Home / Згадаємо, як це було / Відбулося освячення меморіальної таблиці в пам’ять про Іванну Волянську

Відбулося освячення меморіальної таблиці в пам’ять про Іванну Волянську

15 лютого відбулося освячення меморіальної таблиці в пам'ять про учасницю УПА Іванну Волянську (псевдо Мирослава), яка народилася в 1931 році в м. Радехові і загинула 15 лютого 1953 року на Сокальщині. Меморіальну таблицю, яка була встановлена на фасаді Радехівської ЗОШ №1, де навчалася майбутня героїня, освятив настоятель церкви св. Миколая о. Володимир Царик. Я теж брав участь у цій події, бо саме Іванка Волянська свого часу вчителювала у селі Полове, звідки я родом.

У часописі «Голос з-над Бугу» про Іванку Волянську писали Ольга Дещиця, Дарія Максимець, Іванна Грондзаль. Нині Братство ОУН-УПА Радехівщини збирає про неї відомості, щоб видати книжку. Зі спогадів тих, хто її знав, мені вдалося хоча б частково відтворити життєпис цієї української патріотки.

У Радехові за залізничним переїздом стояв будинок Волянських. Помешкання не таке вже й завидне, але довгий час тут безпечно зустрічалися повстанці, з якими мали зв’язок син і донька господарів – Ярослав і Іванна. Красуня Іванка у 1948 році вчителювала у селі Полове. Вона вела третій клас у початковій школі. Не один юнак задивлявся на неї – білявка з виразними очима і чудовими косами мало не до п’ят. Таку ніколи не забудеш. Але, як кажуть, не вродися красивою, а вродися щасливою… Дівчині судилася трагічна доля. Як згадувала Євгенія Волянська – Свистун із Радехова, у цій родині патріотами і сміливцями були і діти, і батьки.

Батько Іванни – Мартин Волянський мав сім класів освіти і хист до музики. Два роки співав у хорі Катка. А мати – Марія – полька за походженням (Оліва з Ганунина), була жінка видна, грамотна, володіла польською, німецькою та українською мовами. Мешкали в Радехові, неподалік залізниці. Повстанці їх хату використовували для зв’язку. Вдосвіта 4 грудня 1950 року в помешкання зайшли солдати Радехівського гарнізону буцім перевірити паспорти, а насправді полювали на «Чорноморця» – Романа Мандрику, надрайонового провідника ОУН. Як на нещастя, у тій хвилі він був у Волянських і стояв у сінях за дверима з автоматом. Зав’язався нерівний короткочасний бій. «Чорноморець» не здався, загинув. Господиня хати Марія Волянська була поранена, її відвезли в Радехівську лікарню, де й померла. Сина Ярослава (він працював на пилорамі) забрали і засудили на 10 років сибірської каторги. В Україну він не повернувся. Відбувши ув’язнення, оженився в Кемерово, працював на шахті. У 1966 році, за нез’ясованих обставин, загинув. Його тіло вбивця чи вбивці скинули в річку. Залишились сиротами дві його доні.

Іванки того трагічного ранку вдома не було. Вона з відома проводу працювала у Корчині. Про сімейну трагедію дізналася наступного дня. Деякий час переховувалася у селі Спасів Сокальського району Львівської області. Тут познайомилася з повстанцем Йосипом Дещицею. Покохали один одного. Побралися таємно. Їх повінчав отець Степан Кошіль, який давав шлюби багатьом повстанцям. Батько Йосипа розповідав про свою останню зустріч з сином. Зажурений непевним становищем молодят, він благав: «Йосипе, ти сам не маєш нормального життя, все по схронах і по схронах, а тут ще й дитини сподівається Іванка, що з того вийде?». «Не журіться, тату, нас мають переправити за кордон», – втішав його син.

Але так не сталося. На саме Стрітення 1953 року під Спасів на дев’ятьох машинах приїхали карателі. Вони посунули шеренгою по полю, де була криївка повстанців, а в ній скривалися недавно повінчані Іванка і Йосип. Обоє любили Україну і не хотіли бачити жодних окупантів на рідній землі – оце і вся їх вина…

Енкаведисти клацали затворами і викрикували: «Дещиця, здавайся!» Славний», здавайся, здавайся!». У відповідь – тиша. Аж раптом з-під землі полинули два голоси, злиті в тузі й прощанні: «Боже, здійми з нас кайдани, не дай нам загинуть в ярмі…» За якусь хвилю пісня обірвалася і пролунали два постріли. Йосип застрелив себе відразу, а Іванка була поранена. Енкаведисти заставили дядька Батейка із Перев’ятич підвезти возом поранену в медпункт. Коли на якусь мить військові відійшли, Іванка попросила їздового допомогти їй вмерти, бо боялася, що в муках, напівзабутті, нехотячи викаже імена побратимів. Але Бог змилосердився над нею – по дорозі в Тартаків вона померла…

Тіла нескорених Іванки і Йосипа привезли в Сокаль, на подвір’я МГБ (знаходилося по вулиці Шашкевича) і скинули неподалік конюшні. Кілька днів сюди зганяли людей на «опознаніє», навіть школярів та студентів Сокальського педучилища забирали з уроків і водили «смотреть бандеровцев». Ще живуть у Сокалі очевидці того сумного Стрітення 1953 року. Вони досі пам’ятають красуню з русими дивокосами, а по них – сліди запеченої крові…

У часописі «Голос з-над Бугу» була надрукована фотографія, на якій на соломі – тіло Йосипа Дещиці і лише зап`ястя руки Іванки. Кати не сфотографували її, бо тоді вже діяв Міжнародний Червоний Хрест і енкаведисти не хотіли показувати своїх нелюдських знущань над жінками, учасницями визвольних змагань.

Нещодавно почув версію, що начебто жінка російського офіцера Лукова, розповідала, що тіло Іванки Волянської закопали з правої сторони воріт сокальського старого цвинтаря. Але це лише версія, яку досконало треба перевірити. Хотілося б, щоб останки наших Героїв була знайдені і достойно пошановані.

Василь Волошин, директор історико-краєзнавчого музею «Сокальщина».
      

Загрузка...

About Адміністрація порталу

x

Check Also

27 вересня народився найтаємничіший генерал УПА

27 вересня народився Микола Арсенич-Березовський (псевдо ...