Серед постатей Українських січових стрільців — формації, що мала глибоке коріння і на Сокальщині — особливе місце посідає Михайло Омелянович Гаврилко (1882–1920) — талановитий скульптор, поет, військовий організатор і водночас людина з неординарним світоглядом, яка пройшла шлях від язичницьких переконань до християнської віри. Його трагічна загибель — спалення живцем у топці локомотива на полтавському вокзалі восени 1920 року — стала одним із найжахливіших злочинів більшовицького терору проти українських патріотів.
На відомій світлині 1915 року, зробленій у селі Гнильче неподалік Тернополя, зображений підхорунжий Гаврилко — один із засновників Січового Стрілецтва, досвідчений і обдарований командир.
Це фото вперше оприлюднив дослідник Василь Лопух на своєму інтернет-ресурсі, присвяченому Легіону Українських Січових Стрільців.
Важко уявити, що під час Першої світової війни (читайте також на «Голосі Сокальщини») цей бойовий старшина водив свій підрозділ у атаку проти російських військ, звертаючись із молитвами до Даждьбога, благаючи захисту для своїх воїнів, та закликаючи Сварога нищити ворога блискавками. Проте саме такі язичницькі переконання вирізняли Гаврилка серед побратимів — він щиро вірив у силу давньоукраїнської міфології та відстоював повернення до культури предків.
Військова кар’єра Михайла Гаврилка охоплювала кілька етапів визвольних змагань. Він обіймав посаду начальника штабу Сірої дивізії Армії УНР — козацько-стрілецького з’єднання, сформованого з українських військовополонених російської армії в австрійських таборах. Як і інші культурні діячі тієї доби, Гаврилко поєднував мистецький талант із бойовим духом. Згодом він керував партизанськими загонами на Полтавщині та Чернігівщині, скрізь демонструючи рішучість і мужність справжнього командира.
Життєвий злет Михайла Гаврилка розпочався в Галичині, а саме у Львові, куди він прибув у 1907 році, тікаючи від переслідувань російської влади. Причиною стала організація студентського страйку в Санкт-Петербурзі, де він навчався в Училищі технічного малювання. Звідти його виключили з «вовчим білетом» і ув’язнили. Народився Гаврилко 5 вересня 1882 року на Козацьких Хуторах поблизу села Рунівщина на Полтавщині, у родині козацького походження.
Оселившись у Львові, Михайло Гаврилко налагодив тісну співпрацю з ученими Наукового товариства імені Шевченка — однієї з найстаріших наукових інституцій України, заснованої 1873 року у Львові. Коштом НТШ, а також завдяки стипендії видатної письменниці та громадської діячки Наталії Кобринської — засновниці жіночого руху в Галичині — він здобував освіту на кафедрі скульптури Краківської академії мистецтв. Саме в цей період Гаврилко створив кілька проєктів пам’ятника Тарасові Шевченку, що стали важливою частиною його мистецької спадщини — так званої Шевченкіани. Упродовж семи років Гаврилко вдосконалював свою майстерність в Австрії та Парижі у майстерні знаменитого французького скульптора Еміля Антуана Бурделя — учня великого Огюста Родена, одного з найвидатніших монументалістів початку ХХ століття.
З початком Першої світової війни Михайло Гаврилко вступив до «залізної» чоти Січового Стрілецтва. Починаючи з травня 1915 року, він майже безперервно перебував у тривалих і кровопролитних боях з російською армією. Географія його бойового шляху вражає:
- Бої під Болеховом та Калушем у Прикарпатті
- Битви під Вікторовом поблизу Галича та Семиківцями
- Оборона Тустані над Дністром
- Зіткнення над Золотою Липою та верхньою Стрипою — під Настасовом і Людвиківкою
Про бойові якості Михайла Гаврилка збереглися цінні свідчення, опубліковані у «Віснику Союзу визволення України» від 10 вересня 1916 року. Сотник Дмитро Вітовський — один із провідних організаторів Січових стрільців, серед яких були й вихідці з Сокальщини, — мав змогу спостерігати за Гаврилком від травня того року і характеризував його як доброго й дисциплінованого жовніра, хоча й схильного до дискусій. Вітовський підкреслював, що Гаврилко, призначений командантом піонірського відділу, швидко навів у ньому порядок. Перед чужими офіцерами й навіть генералами він поводився вільно й невимушено, міг запросто сказати генералу «Моє поважання!» або «Adieu!».
Артист Іванець додавав інший штрих до портрету Гаврилка, називаючи його «Naturmensch» — людиною природи зі значною вродженою інтелігенцією, але абсолютно несприйнятливою до будь-яких зовнішніх впливів. За десять років перебування за кордоном — в Австрії та Франції — він майже не вивчив ні німецької, ні французької, не через брак здібностей, а тому, що його натура відторгала все чуже й неукраїнське. Як людина він був добрим, щирим і ніжним, хоч і твердим у переконаннях — задоволений собою, проте без жодних претензій.
Надзвичайно цікавим є свідчення львівського історика Миколи Голубця про світоглядну позицію Гаврилка. За його словами, Михайло Гаврилко виступав проти чужоземних культурних нашарувань — греко-візантійських, римських, польських, московських і німецьких впливів, які, на його думку, спотворили українську душу. Він палко закликав повернутися до культури прапредків, до їхніх богів і власного погляду на світ. Гаврилко не лише проголошував ці ідеї на студентських з’їздах, де промовляв про Перуна і символізм давньоукраїнської міфології, а й як митець і поет відчував залишки цієї міфології в духовності простого народу. Цей мрійник цілком серйозно розшукував давньоукраїнську кольчугу, щоб носити її замість сорочки на голому тілі, а серед усіх князів визнавав лише Святослава Завойовника.
Докорінний перелом у світогляді Михайла Гаврилка стався після знайомства з Оленою Гордієвською — донькою пароха села Шманьківці на Тернопільщині, яка студіювала на малярському відділі Краківської академії мистецтв. Фактично це було відновлення їхніх стосунків, адже ще у 1912 році Гаврилко ліпив її скульптурний портрет. Їхні почуття швидко зміцніли, і 23 вересня 1917 року молодята взяли шлюб у церкві села Пісочна біля Миколаєва на Львівщині.
Фото з книги «Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею»
Подружнє щастя тривало неповних три роки. Лихоліття війни закинуло 38-річного Михайла Гаврилка далеко на схід України, де він очолював партизанські загони у збройній боротьбі проти російських більшовиків. Як керівника антибільшовицького повстання на Диканьщині його вислідила й заарештувала ЧК. Восени 1920 року червоноармійці вчинили жахливу розправу — спалили Михайла Гаврилка живцем у топці паровоза на полтавському вокзалі.
Такою є трагічна доля героїчного українця, у біографії якого нерозривно переплелися особисто-емоційне з ідейним і державницьким. Подібно до героїв сокальської землі, Михайло Гаврилко присвятив і віддав своє життя за волю України. У Львові на Личаківському цвинтарі існує пропам’ятна таблиця на честь Михайла Гаврилка — свідчення того, що пам’ять про нього зберігається в місті, де розпочався його шлях до Січового Стрілецтва.