На Сокальщині є мальовниче село Глухів. Люди у ньому живуть дружні, щирі, богобоязливі та патріотичні. Церква для них є місцем, де вони шукають спокій для душі та силу до життя. «Храм – душа села!» – так кажуть глухівчани.
Доля села – це його історія, а доля Глухова сповнена багатьох історичних подій – і величних, і, на жаль, трагічних.
Глухів, колись розташований на обох берегах річки Солокія, згадується у Львівських архівах вперше 25. 06.1429 року (ЗДМ. Зібрання документів Малоруських під редакцією С. Курася. Т. 5. с. 217. № 1307).
В історично-мемуарному збірнику «Надбужанщина», вво «Діаспора». Т. 3., с. 172173, згадуються пани, які були на території старого Глухова у XIX ст.
Це: Йосиф Коссецький, Константин Ковнацький та Міхал Фальковський. Зі записів покійної вчительки села Глухова, Марії Йосипівни Кічун, та із записів місцевої вчительки Л. П. Романчук відомо, що серед перших значних будов у центрі села були двір пана Міхала Фальковського, церква та клебанія. Навколо храму було церковне поле: 4 морги орної землі, 5 моргів сіножаті, 17 сягів дров. На той час села Глухів, Ванів та Гора були об’єднані в одну парафію, а ванівська церква – матірною.
Перша Глухівська церква була дерев’яною, празник тут святкували на Різдво Пресвятої Богородиці. У ній співав хор дівчат та жінок, які на Службу Божу завжди одягалися в український стрій. У 1936 році добудували із західного боку ганок та перефарбували церкву зсередини. Розкішний, весь у позолоті, був іконостас. У храмі завжди було дуже багато квітів. З південнозахідного боку стояла дерев’яна дзвіниця з трьома дзвонами. Найбільшого дзвона у 1926 році купив провізор Йосиф Кічун.
На той час навколо церкви хоронили людей. Неподалік церкви стояла капличка, яка й слугувала панською гробницею, де хоронили родину пана Фальковського. Люди називали це місце «панський гробівець». Згодом для поховання була виділена земля – 200 метрів на південь, де і нині цвинтар.
Одним із перших дяків, зі слів жительки с. Глухова Ольги Іванівни Васько, був Андрій Кічун. Він же хоронив першого небіжчика на новім цвинтарі.
Енергійний дяк жив церквою, любив дім Божий, церковний спів. Він був і вчителем на селі. За навчання своїх дітей батьки платили йому зерном. Після нього в селі дякували: Кирило Васильоха, Марко Кічун, Ілько Терех.
У цей час духовними провідниками були священики: о. Григорій Сайовський (1830 р.), о. Климент Пелехович (1879 р.), о. Іван Ковальський (1909 р.), о. Микула, о. Дороцькиий, о. Юрій Мінцінський (він у 1939 р. виїхав до Америки, де й помер), о. Філяс, о. Олійник, який доїжджав із села Сілець. Священики прищеплювали своїм парафіянам любов до Пречистої Діви Марії та віру в Бога. У вересні 1939 року, після окупації Польщі німцями, річка Солокія стала державним кордоном між Німеччиною і СРСР. Через те, що Глухів був розкинутий по обох берегах річки, то він опинився у складі двох чужих йому держав. Більшість дворів та церква опинились у складі СРСР.
Ще за польської влади на нашу землю поселили багато поляків, з метою ополячення українського населення. Тому навколо Глухова були поселення мазурів. У лютому 1940 р., серед ночі, під’їхали фіри до кожної мазурської хати, забрали людей, відвезли до потяга, як товар, навантажили у неопалювані вагони та вивезли на Сибір. Весною 1940 року глухівчан переселили у мазурські будинки, а церква залишилася пусткою у прикордонній смузі.
Протягом німецькорадянської війни 19411945 років людям знову дозволили повернутися і жити в своїх домівках. Будинки були напіврозвалені, без вікон та дверей. І в цей, чи не найстрашніший для глухівчан час, вони знали, як на Великодні свята пахне паска та гірчить напівсирітство. В особливий спосіб проходили Йорданські свята. Процесія йшла на річку Солокію. Виходило практично все село, хіба немічні і немовлята залишались в хаті. З льоду вирізали хрест, прикрашали його, так урочисто посвячували воду. Настоятелем храму у воєнні роки був о. Філях. Люди приносили до церкви різні пожертви: вишивані рушники, шалянові хустки і багато інших речей. Хоч часи були важкі – голод і холод, але народ був вихований настільки богобоязливо, що не посмів брати ту чи іншу річ для себе, чи навіть продати, щоб мати гроші дітям на харчі.
А у 1945 році закінчилася війна. Кордон між Польщею і СРСР знову проліг по Солокії. Згадує Ольга Васько: «У 1947 році Глухів знову стали перевозити за 1 км від кордону, на нове місце, де і зараз село розташоване.
Почалося нове життя в радянській Україні. Життя проходило в страху… Молитися в храмах не дозволяли. Фанатики більшовизму доводили святині до цілковитих руйнувань. У 1952 р. найстрашніше сталося і з глухівською церквою: руками вандалів Ванівської прикордонної застави її розібрали, а дошки перевезли для побудови клубу у Ванові».
Село залишилося без церкви, воєнна розруха, плач і ридання в цілому краю. Глухівчани ходять на спільну молитву, щоб випросити в Господа Бога кращої долі для себе і рідного краю, в Острів або у Ванів до 1959 року, бо й там згодом не допускають людей до спільної молитви і закривають храми. Спільними зусиллями громада села на новому місці будує дерев’яну капличку, бо не всі хворі та немічні могли ходити до церков на молитву у сусідні села.
…Хвиля відродження прокотилася й Глуховом. І тоді селяни, 19 серпня 1990 р., на сході села одностайно вирішили зробити все можливе, аби духовний центр засяяв у всій красі. До будівництва храму люди долучилися цілою громадою, жодна родина не стояла осторонь.
Для будівництва нового храму у Глухові обрали церковний комітет з двадцяти людей, його очолив Володимир Тетера. Він при добрій пам’яті донині та досконало володіє усією інформацією про його побудову, бо для цього не пошкодував ні сили, ні здоров’я. З великим трепетом, ніби переживаючи усе заново, п. Володимир детально розповів мені уже історію нового храму. Касиром обрали Ольгу Васько. Почали збирати гроші, купувати цеглу.
Замовили архітектурні документи у Львові, за які заплатили досить великі на той час кошти. Перші роботи з побудови нової церкви почали весною 1991ого. Влітку цього ж року у Глухові посвятили камінь під фундамент церкви. Жителі пригадують, що день був сонячний, погідний, настрій у людей радісний, піднесений. Такого свята тут давно не було, хіба що в день посвяти відновленої Могили Січовим стрільцям на цвинтарі та підняття в центрі села синьожовтого Прапора.
На свято приїхали депутати Варязької, Львівської обласної та районної рад. Серед них Ярослав Кендзьор, Ярон Штикало, Микола Пшевлоцький, артистка з Києва Неоніла Крюкова. Розділити радість з глухівчанами прибули процесії з хоругвами та священиками з сусідніх сіл. І ще міцніше у душах селян зародили зерна християнської доброти, милосердя, справедливості та великої любові до Бога.
З лютого 1992ого по червень 1993 року духовним настоятелем, який правив у Глухівській капличці, був о. Дмитро з Червонограда. Священик, пригадують глухівчани, добирався до села у будьяку погоду, бо ж маршрутки на той час не курсували. Коли шахтним автобусом, а інколи й попутніми машинами. Отця Дмитра дуже полюбили парафіяни за повчальні проповіді, за щиру помірковану вдачу, за батьківську любов до дітей. Він не зважав на свій час, приходив щотижня до школи, засівав в учнівських душах милосердя, любов та віру в Бога. Маленькі хлопчики й дівчатка, а сьогодні уже мамусі й татусі, теплим словом згадують ті часи.
З червня 1993 року парохом Глухова став священик о. Петро Сеньковський, який мав і ванівську парафію. Крім молитов та проведення Служб Божих, священик також цікавився побудовою церкви в селі. Споруджували храм самі селяни, але згодом, за порадою о. Петра, найняли чотирьох мулярів, які від травня до 8 жовтня 1994ого звели святиню.
У той час, коли у свідомості людей десятиліттями вбивали віру в Бога, сам факт цього масового очікування глухівчанами храму в рідному селі вже є чудом – чудом невмирущості християнства.
21 вересня 1995 року відбулося посвячення храму в Глухові – перша Служба Божа, повна церква людей. Квіти, сльози, молитви… Люди раділи від душі, щиро молилися і просто плакали, як малі діти. А найбільше раділи ті, хто доклав багато трудів, зусиль і здоров’я, щоб це відкриття настало. В церкві було мало церковних речей, тому вечорами все шили і вишивали наші дорогі парафіянижіночки.
І на сьогодні місцеві жителі залишаються щедрими жертводавцями храму. У 2012 році за кошт жительки села Оксани Васько на церковному подвір’ї встановили фігуру Матінки Божої.
З 2005ого настоятелем храму у Глухові є о. Тарас Звір, який єднає парафію молитвами та добрими душпастирськими настановами.
Глухівчани пишаються своїм храмом, живуть за заповідями та законами Божими. Тож нехай міцніє духовність їхнього села, у якого така нелегка доля.
Віталій ҐУДЗИК, с. Глухів.