Не можу бути байдужим до проблем, які охопили всю Україну. Це проблеми екології, алкоголізму, наркоманії, аморальності, духовного занепаду…
Я – людина похилого віку і мене вже турбують різні хвороби, тому часто звертаюсь за допомогою до лікарів. Коли б не прийшов у поліклініку, тут завжди багато хворих людей. Одні стоять у черзі до реєстратури, інші – до лікарів. І як подивлюся на них, то серце крається. Переважно – молоді, працездатного віку, і діти. І стільки тих хворіб! На жаль, через брак сучасної апаратури наші лікарі іноді не в змозі вилікувати хворих.
Тому доводиться терміново відправляти на лікування за кордон, а на це потрібні великі кошти. Про ці сумні випадки громадськість інформують засоби масової інформації. Батьки хворих дітей просять допомоги, бо самі неспроможні заплатити за лікування. Суспільство хворіє. Багато людей не доживають до пенсійного віку, смертність переважає народжуваність.
І якраз причинами того, що хворіє суспільство, на мій погляд, є алкоголізм, наркоманія, аморальність. А щоб оздоровити його, мені здається, необхідна тісна співпраця влади і церков (всіх конфесій), сім`ї, школи.
На наших теренах духовний занепад розпочався після Другої світової війни, коли радянська влада відділила церкву від держави, заборонила грекокатолицьку церкву і, практично, знищила автокефальну православну, релігію назвала «опіумом для народу». Почалося нещадне руйнування культових споруд, церков, костелів, монастирів… Зникли придорожні фігури, хрести, зруйнували символічні могили, висипані в пам`ять про борців за волю України, розграбували гробниці на цвинтарях, де були похоронені заможні люди. У селі Перетоки в саду мого дядька стояла гарна фігура, однієї ночі її не стало. Куди сховали – невідомо. А в уцілілих церквах, костелах комуністична влада влаштувала склади, крамниці, ринки… Храм села Перетоки зберігся лише тому, що там зробили музей народного мистецтва. Менше пощастило костелу у центрі Сокаля, з якого зірвали купол, увінчаний хрестом, таким чином перетворивши його основну частину в чотиригранну призму. Спочатку там був тарний склад, а згодом – ринок. З церкви св. Архистратига Михаїла зробили автошколу, а з костела та монастиря Бернардинів – виправну колонію, яку нещодавно зруйнувала пожежа. І у Кристинополі духовні святині понищили.
Такі «тайфуни» і «торнадо» пронеслися по всій Україні: на сході – в тридцятих, на заході – в п`ятдесятих роках двадцятого століття. Все це робилося за часів радянської влади, за наказом комуністів. Священнослужителів фізично знищували, виселяли у Сибір, звідки мало хто повернувся.
Пригадую, як виховували наше покоління, коли ми були ще школярами. В класі на чільному місці висіло розп`яття Ісуса Христа. Уроки розпочиналися молитвою «Отче наш». Крім загальноосвітніх дисциплін, яких навчали вчителі, раз в тиждень приходив священик і проводив урок з катехизму. Перед Великодніми святами усім класом йшли до церкви до сповіді і приймали св. Причастя. Влада і церква співпрацювали, виховували підростаюче покоління в християнському дусі. І це давало свої плоди. Молодь виростала високо моральною, духовно збагаченою і патріотичною. Не було алкоголіків, наркоманів, ґвалтівників, убивць…
Я і мої однокласники – перші випускники семирічної Перетіцької школи. І ніхто з нас не деградував людиною. Закінчили вузи, технікуми, училища, стали інженерами, педагогами, лікарями, а Григорій Кручкевич доктором історичних наук.
Після війни, за вказівками обкомів та райкомів партії, почалася руйнація всього духовного, патріотичного, національного.
В школах запровадили вивчення дарвінізму та атеїзму, які кардинально протилежні християнському вченню. Школярам забороняли відвідувати церкви, на керівні посади брали комуністів і комсомольців. Людей примушували працювати у неділю та релігійні свята. В Сокалі базарний день перенесли з понеділка на неділю. Усе це разом мало пришвидшити побудову «світлого майбутнього» – комунізму.
Інший страшний «вихор» пронісся містами і селами спочатку Східної, а потім Західної України. Це – колективізація. Селяни втратили землю, яка була їх власністю, передавалась від батька до сина, худобу, сільськогосподарський реманент. Людей загнали в колгоспи, з яких годі було вирватися. З розпачу, дехто почав топити горе в горілці, бо в селах відкрили буфети. І почалася деградація українського суспільства. Бо до і після війни наші діди, батьки горілкою не зловживали. Престольні празники обходилися однією пляшкою горілки, і чарочки були, наче наперстки. Але всі веселились, багато співали, танцювали. Діти вживали народний напиток, який називали «кіндебалом». Я ніколи не бачив, щоб мій батько, як тепер кажуть «до апетиту», вживав перед сніданком, обідом чи вечерею горілку. Він і його односельчани завжди були тверезими, бо постійно мали роботу в полі чи на господарці.
Але після колективізації селянин втратив статус господаря. А ще, радянська влада запровадила нові свята і звичаї, де все супроводжувалося хмільним застіллям. Пригадую епізод з життя батька, котрий після війни працював робітником на місцевому спиртозаводі. Одного дня, коли робітники були вільні, їм наказали приїхати у Сокаль на святкування річниці Жовтневої революції (чи 1 травня). Збиралися біля контори, де в цей час святкувало начальство всіх спиртозаводів. Повернувшись додому, батько розповів, як вони святкували: «Ганю, як те начальство п`є ту горілку. Не чарками, а склянками!». Для моїх батьків, то був шок.
Минули роки і старше покоління, а з часом і молодь адаптувались до нових порядків. Поволі стали «нарощувати» дози спиртного, споживання якого стало невід`ємною частиною будьякого застілля. На зміну маленьким чарочкам прийшли стограмівки (гранчаки). У деякі роки, коли горілка була у дефіциті, біля крамниць стояли величезні черги. Почав розквітати самогонний бізнес. З`явилися хронічні алкоголіки, які замість горілки пили одеколон і різні види спирту. А це призводило навіть до смертельних випадків.
Державні горілчані заводи почали нарощувати випуск алкогольної продукції.
І тепер вже до спиртного пристрастилася молодь і навіть діти. Горілка домінує на усіх святкових столах. Мало того – за будьяку послугу треба поставити могорич.
Тепер начебто влада бореться з тим, але позитивного результату не досягає.
Свого часу не допомогли медвитверезники, спеціальні відділення у лікарнях, а тепер лікують різні ворожбити (знахарі), але що з того. Народ спивається. І в результаті маємо жахливі наслідки: тисячі ДТП, в яких з вини п`яних водіїв гинуть люди. А ще – вбивства, згвалтування, безпритульні діти… Скільки дітей стали бомжами! Війни не було, а інтернати та сиротинці переповнені.
А до алкоголізму долучилася ще одна біда – наркоманія. Як наслідок, в Україні розповсюджується невиліковна хвороба – СНІД, яку називають ще «чумою ХХ століття». Тисячі людей приречені на передчасну смерть. Результати вживання алкоголю і наркотиків вражаючі, збільшується кількість хворих на СНІД, туберкульоз, онкохвороби…
Деякі молоді жінки, дівчата курять, вживають алкоголь, стають повіями. А вийшовши заміж, народжують дітейінвалідів, розумово відсталих і хворих.
Доповнюють моральний занепад суспільства і телепередачі. Майже по всіх телеканалах демонструють фільми, де вбивства, насилля, секс і різні жахи та непристойності, які суперечать християнській моралі.
Такі телепередачі не проходять безслідно для підростаючого покоління. Почастішали випадки сімейних драм. Декотрі жінки безжально залишають своїх новонароджених немовлят у сиротинцях. З кожним роком зростає кількість позашлюбних дітей.
Нині більшість молодих людей вінчаються у церкві, де присягаються на взаємну вірність аж до смерті. І що з того? Мине трохи часу – і вже розлучились, лишаючи дітей напівсиротами.
Молодь не дотримується християнської моралі. В час посту працюють дискотеки, справляють весілля. Була надія, що в незалежній Україні відродиться•мораль, духовність, культурні традиції, але за винятком Західної України, зрушень особливих не сталося.
А як ми познущалися над природою! Колись знищували комах і шкідників лише дустом, потім хлорофосом. А тепер є безліч різних хімікатів, які вбивають не лише шкідників, але і природу. А що наробила з нашим краєм Чорнобильська трагедія? Опустіли міста і села, дичавіють ліси і луги. Та й ми ще додаємо свою лепту, ось тими самовільними сміттєзвалищами.
Отож забруднені ми цілком – наші душі і серця, природа і земля. Самі себе, всі разом, мусимо порятувати. Треба швидше позбутися тієї комуністичної спадщини.
На мою думку, для духовного відродження українського суспільства потрібно церквам усіх конфесій і українській владі діяти спільно.
Священики, педагоги, чиновники повинні скерувати зусилля на виховання підростаючого покоління в любові до Бога, батьків, Батьківщини та пропагувати здоровий спосіб життя.
Дуже сподіваюся, що українці відродять духовність, мораль, в небуття підуть розпуста, наркоманія, алкоголізм і все негативне, що заважає суспільству рухатись вперед.
Григорій ГАВРИЛЮК, пенсіонер, с. Перетоки.