Питання працевлаштування людей з особливими потребами стоїть дуже гостро. Звідусіль високі посадовці проголошують гасла, обіцяють зрушити це питання з місця. Але в більшості випадків це просто слова. Чуємо і про різноманітні проекти, та їхні результати не завжди втішні, або це лише допомога окремим людям. У більшості випадків такі люди залишаються зі своїми проблемами наодинці. Розкажу про жителя міста Великі Мости Василя Івановича Рибіцького (на знімку), який в цьому році відзначив своє сімдесятиліття. Доля розпорядилась так, що він є інвалідом з дитинства. Фізичні вади, неспроможність рук грати на музичному інструменті не дали йому можливості реалізувати свою дитячу мрію і стати музикантом, та все ж дотепер він вважає себе музикантом в душі на 90 відсотків, адже знає напам’ять близько двох тисяч пісень.
З дитинства Василь Іванович прикипів душею до книжки. Тож після закінчення загальноосвітньої школи вирішив продовжити навчання. Та це було непросто. У 1959 році потрапив у будинок інвалідів. Будучи там, кожного року посилав запити на навчання в заклади освіти та всюди йому відмовляли. У цей час мріяв вступити на історичний факультет. Лікарі видали медичний висновок, що він може навчатися та медична комісія при Львівському університеті заборонила приймати його документи на історичний факультет. Уже згодом він зі смутком в очах жалкував, що не отримав історичну освіту, з якою зміг би працювати в архівах чи музеях. Вступ у Самбірське культосвітнє училище був щасливим випадком.
До рук Василя Івановича потрапила газета, де було оголошено про набір у цей навчальний заклад. Навчання також не було легким.
Закінчивши десять класів, знову почав вивчати той самий матеріал, бо майже усі студенти прийшли на навчання після сьомого класу. Як пригадує Василь Іванович, на першому курсі мали завдання прочитати поезію. Поезія, яку він обрав, стала девізом його життя, і розповів він її нам з пам’яті. Це вірш Андрія М’ястківського.
Хочу весен добрих, вітру до півночі,
Щоб поля родили, вишні дозрівали.
Та найбільше, друзі, я найбільше хочу,
Щоб моєї хати люди не минали.
І тоді як грають на селі музики,
І як б’ються грози до вербирокити,
Хай приносять люди радості великі,
А як прийде горе хай прийдуть ділити.
Заквітує жито, зашумить під стелю,
Я скажу вам друзі "Гарно в світі жити,
Як приходять люди у твою оселю".
Дай же мені, доле, щирості в привіті,
Дай мені любові у гарячі груди,
Щоб з людьми прожити,
Щоб ніколи в світі
Скромної хатини не минали люди.
Ці слова ідуть поруч з Василем Івановичем протягом усього життя. Він усіх зустрічає з усмішкою на обличчі, радий усім, хто приходить до нього в гості.
Та здобуття освіти не означало, що легко знайде місце праці. Більшість людей з особливими потребами в усі часи стикались з небажанням брати їх на роботу. Так трапилось і з Василем Івановичем. Лише за сприяння Львівського обласного відділу культури його прийняли на посаду бібліотекаря Великомостівської міської бібліотеки.
Теплими словами згадує він людей, які допомагали йому робити перші професійні кроки. Більше працював як бібліограф. Пошук матеріалів з предметів, які вивчали у вищих навчальних закладах, викликав труднощі, тому потрібно було звертатись за порадою до кваліфікованих спеціалістів. Та йшли за порадою саме до нього, як фахівця своєї справи.
Умови праці неповносправних людей у нашій державі не відповідають їхнім потребам. Так трапилось і з Василем Івановичем. Міська бібліотека була розміщена на другому поверсі, куди вели дуже круті сходи, якими з обережністю ходили здорові люди. А він кожного дня переборював ці перепони, щоб дарувати людям радість зустрічі з книгою.
Майже нічого не змінюється і сьогодні. Інваліди не відчувають піклування з боку влади.
Кредом життя Василя Івановича є такі слова: "Пташина народжується літати, а людина – творити". Творити не лише матеріальні, а й духовні цінності. Любов до книги і до читання пробудила у нього бажання творити. Ще в молодості почав записувати свої роздуми. Назбиралось чотирнадцять рукописних зошитів, кожен на 96 аркушів. Назву своєму творінню Василь Іванович дав таку: "Книга для вдумливих людей". В ній зібрані роздуми, пісні, вірші, хроніки, афоризми. Епіграфом обрав слова О. Кобилянської "Хай моє слово буде гірке, як іржа, твердіше, як камінь, але щоб мало моральну силу".
Іванна АНТОНЮК.
м. Великі Мости.