«Ой не хаді, Грішка, да і на пікнік!» За царського режиму Росії саме так колись на Одещині співали всім відому українську народну пісню. Сьогодні не менш оригінально в стінах українського парламенту звучить і заклик пана міністра до народних депутатів: «Давайтє уже что-то дєлать на засіданні». Примітно, що в особовій справі Миколи Яновича Азарова значиться, що нині діючий прем'єр-міністр окрім російської вільно володіє українською мовою багато років поспіль. Правда, про його «вільне» опанування мовними навичками в народі вже давно ходять анекдоти на кшталт: «Вчительці української мови приснився кошмар: Азаров диктує, а Янукович пише». А чому тут дивуватись, коли українців тривалий час вважали «малоросами», а те, що мало у собі ознаки українства, зазнавало істотної цензури? З цього приводу багато про що хочеться поміркувати, і про бідолашного Грицька теж, який за примхами тодішнього режиму російської імперії став просто Грішкою…
«Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці!»
Іронічна посмішка і щирий жаль, бо як за стільки років не вивчити українську мову? Китайці, що приїжджають навчатись в ЛНУ імені Франка, студіюють Шевченкову мову впродовж року, щоб потім слухати лекції та складати іспити теж виключно українською. І треба віддати належне – досить успішно. Навряд чи здають вони екзамени китайсько-українським суржиком, бо українські викладачі китайської точно не розуміють. Ми, вітчизняні студенти, чесно кажучи, насміхались, коли за приклад нам ставили засмаглих, вузькооких і жадібних до навчання «друзів», які щебетали на солов'їній мові так, що декому було соромно за свій мовний рівень!
Вдумаймося, скільки російського покручу свідомо прижилось на вустах переважної більшості українців, а відчуття меншовартості, як загрозлива чума, мало-помалу отруює нескорений віками український дух! Сьогодні відшукати істину правди в цьому протистоянні історичного приниження не просто, бо українці як «малороси» були всього лишень частиною російського народу. Особливо загрозливими антиукраїнські настрої виявились у травні 1876 року, коли царською Росією було видано Емський указ. Відповідно до цієї ухвали заборонялось видавати та розповсюджувати українські книги в імперії, не дозволялись вистави українською мовою, а друкуванню текстів українських пісень цензура суворо перешкоджала. Абсурд врешті-решт дійшов і до виконання пісенних творів рідною мовою. Коли в українців виникало бажання, наприклад, привселюдно заспівати пісню українською, то губернатори вимагали виконувати її або французькою, або російською. Так було, зокрема, і в Одесі, як стверджують історичні джерела, губернатор Зелений примушував городян замість «Ой не ходи, Грицю, та на вечорниці» співати «Ой не хаді, Грішка, да і на пікнік!» Сміх крізь сльози!
Загалом О. Забужко нарахувала 173 урядові постанови за неповних двісті років, а були і підзаконні, таємні регіональні укази, директиви, розпорядження, зміст і впровадження яких особливо запопадливо виконувались на місцях, аби знищити в українців багатство духу нації. На жаль, офіційна історія Москви зна-ла лише одну Московську Русь! А коли Україну приєднали у лоно Московії, то і погляд на неї як на блудницю було однозначно утверджено багатьма російськими істориками. Мовляв, нарешті повернулась до рідної домівки! Не дивно, що таке строкате в історичній площині співіснування двох сусідських націй нині вимагає нових форм взаємодії та стосунків, а відтак і відповідей на запитання: «Ким є для нас Росія? Одвічний ворог чи кровний брат назавжди, чи просто сусід?» Сьогодні немає жодних сумнівів у тому, що царська та радянська імперія були саме «імперіями», а не «благословенним», «братерським союзом народів», який так старанно оспівувався тодішніми істориками…
Погодін і гіпотеза великорусизму Київської Русі
В 50-х роках ХІХ століття спеціально вигадану гіпотезу великорусизму Київської Русі запропонував російський історик Михайло Погодін, а згодом її підтримав академік Олексій Соболевський. Обоє науковців наполягали на тому, що в Києві до татарської навали сиділи великороси. А коли вони опісля наскоку чужинців попрямували до татар на північ, спустошені їхні землі заселили племена з-за Карпат. Очима царських прислужників історія українського народу починається тільки десь з ХІV століття, а все українське письменство попередніх часів є частиною виключно російського. Така централістична «закваска» і досі відлунює в російській науці, яка трактує старий період давньоруського письменства, як неподільне добро «руской літєратури».
Одним із перших, хто категорично спростував твердження російських вчених у ті часи, був відомий український історик та етнограф Михайло Максимович. У публічній полеміці з Михайлом Погодіним науковець слушно вказував, що масштаби відходу корінного населення з Києва після вторгнення Батия дуже й дуже перебільшені. Концепцію «общеруской історії» також аргументовано спростовував Михайло Грушевський. Нова історіософська концепція державного розвитку українського народу на противагу «общеруской» постала у його праці «Історія України-Русі».
Для Грушевського на той час принциповим було одне: український народ починаючи з IV-V століть н.е. (коли вже можна було простежити певні історичні джерела) постійно жив на споконвічній землі, нікуди звідси не відходив, а тому Київська Русь – продукт його історичної творчості. Послідовникам «погодінської теорії» Грушевський відповів так: «Общерусской» історії не може бути, як немає «общерусской народности». Може бути історія всіх «руських народностей», якщо комусь хочеться їх так називати, або історія східного слов'янства. Вона і має стати на місце теперішньої «руської історії». Саме «українсько-руська народність» як така, що створила Київську Русь, має право представляти давньоруську державу». До речі, на її теренах давньоруське населення в повсякденному житті користувалось саме староукраїнською мовою, в арсеналі якої було багато сучасних українських слів таких, як боротися, бігати, вгодити, веліти, вельми, годі, глумитися, дивитися, діяти, жити, зимний, напослідок, обидва і багато інших. Такі аргументи на користь рідної для українців мови не завадили царським російським катам накласти табу на слово «український», а мову визнати як «малоросійськоє нарєчіє». Сьо-годні Україна-Русь із династичних міркувань і надалі продовжує трансформуватись в Русь-Росію…
«Хто ми? Чиї сини? Яких батьків?»
«Чудний наш народ, – справедливо нарікав Володимир Винниченко на зламі століть, – і сильний, і сумний… Мав героїв – і ніхто їх не знав… Усе життя любив волю – і все життя жив рабом… Утворив багатство пісні – і сам її не знає».
Через століття слова відомого громадського і державного діяча, творця української журналістики Сергія Олександровича Єфремова (1876-1939) звучать не менш актуально: «За могутню підойму нашого національного воскресіння…. і стало питання: Хто ми? Чиї сини? Яких батьків?.. І от сталося те, що сталось. Усе розгубив був український народ на довгому й важкому своєму шляху до теперішнього становища: політичну самостійність і економічні достатки, своє право й освіту, свої закони і суд, свою школу й інтелігенцію… ім'я навіть своє втратив у безупинній боротьбі за національну індивідуальність; зробився нацією без прізвища, нацією просто «людей», ще гірше – нацією «дядьків»…
Нині ці «дядьки» у стінах Верховної Ради приймають закони, які суперечать усій історії визвольного руху України, а свої погляди тамтешні завсідники політичних маніпуляцій спрямували і на вишиванки, як порушення дрес-коду депутата. «Титульна нація хоче примусити нас ходити в парламент у вишиванках, хоча в регламенті Верховної Ради прописано, що народний депутат повинен з'являтись у парламенті в костюмі та краватці», – зауважив Михайло Чечетов, представник Партії регіонів, в одній із програм «Шустер LIVE».
Замислитись на тлі цих закидів є про що. Недалекоглядні політики неспроможні бодай самотужки розібратись у тих історичних віхах, що їх пережив український народ. Звісно, українофобам вишиванка завжди заважала і заважатиме, бо виражає національну приналежність до української спільноти. Інакше, як можна буде відрізнити російського невігласа на кшталт Жириновського від нашого українського народного обранця, який розмовляє «вєлікім рускім язиком»? Різниці ніякої! Маса недоумків, що переймаються аж ніяк не державотворчими актами. Соромно і боляче стає на душі, бо більш трагічної і нещасної долі не переживала жодна країна світу!
Час нарешті з'ясувати співвідношення історичного досвіду двох народів, через призму яких можна вибудувати модель взаємодії українсько-російських взаємин. Бо саме історія здатна виховувати якості, потрібні українцям у громадсько-політичному житті. Без них нація просто загубиться в плині часу, втратить свою українську Україну та надалі співатиме: «Ой не хаді, Грішка, да і на пікнік!»
Ірина СЛАВЧАНИК.