Як тільки в селі вчули, що Хмариха видає доньку заміж, відразу ж почалися судипересуди. Мовляв, ніхто сватів не бачив, а що в них тепер на вихідні ночує хлопець з міста, то ще нічого не значить. Коли ж Ірині в маршрутці стало погано, а потім ледь не зомліла, то сільські кумасі вже, не ховаючись, вголос заговорили: вагітна, чого там, тепер тільки так під вінець і йдуть.
Весілля мало бути ще не скоро – чекали поки мине річниця з дня смерті батька Хмарихи. А злі язики щодня перемивали дівчині кісточки. То одна сусідка наче ненароком кине: щось Ірина бліда ходить, то друга додасть: вчора в Марійки на іменинах солоні огірочки наминала… Стара баба Віра, мати Хмарихи, також пильно приглядалась до внучки. Тільки та поскаржиться, що голова болить чи приляже на диван, баба тут як тут.
Придивляється до дівочого стану – чи не потовстішав та все внучку випитує: може млосно їй чи нудить?
Ірина спочатку лише віджартовувалась, а потім почала нервувати. Та й Олегові заборонила приїджати. Тоді вже мати стала випитувати, чого його нема, може посварились, чи, не дай Боже, горшки побили. «Воно, доню, в житті всяке буває, – напучувала Ірину. – Можна за дурницю посваритись та й розійтися. Ти, як жінка, маєш бути терпеливішою, гнучкішою, завжди пам’ятай про це». Ірина запевняла матір, що не сварились вони з Олегом. «А чого ж тоді дорогу до нас забув? – запитувала та. – Скажи, нехай приїжджає, поможе батькові дров нарубати». Довелось зателефонувати Олегові. Хлопець, звичайно, зрадів, примчав у суботу. Матері в хаті не було, обійняв її міцно, сіли на диван, цілуються. Зайшла Хмариха, привіталась та одразу до Олега: «Скажи хоч ти мені: може весілля швидше треба робити? То будемо готуватися». Хлопець у відповідь: «Не бійтеся, нікуди не дінусь». А Хмариха: «І живіт також. Нащо нам людські насмішки слухати». Олег до Ірини – про що мова? Ірина в плач: «Ну, скільки можна! І ти також? Може вам довідку від лікаря привезти?». Розійшлись по кутках. Вечеряли мовчки, хоч вареники з сиром, які Хмариха спеціально наварила до приїзду Олега, хлопець хвалив завжди. А тут їсть – і мовчить. Встали зза столу, жінки посуд прибирають, Олег вийшов надвір покурити. Присів біля нього на ганку й Ірин батько. Й собі запалив, хоч давно кинув цю пагубну звичку. «Не печалься, козаче, перемелеться – мука буде. Не чоловіче то діло бабські плітки слухати. Пішли краще дрова рубати».
Ввечері, змучений фізичною працею, Олег швидко заснув. Вранці прокинувся бадьорий і підморгнув Ірині: «А може й справді швидше весілля відгуляємо?..».
Валентина БЛУДОВА.