Княжівське відділення поштового зв'язку ще з повоєнних років тулиться у невеличкому будиночку. Старожили кажуть, що в роки війни у цю хату влучив снаряд, та господар відремонтував її. Однак невдовзі будівлю віддали сільській раді, а згодом в одній з кімнат «поселилося» поштове відділення. Думали, що пошта тут буде тимчасово, а вийшло – назавжди. Селяни уже звикли, що вона тут, як і до привітної Руслани Грицьків, яка працює завідувачем відділення уже 12 років.
Поштове відділення обслуговує три села – Княже, Шпиколоси й Фусів. Сюди надходить 2700 примірників різних періодичних видань, в тому числі районна газета «Голос знад Бугу».
Завідувач поштового відділення констатує, що люди стали менше цікавитись періодичними виданнями, бо ті значно подорожчали. Проте є такі, хто традиційно з року в рік передплачують по п’ять і більше газет та журналів. Це Людмила Філософ, Галина Левусь, Інна Стельмахович з с. Княже та інші. Пані Руслана за сумісництвом працює листоношею, розносить пошту в селі Княже. У Фусові – Тетяна Плетінка, в Шпиколосах – Людмила Олійник.
– У нас дружний колектив, – каже пані Руслана. – Усіх поєднує любов до поштарської справи.
Підтвердженням є те, що торік Центр поштового зв'язку №7 виділив на Княжівське поштове відділення три велосипеди. Колектив сумлінно працює, до того ж тут є найдовші доставочні дільниці – у Княже листоноша проходить тринадцять кілометрів, у Фусові та Шпиколосах – по 11 км. Плюс ще 5 км, щоб дістатися від відділення до останнього населеного пункту. Тож тепер вони доставляють пошту на велосипеді. На жаль, по сільських дорогах швидко не проїдеш, бо ті в ямах та вибоїнах. Два роки тому княжівські листоноші отримали велосипед від однієї з газет, бо зуміли переконати значну кількість передплатників обрати саме це видання. Сумлінних працівниць керівництво Центру поштового зв'язку №7 забезпечило поштарськими сумками, взуттям та куртками на зиму.
Значно спростили роботу поштарів електронна вага та касовий апарат, однак останній чомусь забрали. Пані Руслана, каже, що без нього, як без рук. Виділили на відділення й службовий мобільний телефон та електрообігрівач, щоб було тепло в приміщенні. Досі його обігрівали старим п’єцом.
За плечима Руслани 30 років трудової діяльності у поштовій сфері, з якою вона пов’язала все своє життя. Після закінчення технікуму її скерували на роботу в Перемишлянський район, а згодом повернулася в рідне село. Жінка каже, що за ці роки поштарська робота не змінилася, хоча працівникам поскорочували години – вони тепер працюють лише три дні на тиждень: вівторок, четвер та суботу.
Нині листоноші є ще й реалізаторами товарів першої необхідності. Вони розносять пошту, розповсюджують періодику та лотереї, а заодно ще пропонують товари загального вжитку: олію, оцет, макарони, печиво, вафлі, цукерки тощо.
– Багато в поштарську сумку не візьмеш, бо періодичні видання важкі. До того ж віддаль чимала, – скаржиться жінка. – Колись ми й гадки не мали, що торгуватимемо цілою групою продуктових товарів. Але час вносить свої корективи, тому робимо все, чого потребують люди: передплачуємо улюблені видання, доставляємо кореспонденцію, пенсії, приймаємо комунальні платежі.
І додає: «Скільки працюю на пошті – передплата періодичних видань для мене – це своєрідне «домашнє завдання». Беру квитанції додому, ввечері їх заповнюю, бо на роботі нема часу на це».
На жаль, стверджує завідувач пошти, селяни стали менше писати листи. Та й не дивно, бо у всіх є мобілки, у більшості – Інтернет. Тож тепер більше доставляють адресатам судові повістки. Запитую, чи часто їх отримують жителі трьох сіл. На що отримую ствердну відповідь.
Пані Руслана каже, що нині селянам складно уявити своє життя без поштового відділення. Вони часто користуються звичними послугами – відправляють посилки та бандеролі, оплачують тут квитанції за спожиті газ, світло, телефон, Інтернет. Половина мешканців сіл отримують пенсії. Прибігають сюди школярі, заходять дорослі, щоб поповнити мобільний.
Руслана Грицьків знає всіх в селі, буває в кожній оселі, тож за багатолітню працю вивчила смаки та уподобання односельців. Знає кому принести солодощі, а кому – макарони чи крупи. Вона і стареньких вислухає та розрадить, часто ті замовляють у неї продукти, просять розповісти, що пишуть у газетах.
Розповідаючи про наболіле, пані Руслана, усміхаючись, говорить, що роботу свою любить. Піклується про односельчан, які завжди її чекають. Бо у листоноші така професія: завжди бути добрим і жаданим гостем на порозі сільських осель.
Любов ПУЗИЧ.
Фото автора.