говорити, коли в Україні де-факто відсутня «презумпція невинності». Цей принцип для усіх євро­пейських держав є фундаментальним і означає – людина не винна доти, доки її провину не доведено!

З прийняттям нового Кримінального кодексу України ситуація мала б по­кращитись у порівнянні з редакцією 2001-го, але законодавчі зміни не мають системного впорядкованого характеру. Бо, принаймні, щоб КК України запрацю­вав ефективно, потрібні політична воля, громадська думка та глобальні зміни у всій системі кримінального судочинства, яка по своїй суті від колишнього КДБ ус­падкувала ознаки репресивної функції. Щодо презумпції невинності, то стаття 62-га Конституції України рече: «Особа вважається невинуватою у вчиненні зло­чину і не може бути піддана криміналь­ному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і вста­новлено обвинувальним вироком суду. Ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Обви­нувачення не може ґрунтуватись на до­казах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях…» А в 5-й стат­ті Основного Закону України наголошу­ється на тому, що «право визначати і змінювати конституційний лад в країні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами».

Міркувати на тлі цих статей Консти­туції є про що. Потрібні додаткові засоби, щоби кланові сили Верховної Ради не змінювали її в залежності від своїх тим­часових політичних потреб! Приміром, в Естонії зміни у Конституції можуть за­твердити як мінімум два скликання пар­ламенту, а в нас достатньо двох сесій. Тому не дивно, що з такою легкістю пев­на категорія «кнопкодавів» у ВР намага­ється змінювати Основний Закон України. В такому разі, не доведи Господи, передба­чити майбутні поправки до Кон­ституції України не важко! Український та проро­сійський клани олігархів отрима­ли б пов­ний контроль над парламентом та урядом, закупили б за безцінь весь страте­гічний запас державного майна і транспорту, а президентське вето на парла­ментські закони та всенародний референдум не мали б ніякої цінності! Зреш­тою, наслідки антиконституційних втру­чань в головний документ України вже сьогодні є очевидні. Тому необхідно під­силити деякі статті, передбачити сувору відповідальність за антиукраїнську про­паганду та чітко виписати усі момен­ти, щоб не виникало жодних лазівок для маніпуляцій та постійної колотнечі у ви­щих щаблях влади, а практику змагання за лідерство між президентом і прем’є­ром було навіки визначено конкретно прописаним механізмом закону, як це роблять інші країни! Щоб не було в літо­писі ВР ось такої сумної статистики без­діяльності та порожньої колотнечі. Порів-няймо, Рада попереднього скликання за п’ять(!!!) років роботи створила лише 15 міжфракційних об’єднань, а за ос­танні чотири місяці роботи нинішньої ВР 7-го скликання аж 40! Хіба за таких умов політичних міжусобиць 17 років тому можна було сподіватись, що в сті­нах Українського Парламенту народить­ся Конституція, бодай така – в редакції 96-го? Навряд чи…

Сьогодні з певністю можна стверджу­вати, що українці мають Конституцію, яка відповідає європейським вимогам Основного Закону. Інша справа, що він повинен діяти для всіх, і всі, від Прези­дента до простого люду, повинні його дотримуватись, бо в статті 24-й записа­но: «Громадяни мають рівні конститу­ційні права і свободи та є рівними перед законом». Хочеться в це вірити…

Ірина СЛАВЧАНИК.