…«Як швидко збігають дні. Здається лишень було Різдво, а вже весна – час розмальовувати крашанки та пекти паску. Може хоч на Великдень приїдуть діти та внуки у рідну батьківську хату і не буде мені так самотньо», – подумав літній чоловік і непрохана сльоза скотилася по щоці.
– Що це я розчулився, мабуть, старію… Он сусіди вже давно підбілили щепи та навели лад на подвір’ї, а я все не здужаю. Мабуть, вже літа не ті аби самому всьому дати лад. А колись, як ми швидко та вправно з дітьми та дружиною готувалися до свят. У хаті було чисто, весело та гамірно. На кухні пахло смаколиками та паскою. Адже дружина була добра господиня. Була… Вже п“ять років, як нема її поряд. Так сумно та порожньо у хаті без неї. Бракує її дбайливих рук, що так вміли створювати комфорт та затишок для всіх. Одне слово, нема господині… Залишилися лише спогади, від яких на душі стає радісно та затишно.
Чоловік пригадав, як ще маленьким бігав по садку та селом, а на цьому місті стояла дідусева хата. Яка ж вона була велика! Оце звідси бере початок його рід. Цю батьківську хату бачив уві сні і до неї повернувся з мамою та сестрою після примусового виселення у Казахстан. Це помешкання і земля – життєдайне джерело, яке дає силу жити далі. На жаль, цього не розуміють його діти. Він їх не осуджує, що обміняли сільські краєвиди на міські вигоди, бо вони давно випурхнули з рідного гнізда і пішли у світи. Однак бодай у мріях та снах бачить їх тут, на рідному обійсті. Адже коли будував цю хату, думав, що житиме у ній міцна велика родина, не раз уявляв як внуки та правнуки надокучатимуть йому своїми «чому»… Але не так сталося, як гадалося. Хоч Бог і дав йому четверо дітей – двоє козаків та дві донечкикрасуні. Скільки у цій хаті було веселощів, коли маленькі діти бігали з кімнати в кімнату та грались у піджмурки. Та рік за роком збіг, наче одна мить, і вони пішли вчитися. Роботи у селі для них не було, тож подалися у світи. Хто куди – донька з сином знайшли роботу в Червонограді, син – у Стрию, а старша донька виїхала з родиною в Америку. А батько з матір“ю залишилися одні доживати віку у старенькій хаті… І чекати, коли ж діти, як ті журавлі, повернуться додому.
У батька болить серце за кожним. Нема дня, щоб не подумав, як вони там, бо давно вже не бачились. А так би хотілося обійняти їх, виплеснути їм свою тугу та біль, розповісти як болить його душа від самотності. Але батько любить їх і не тримає на них образи, він знає як важко їм у цьому світі. Щовечора тихо змовить за дочок та синів «Отче наш». Може ця його молитва вбереже їх від злого та допоможе у житті, яке нині дуже нелегке. Літа, літа… Як ви скоро минули. Вже он сивина геть посріблила голову. А здається, наче вчора, були внуки ще маленькими, а сьогодні – вже дорослі, а дехто уже й встиг знайти свою половинку. Тільки прикро, що бачаться рідко, що десь далеко від прадідуся щебече його правнучка. І прикро старенькому, що не може побачити як підростає малеча, як повільно вона пнеться на ніжки. В руках у дідуся старі фотокартки, які він чи не щодень перегортає: «Де ж ти моя, красунеонуко, в яких ти плаваєш морях. Пошли хоч маленьку вістку, що жива та здорова, та коли чекати у гості. А ти, крихітко мила, у якій країні гастролюєш з цирковою групою, і чиїх діток розвеселяєш?
Отак ти, доле, наді мною посміялася – дала чотирьох дітей, а на старість самого залишила», – скаже, жартуючи.
День за днем збігають тижні, за ними місяці, а старенький батько все чекає дітей в гості, щиро просить Бога, щоб вони хоча на свято з’їхались до нього. Ті далеко, і не бачать журби в батьківських очах. Адже тільки на схилі літ, коли на твоєму календарі життя залишилося лише декілька листочків, навчаєшся цінувати кожну хвилину життя. Боїшся, що можеш чогось не встигнути. Він хотів би ще раз разом з дітьми та онуками зібратися за родинним столом та поділитися великодніми яйцем та паскою. Обійняти своїх рідних, сказати, як їх безмежно любить та попросити пробачення за давні образи та непорозуміння. Мабуть, кожен просить Бога аби в останні хвилини життя побути в колі родини – серед дітей та онуків, відчути їх любов та ласку. ..
Враз погляд літнього чоловіка привернули сміх та жарти гурту людей, які йшли по вулиці.
– Хто ці люди, – подумав, – невже до когось приїхали гості.
Та ті повернули до нього у двір.
– Та це ж мої діти та онуки! – вигукнув дідусь. І на очах старенького забриніли сльози… «Дякую тобі, Боже, за твою ласку!» – і поспішив їм назустріч.
Юліан ГОДІСЬ, житель с. Стремінь.