Головна / Життєві історії / Час звитяг, взаємопідтримки і милосердя…

Час звитяг, взаємопідтримки і милосердя…

Багато наших односельців у часи Першої світової війни воювали на італійському фронті у полку (регіменті) уланів, у складі якого був легіон Українських січових стрільців. Розповідь про одного з них, Кіндрата Войтка, публікували на сторінках часопису «Голос з-над Бугу» на початку дев`яностих років. Проте до цієї когорти належали й інші, зокрема, мої родичі – дід Марко Коцюба та дядько Гарасим Потоцький. Чомусь мій дід неохоче розповідав про бої на італійському фронті, а от від дядька я почув багато цікавих історій про перипетії на фронтах Першої світової війни, хоча не завжди розумів, бо він вживав тогочасні військові терміни, як от, цукефірер, ферлядунок, а пояснити їх значення не міг. Дядько часто відзначав особливу хоробрість боснійців: «Ото були відважні і вперті вояки!» Про своїх односельців не згадував, очевидно, вони воювали в інших підрозділах. Розповідав дядько Гарасим, як потрапив у полон і перебував у Римі. Саме там одного разу, коли полонених вели на відправу до одного з храмів, побачив Папу Римського.

Значно більше спогадів ми чули від наших старожилів про перебування в Українській Галицькій Армії. Ось, наприклад, сусід Микола Кваснюк розповідав: «Наш регімент формувався у селі Угринові. Я був в одній сотні з Михайлом Бицьким (1886-1946 рр.), твоїм дідом Марком Коцюбою (1885-1962 рр.), Антоном Кручкевичем (1899-1983 рр.) та сином пана з Роятина – Єжи (Юрком). Ми товаришували ще з двома вояками зі Скоморох та Перетік». Прізвищ останніх трьох ні я, ні моя тітка Ольга не пам`ятаємо. Дідова мама Агафія двічі була в Угринові. Перший раз передавала дідові одяг, взуття, їжу. Це «добро» дід розділив між своїми побратимами. На жаль, цього всього було не так багато. Коли ж бабуся прийшла вдруге, то регімент вже відправили на Волинь.

Ще Микола Кваснюк пригадував, що перший бій з поляками стрільці УГА з наших теренів мали неподалік Порицька (тепер Павлівка). Особливо жорстокою і впертою була ця битва. Він згадав і про мого дідуся Марка: «То було в лісах Волині. Марко стояв на варті. А через деякий час ми побачили як до нас ідуть семеро польських жовнірів з піднятими руками, в яких тримали зброю, а за ними – наш Марко, білий, як стіна».

Про цей випадок також згадував і дід Марко під час Святвечора, коли брався смакувати кутею: «Це було на Різдво Христове. Коли я стояв на варті, то почув голоси. Наблизившись до них, побачив біля вогнища польських жовнірів. Вони лежали покотом. З їх балачок зрозумів, що вони дуже п`яні. Вирішив взяти їх у полон. У мене була зброя, але без жодного патрона. Спочатку думав піти за підмогою, але несподівано й для себе самого вийшов з-поміж дерев і дав команду по-польськи: «Руки догори! Ви, Антоне і Михайле, ідіть спереду, Петре і Миколо, супроводжуйте їх справа, Іване і Степане, рухайтесь зліва, а ви, Дмитре і Мартине, будете ззаду!» П`яні жовніри повірили, що зі мною є товариші, і таким чином я один привів польських жовнірів до командира. Сотник наказав їм скласти зброю, зняти чоботи, допитав їх. А тоді з непридатного одягу зробили їм постоли і відпустили. Ой, як бракувало нам взуття і зброї».

Також не раз дідусь розповідав своїм ровесникам: «Мені дали кобилу з лошам і воза, підвозити воякам провіант. Годували нас цвібаком-хлібом. Намочиш його, і він стає більшим у декілька разів. Готували й інші страви. Одного разу з тилу нам не підвезли харчів, тож кухарі змушені були зарізати лоша». Тому на думку мені прийшли слова: «Три дні хліба вже не їли, лиш холодну воду пили». Дід ніколи не жалівся, що не мали що їсти, але часом говорив, що їсти дуже хотілося. Деколи він доїв кобилу і молоком ділився з побратимами. Доводилось не раз звертатися до господарів, які безвідмовно давали їжу і взуття. Особливо він наголошував: «Поліщуки і подоляни прихильно ставилися до нас».

Родичі Антона Кручкевича пригадали, як він говорив: «Нам під силу було перемогти поляків, але їм допомагали держави заходу. Коли ми ввійшли у Житомир, нас дуже радо вітали міщани. Годували, давали харчів на дорогу, підшивали одяг, ремонтували взуття, проводжали далеко-далеко за місто. Коли ж ми ввійшли в Київ, ситуація була тривожною: недалеко від міста стояли полки денікінців». Ряди Української Галицької Армії поріділи, коли почалася епідемія тифу.

Ще згадували старенькі Михайло Бицький і Марко Коцюба про те, що командири вирішили організувати парад центральними вулицями Києва. Стрільці радили їм не робити цього. Проте парад відбувся, ще й був салют. Побачивши таке зухвальство, денікінці підтягнули до Києва свої сили. Підрозділи УГА вступили з ними в нерівний бій, згодом денікінці оточили українських стрільців. Про ці страшні дні згадував Антон Кручкевич: «Почалося десяткування: білогвардійський офіцер розстріляв вояка переді мною і за мною. А мені прохрипів: «Ти, собака, будеш жити, їж землю». І я їв з великим бажанням, вона мені була така добра. Після того чотири дні конав. Мене відправили в тюрму до Білої Церкви. Знущань не перелічити, навіть головою об землю били. Працював у млині в Києві, орав землю в селі під Києвом. Одного разу випадково воралися у сусідський лан. Пішов того сусіда перепрошувати, а господар не розсердився, кажучи, що йому тої землі вистачить. Мені, як галицькому селянинові, було дивно це чути, адже у нас кожен клаптик землі цінували. Як мене випустили з тюрми, то пішки прийшов додому». Прожив Антон Кручкевич 84 роки. Помер у 1983 році. У той час нашого священика підміняв тартаківський душпастир. Перед парастасом запитав у рідних ім`я і прізвище покійного. Дізнавшись, промовив: «І я був з ним. Там неможливо було вижити».

Мій дідусь, Марко Коцюба, перебував у полоні в Росії, працював на шахтах. То була робота смертників, не один з дідусевих побратимів залишився у землі. Повернувшись 1920 року в рідний Стенятин, застав у хаті пустку. У 1920-ому від тифу в один день помер батько Микита та дружина Єва. Рідна сестра Текля забрала до себе матір і семирічну дочку Марію, мою маму. Тітка Текля була людиною з щирим серцем і доброю душею. Добре зналася на травах, свої знання передала моїй мамі і трохи мені. Дід Марко, перейшовши пекло Першої світової війни, був чоловіком мудрим і добрим. Вмів розрадити, порадити і допомогти односельцям. Трапилось таке, що він застряг з фірою, навантаженою дровами, біля панського двору. Молодий пан дав ще пару коней і дозволив їхати через його поле, де вже колосилася пшениця. Або ж у дні великих свят на цвинтар до каплиці пан запрошував ксьондза зі Свитазева і завжди дуже радів, коли під час панахиди бачив діда Марка, розмовляв з ним. І до інших стенятинців пан ставився добре. У 1946 році його сім`я виїхала до Польщі під німецький кордон, і він допомагав тим мешканцям села, які опинилися там.

Після закінчення Другої світової війни Микола Кваснюк багато і тяжко працював, допомагав людям, особливо вдовам: чи то радянської армії, чи УПА. Розповідав моєму батькові, що в його хаті двері не зачиняються. «Але ж як я можу не послухати вдів, бо ж сам перейшов пекло війни і знаю, як їм самим тяжко привезти дров або ж поремонтувати хату. Мушу допомогти, бо їх чоловіки лежать десь у сирій землі», – ділився пережитим пан Микола. Коли ж захворів сам, то лікар сказав рідним, що «його організм спрацьований цілком».

Нещодавно від старожилів села дізнався, що в рядах УГА були ще Василь Назар, Василь Середа. Очевидно, воювали в інших сотнях. Стенятинці пам`ятають Василя Назара як активного просвітянина та аматора сільської сцени. Ганна Марцинюк в молодості грала ролі у виставах, і її партнером був саме він. Або ж його знаменитий танець на колінах. Такий собі повзунець. Він вмів розвеселити людей. Потім Василь Назар жив у Сокалі, похований на міському цвинтарі. А організатором та керівником струнного оркестру у Стенятині був інший колишній стрілець УГА, Василь Середа. Мій батько згадував, що грав з ним на скрипках. Окрім цього володів іншими інструментами. Коли треба було, оркестр грав на святах, фестивалях, танцях і, звичайно, на весіллях…

Отакими були ці мої земляки. Коли приходжу на цвинтар до дідової могили, то обов’язково змовлю «Отче наш» біля могили його побратима Кіндрата Войтка, де є напис: (1897-1990 рр.) Січовий стрілець. Трохи далі спочивають у Бозі Антон Кручкевич, Микола Кваснюк, Михайло Бицький і Василь Середа. Вічна пам`ять українцям, які виборювали незалежність України в рядах стрільців УГА.

Богдан ПОТОЦЬКИЙ,
с. Стенятин.

Голос Сокальщини на GoogleNews

Про Андрій Гаврилюк

Залишити відповідь

Ваша поштова адреса не опублікується. Необхідні поля позначено *

*

eighteen − two =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

закрити

Ми виявили що ви користуєтеся Ad Blocker!

Для того щоб ми були незалежними потрібно так мало - відображати рекламу!