У 1992 році вийшов Указ Президента «Про заходи щодо державної підтримки колишнім політв’язням та репресованим», а згодом і постанова Кабінету Міністрів від 18 лютого 1993 року № 112 «Положення про порядок виплати грошової компенсації репресованим громадянам або їх спадкоємцям». Відтоді і до сьогодні, а уже Богу дякувати закінчується 2010-й, я намагався добитися цієї компенсації. 18 років ходив, наче Мойсей, шукаючи правду, від одного кабінету до іншого, від одного начальника до другого. У районі відправляли до області, а звідти скеровували до району. Прикро, що навіть на старості літ, до таких людей, яким довелося пережити стільки всього, таке байдуже ставлення.
…Я народився у 1930 році у селі Стремінь у родині Федора та Катерини Годісів. У сім’ї нас було двоє – я та старша сестра Ольга. Батьки були на той час заможні, мали господарку та 15 моргів поля. Першими у селі побудували муровану хату під бляхою. На ті часи це значило багато. Батько за Польщі був солтисом і під час свого керування розпочав будівництво початкової школи. Досі діти збиралися у дяка, а він вчив їх читати. За це понині старожили села згадують його добрим словом.
Та прийшли перші совєти, які заарештували батька і відвезли до Львова в тюрму на Лонського. Більше ми його не бачили. Забрали його за те, що був приналежним до ОУН, яка у ці роки розгорнула свою діяльність на наших теренах. У музеї тюрми є його фото та особова справа. А нас з мамою, дідусем та бабусею, як сім’ю ворога народу, вивезли в Казахстанський край, у табір, на десять років. Ось так радянська влада безжально розправлялася з неугодними їй громадянами. Вісім років ми прожили у нелюдських умовах за колючим дротом та під дулом рушниць. Дідусь Михайло не витримав непосильної праці й за рік помер. Так і покояться його останки у братській могилі на території табору на чужині. Друга Світова війна закінчилася і нас амністували. Якось з Божою допомогою, а Він посилав нам на шляху добрих людей, дісталися в рідне село Стремінь. На цей час наша хата була розграбована, від неї залишилися лише одні стіни. Однак мамі, щоб у ній поселитися, спершу довелося її викупити у сільської ради. Ми зробили такийсякий ремонт і стали жити.
У 1950 році мене запросили у сільраду і призначили завклубом. Я цьому дуже здивувався, та що мав робити. І як умів ніс культуру у маси, пропагував українську мову та літературу. Перш за все створив драматичний гурток. Разом з аматорами художньої самодіяльності поставили п’єси Івана Котляревського «НаталкаПолтавка» та «Москальчарівник», Івана КарпенкаКарого – «Максим Боруля», Тараса Шевченка – «Назар Стодоля» та інші. Місцевий дяк помагав мені розучувати пісні. В неділю селяни приходили дивитися вистави, а щовечора переглядали фільми про щасливе радянське життя, які мусив «крутити» справно. Та невдовзі мене викликали у райком щоб затвердити офіційно на посаді завклуба. Але коли вони дізналися, що я – репресований, звільнили і заборонили брати на будьяку роботу. Після цього уже не міг влаштуватися на роботу ніде. Тож вирішив йти вчитися у Брюховицький будівель•ний технікум. На моє щастя, тут не так прискіпливо ставились до документів, а вимагали лише скерування з сільської ради. Воно у мене було. По закінченні технікуму мене скерували у місто Добромиль, у міжколгоспбуд. За рік перевівся ближче до дому – в Кам’янкуБузьку, де працював майстром, а потім виконробом в міжколгоспбуді, а з 1978 року став інженеромбудівельником у місцевому колгоспі. В ці часи тут розгорнулося масштабне будівництво: зводили тваринницькі комплекси, будинки для спеціалістів, Будинок культури, школу у Реклинці… Роботи вистачало. Невдовзі мені випала честь будувати школу у рідному селі. Стара, яку ще збудував мій батько, проіснувала до 1980го. Дітей кіньми довозили в сусіднє село Реклинець. Але в цей час у державі почалася перебудова, а згодом все розпалося. Будівництво призупинили через брак фінансування, хоч залишилося зробити лише оздоблення. Та я важко захворів і залишив роботу. Колгоспна бригада будівельників розпалася. Лише через три роки при сприянні тодішнього голови РДА Миколи Пшевлоцького Червоноградські будівельні управління №№ 3334 знову відновили роботу на будівництві, та викінчили лише чотири класи. Перший рік до школі пішло 8 дітей, а нині тут налічується 24 учні. Село наше розвивається і це мене неабияк тішить. Як і те, що дожив, коли Україна стала незалежною. Вірив, що тепер згадають про таких як я. І не помилився.
У 1992 році дізнався про Указ Президента «Про заходи щодо державної підтримки колишнім політв’язням та репресованим», а згодом і про постанову Кабінету Міністрів 18 лютого 1993 року № 112 «Положення про порядок виплати грошової компенсації репресованим громадянам або їх спадкоємцям». Пам’ятаю ту вістку зустрів зі сльозами на очах. Радів, що настала незалежна Україна, яка нарешті пошанує тих, хто віддав своє життя за неї, зніме тавро «ворога народу» з їх нащадків, поверне їм майно, насильно відібране у роки репресій. Але не так сталося, як гадалося.
Уже 18 років ходжу від одного кабінету до іншого, а вивести ладу не можу: з району мене відправляли до області, а там назад скеровували у Сокаль. Ніхто не думає, що я вже у літах, і кожен місяць зволікання для мене це дуже багато. Я звернувся у ГУ МВС України у Львівській області, щоб з’ясувати як загинув мій батько та отримати підтвердження перебування нашої родини у таборі в Казахстанському краї. Тут мені повідомили, що нема жодних архівних документів, які підтвердили б це. Мовляв, була війна, і чимало документів пропало… Я вже втратив надію чогось добитися, та якось у 2009 році почув виступ тодішнього прем’єрміністра Ю. Тимошенко, яка просила громадян, якщо місцеві чиновники не хочуть вирішити справи щодо реабілітації, то варто звертатися особисто до неї. До Києва їхати вісімдесятилітньому чоловіку не так вже й легко, тож вирішив звернутися до народного депутата України Степана Курпіля. Написав листа, де виклав суть справи, і відніс в громадську приймальню народного депутата України до його помічника Олега Кожушка. Коли перебував у лікарні на лікуванні, надійшла відповідь від С. Курпіля, в якому повідомлялося, що мій лист отримали і просили мене ще раз звернутися до тодішнього голови Сокальської райдержадміністрації І. Бережницького для виплати грошової компенсації. Одужавши, пішов до нього. Він вислухав і скерував мене у державну комісію у справах реабілітації. Там записали мої дані й попросили зачекати, поки прийдуть документи з архіву. Чекав, чекав, а відповіді не було. Прийшов знову у райдержадміністрацію, де невдовзі відбулося засідання комісії з питань поновлення прав реабілітованих, на якому розглянули моє прохання. І думаєте, скільки мені виплатили компенсації за пограбовану хату, за смерть батька та діда, за вісім років табору та поломане життя родини? Просто «курям на сміх» – 560 гривень. Начебто підрахували, скільки я витратив грошей на всі поїздки зі Стременя до Сокаля за 18 років.
Я вельми вдячний всім, хто допоміг зрушити цю справу з місця, і ще за життя я зміг отримати хоч якусь компенсацію за мої страждання та поневіряння моєї родини.
Юліан ГОДІСЬ, житель с. Стремінь.