Моя добра знайома, даючи мені "Записки українського самашедшого" Ліни Костенко, захоплено повідомила, що прочитала їх за одну ніч… Я здивувалась! Як не як, більше 400 сторінок тексту.
Тепер, після кількаденного занурення в роман, я не сумніваюся, що його можна "проковтнути" залпом, не відриваючись. Я дивуюся, що його можна прочитати за одну ніч і до ранку не збожеволіти! З чого роблю висновок, що моя знайома сильна жінка.
Головний герой роману 35річний програміст, втомлений сімейними чварами і негараздами, настояними на глобальному суспільнополітичному хаосі. Одного дня на порозі Міленіуму, він вирішує вести щоденник. Навіщо це йому? Мабуть, аби хоч якось відволіктись від проблем. Чи "принаймні, знати, що в світі робиться"… (стор. 17) Та одна з вагомих причин, як на мене, криється ось тут:
"Крім того, останній місяць століття це ж не просто місяць, це зріз, це анамнез, це як в археології культурний шар. Його не можна бульдозером, не можна лопатою, його знімають по міліметру, просікають, розглядають крізь лупу кожну дрібку, кожну грудочку, кожну деталь.
Звичайно, аж так не вийде, у мене ж не електронний мозок. Але принаймні хоч п’яте через десяте, що дозволяє мені моя людська пам’ять". (стор. 36)
У цьому місці мені раптом "почувся" голос самої Ліни Костенко. (Чи не такою вона вбачала і власну місію, як автора "Записок…"?) Та й надалі, заглиблюючись у текст, зрідка переступала через подив, чому розповідь ведеться від імені чоловіка, настільки чітко і насичено звучить неповторний творчий тембр геніальної поетеси у деяких рядках, на кшталт: "Ми давно вже не були в цьому лісі… Слухали тишу, а по мохах нечутно ходили гномики, і ховали мед поезії по лісах". (стор. 364)
Але це аж ніяк не заважало з головою поринати в атмосферу глобального божевілля.
Інформація і дезінформація з усіх куточків планети поступово накопичується, і дуже швидко перед головним героєм (і перед нами) розгортається не надто оптимістична панорама входження людства у нове тисячоліття. "Статична", як висловився хтось із критиків, начебто застигла біля монітора комп’ютера, постать головного героя запис за записом, сторінка за сторінкою теж потроху обростає цікавими деталями і подробицями. І час від часу, крізь вузеньку шпарину "внутрішнього щоденника" ми маємо змогу "підгледіти" окремі події з життя Програміста, його дружини, сина та інших дійових осіб, а також бути свідками важливих ключових моментів у їхніх стосунках. Отож, хоча й за кадром, але дія роману таки триває і навіть стрімко розвивається.
Глобальний суспільнополітичний хаос теж триває, ще густіше обростаючи абсурдом…
"Я не катастрофіст. Я хотів би думати в хорошу сторону. Але, на жаль, не вона домінує у загальному балансі подій". (стор. 43)
Тож хочеш того чи ні доводиться балансувати "над проваллям у божевілля" разом із головним героєм.
"Коли факти розкидані в свідомості, то це лише факти. А коли їх звести докупи, це вже система". (стор. 240) А система затягує… Навіть може затягнути зашморг на твоїй шиї…
Мабуть, недаремно, головний герой роману саме Системний Програміст. Все у романі вказує на систему, яку давно слід зламати, переформатувати. Війни, катастрофи, землетруси, теракти, нещасні випадки, політичні "розбори"… Звичний "кліп одного дня".
Уже й не розбереш, чи то головний герой "завис" на негативі, чи й, справді, увесь світ заклинило!
"Добре людям, які пробігають повз факти. А я проходжу крізь них" записує в своєму віртуальному щоденнику головний герой роману. (стор. 28)
Важко в цьому розумінні і вдумливому читачеві. Пробігати легше. А ще легше втекти. Після 50ї сторінки періодично відганяла від себе це "заяче" бажання. Від лавини негативної інформації починало зрадницьки тиснути в скронях… Але спокуса психологічного екстриму таки перемагала. Тож відкладала книжку щонайдовше на кілька годин.
Бо таки цікаво озирнутися на планету, на нашу державу, зрештою й на самих себе, з відстані сьогодення. Щоправда, приємного в тому, м’яко кажучи, мало. Це все одно, що вдивлятися у бездоганне дзеркало і бачити в ньому власну потворну хворобу, освітлену до найглибших метастаз. Кому таке до вподоби? Тим паче, коли є всі підстави констатувати, що й нині зрушень у кращу сторону не спостерігається. Щоб не сказати навпаки… Дивитися у минуле і впізнавати у ньому теперішнє моторошно. Виявляється, нічого не змінилося! То де ж тоді наше майбутнє?!
І на двадцятому році незалежності, як і десять років назад:
"…маркер епохи цифра 21. Нагадує, що ми вже в новому столітті. А більше нічого не нагадує. Ті ж самі бомжі порпаються у смітниках. Ті ж самі нардепи просторікують тією ж мовою, від якої хочеться на Канари. Так само "таращанське тіло" лежить у морзі." (стор. 49)
Та й як тут очікувати благої вісті від світу, коли вже два десятиліття, як "…Україну запустили в майбутнє під знаком одрубаної голови"?! (стор. 60)
Оце вже дійсно з розряду найбожевільнішого божевілля.
"Кожному поколінню сняться свої кошмари"… (стор. 63)
Коли ж ми нарешті прокинемось?!
"Люди, як правило, бачать світ в діапазоні своїх проблем. Ну, ще в радіусі родини, країни, свого фаху, своїх інтересів. А якщо подивитися на світ у комплексі різних подій і явищ, виникає зовсім інша картина. Бачиш критичну масу катастроф."(стор. 67)
А критична маса справді, зашкалює. Недаремно головний герой не витримує, ледь не провалюється у божевілля і, десь ближче до середини роману, врештірешт опиняється на межі життя і смерті.
"Нестабільний знак Терези. Щось у мені схитнулося, ледве зберіг рівновагу. Мабуть, чаша болю переважила." (стор. 176)
На щастя, дерево, яке стало мимовільним свідком душевного надлому головного героя, лише відбулось переляком… Поступово налагоджуються ніжні стосунки з дружиною, тепліє атмосфера в родині… Навіть світ уже не здається таким хворим і похмурим: "Вона має рацію. Світ красивий. Треба жити своїм життям. Треба читати щось приємне і веселе, або й взагалі не читати. Краще слухати "Арабески" Шумана…
…Я в неї закоханий, як той лебідь в катамаран." (стор. 220)
Але ця ідилія недовговічна. Щоб зруйнувати ілюзію одужання, достатньо ввімкнути новини. І невдовзі знову "критична маса катастроф заклинює до неможливості їх сприймати".
До того ж, у багатовекторній і стереоскопічній системі світових, і навіть космічних, координат, національний вимір для головного героя далеко не на останньому місці:
"Моя базова травма Україна. І на це немає ради". (стор. 123)
А у нас тут, як відомо свої духовні катаклізми, свій політичний Геловін…
"Пішло угору Хамове плем’я". (стор. 293) Хіба не пророчі слова? Час, "великий карикатурист", за останні кілька років навіть підсилив їх звучання ще безжальнішими штрихами. І таких пророцтв, які уже вросли самі в себе, стали жахливою дійсністю, у творі чимало. Навіть у заключній частині роману, де описуються події Помаранчевої Революції, коли здавалось, що "й сонце сходить саме там", а "Над Майданом стоїть оранжева аура"(стор. 392); і читач разом з головним героєм знову не в силі стримати захоплення: "Боже! У мене є народ."(стор. 395), за кілька сторінок раптом сахається вкладеної автором у мозок свого героя думки: "А що як, справді, спрацює закон маятника? Після такої революції це ж може убити." (стор. 408)
Мимохіть ловиш себе на підозрі, що вже можна позаздрити тому Програмісту! В нього, принаймні, була, хоч крихітна, але надія: "Вишукана революція, толерантна. Зазвичай революції по ніздрі в крові. А в нас тільки обіцяють "бандитам тюрми". Якщо, звичайно, не знайдуть з ними консенсусу." (стор. 402)
Схоже на те, що у нас, теперішніх уже немає ні надії, ні ілюзій. Ми вже знаємо, що саме так і сталось. Ми уже в тому часі, який для дійових осіб
"Записок…" був лише непевним майбутнім:
"От якраз пенальті й не вдарять. Це має бути дуже точний удар штрафний по воротах супротивника з одинадцяти метрів. Але ж у нас елегантна революція, ввічлива, "революція усмішок". Ми з нашої ввічливості не заб’єм.
І потім, ми не знаємо, де чиї ворота". (стор. 410)
Завершується роман… Тікають у зраду полинялі псевдовожді і псевдогерої Помаранчевої Революції. Та не тьмяніє оранжева аура над Майданом. І Україна, яка "скучила за собою", не має наміру залишати "простір, де вона зустріла себе". (стор. 399)
І як форпост воскреслої надії сповнений рішучості, останній запис Програміста:
"Ми нікуди не підемо з Майдану. Ми будемо стояти тут до кінця.
Бо це не їхня перемога. Це наша.
Може, вони припишуть її собі. Може, захочуть забути. Може, чиїсь волохаті руки спробують видерти цю сторінку.
Але ж це вже історія не з бромом, а з помаранчем.
Сторінку можна видерти, Історію ні.
От і настав День Гніву.
Лінію оборони тримають живі." (стор. 414)
Закривши книгу, мені закортіло роззирнутись довкола і запитати рідних, друзів, знайомих, себе врешті решт: "Чи ми ще на Майдані?" Хочеться вірити, що так…
Але, якщо нам забракне мужності й терпіння, і ми "підемо з Майдану", знову залишивши ту "лінію оборони" мертвим це означатиме, що ми таки, певно, божевільні. Бо тоді вже ось ці рядки Ліни Костенко з "Записок українського самашедшого" можуть виявитися для нас фатально пророчими:
"У суспільства ретроградна амнезія. Воно уже все забуло. Воно навіть не робить зусилля пригадати. Через те з цим суспільством можна зробити, що завгодно…
…схаменіться, коли вже пізно." (стор. 288)
P.S. На стор. 48 йдеться про відкриття у Детройті "Капсули часу" послання нащадкам ще з початку минулого століття. "Записки українського самашедшого" Ліни Костенко теж "капсула часу", тільки послання у ній нам від нас самих.
Бо, щоб схаменутися, спершу треба пригадати…
Любов БЕНЕДИШИН.
(нотатки пересічного читача на берегах непересічних "Записок…").