Історія Белза невід"ємна сторінка історії Київської Русі. Белз згадується у древніх вітчизняних літописах, літописах Польщі, в численних угорських та німецьких хроніках. У багатотомній "Історії України-Руси" Михайла Грушевського Белз і Белзька земля згадуються 110 разів.
Белз одне з найдавніших міст Галичини. В XIXIV ст. місто було столицею обширного Белзького князівства, іменованого істориками Белзька земля. В Белзі зберігаються архітектурні пам"ятки державного значення і загальноєвропейського рівня. Багата археологічна спадщина міста і його округи привертає до себе увагу науковців, є об"єктом археологічних досліджень. У 30х роках минулого століття розкопки міста та його найближчих околиць проводила археологічна експедиція Ярослава Пастернака. Досліджували дитинець на горищі Замочок, урочища Гора, Клименщина та Монастирище. У 7080х роках археологічні дослідження в місті проводила експедиція Інституту Українознавства, імені І. Крип"якевича, Національної академії наук України під керівництвом Володимира Петегирича. Ним же, Володимиром Петегиричем, у 1978 році виявлена і зафіксована найдавніша визначна археологічна пам"ятка ранньозалізної доби (VIII VII століття до нашої ери) Тяглівський могильник, що в п"яти кілометрах від Белза. Багато історичних археологічних пам"яток Белзчини вже досліджені, а чимало ще чекає свого вивчення.
З метою збереження і подальшого вивчення історикокультурних пам"яток нашого краю Кабінет Міністрів України в грудні 2001 року виніс постанову про створення в місті Белз Державного історико-культурного заповідника.
Однією ланкою популяризації історичного минулого міста і регіону є, поки що маловідомий, шкільний історикокраєзнавчий музей "Белз і Белзька земля", заснований 10 листопада 2001 року, а у квітні 2002 року зареєстрований комісією огляду музеїв Львівщини. 4 лютого 2005 року взятий на облік Львівським обласним центром краєзнавства, екскурсій і туризму учнівської молоді. Ініціатором його створення стала вчитель історії Белзької школи Ганна Михайлівна Кизима. Однак музей постав, як кажуть, не на голому місці. На території міста, крім фахових археологічних експедицій, вели розкопки на аматорському рівні місцеві археологилюбителі. Їхні знахідки стали частиною експозиції краєзнавчого музею в церкві святої Параскеви, що на белзькому цвинтарі, який створив за сприяння Інституту суспільних наук вчитель історії Белзької школи Богдан Пинка. Атеїстична комуністична влада перетворювала церковні храми на склади і музеї. У цьому первинному музеї не могли бути експонатами предмети господарського вжитку, які ще використовувалися за призначенням. Жорна, коса з грабками, ціпи, терниця, коромисло лише зараз стали його експонатами. В кінці 80х років грекокатолицька церква вийшла з підпілля. Держава повернула церковні храми релігійним громадам. І з церкви експонати музею перенесли в будинок учнівської творчості. На той час ним завідувала дружина начальника Белзької прикордонної застави, яка особливо не опікувалася ними. Однак долею музейних надбань перейнялися вчителі Белзької школи Анатолій Зеленський, а пізніше Володимир Ткачик, які перенесли уцілілі експонати до школи. Сприяли цьому й директори Белзької середньої школи Ярослав Коцур та Ніна Шувалова, які виділили кімнату, а потім і другу. Відділ освіти РДА допоміг придбати нові стенди, шафи для розміщення експонатів. А тут ви можете прочитати все про .
Музейні кімнати облаштовані за тематикою. Перша експозиційнооглядова, друга на зразок сільської хатисвітлиці. Експонати першої кімнати розповідають про життя давніх пращурів, які населяли нашу землю від доби палеоліту до наших днів. Це крем"яні сокири, долота. Є й унікальна знахідка сокира з рога оленя. Її знайшли на березі річки Солокія. Представлені тут і фрагменти гончарного виробництва, уламки горщиків, амфор.
Прикрашають музей настінні стенди, плакати витвір талановитого белзького художника Олександра Мельника. Тут же можна побачити в що одягалися міщани і селяни Белзчини у XIXXX століттях. Ганна Кизима з художником Олександром Мельником знайшли в фондах Львівської наукової бібліотеки ім. Василя Стефаника колекцію акварелей Львівського художника Юрія Глоговського, щоб скопіювати типи одягу наших предків. Ще у недавньому минулому наші селяни, а також і міщани самі ткали для себе полотно й шили одяг. Кожне село й місто мало свій особливий стиль одягу, який можна відтворити з альбому художника.
Привертає увагу стенд демографічного спрямування: "Національний склад населення Белза у XIX ст.". Половину населення міста складали євреї 2135 чол., поляки 1018, і українці 975 чол. Перші євреї з"явилися у 1517 році, яким дозволили поселятися у пригороді міста. Тоді їх було 20 сімей. У 1665 році євреїв зрівняли у правах з грекокатоликами. І ті швидко почали заселяти центральну частину міста, поступово витісняючи поляків і українців. Особливої уваги заслуговує стенд присвячений Чудотворній іконі Белзької Богородиці. За легендою, ця ікона була написана Євангелістом Лукою, 300 років перебувала у Ерусалимі, згодом 500 років у Царгороді, і 500 років у Белзькому замочку, аж допоки її у 1382 році не вивезли до польського міста Ченстохова. Проста арифметика доводить, що ікона прибула до Белза у 882 році. Тоді на наших теренах проживали племена дулібів і бужан, які не сповідували християнської віри. Тож релігійну святиню не було кому зберігати. Адже християнство прийняли лише у 988 році.
Дослідники, науковці й богослови стверджують, що ікона Богородиці довершений витвір візантійського іконописного мистецтва, створена не раніше XXI ст. Вона на Белзькому замочку з"явилася у XII столітті, коли утворилося Белзьке князівство та діяли церкви й монастирі.
Друга музейна кімната має вигляд сільської світлиці. Подумки повернімося на 100150 років назад в нашу історію. І уявім, що нас до себе в сільську світлицю запрошують щирі, добрі господарі, недавні наші предки. Дехто скаже, живемо в місті, а представляємо село. Хоча ніде правди діти, з плином часу наше княже місто повільно стерло грань між містом і селом. Михайло Косів у книжці "Белз" писав, що місто Белз звелося до становища звичайного села, його жителі займаються здебільшого хліборобством. Ще в кінці XIX століття "Географічний словник Польського королівства" відзначав, що Белзька земля за врожайністю стоїть найвище в усій Галичині. Тож гріх цим не скористатись його жителям.
Ошатна світлиця… В хаті вона одна. Це і кухня: тут у печі варять борщ, випікають хліб. Це і спальня недалеко від печі прилаштована лежанка, де челядь вночі лягає спати. А на свята та в неділю вона служила за світлицю, де приймають гостей. На стіні старовинні ікони. За довгий дубовий стіл, що під вікном, садять звичайних гостей, а найбільш шанованого на покуті, під образами. Тут же у світлиці необхідний хатній реманент та посуд. На час посту господиня користувалася лише тим посудом, в якому варили та їли пісні страви. Вже немає господарів світлиці, проте залишилися їхні знаряддя праці, якими ті користувалися в полі, на городі та в хаті. Всі експонати музею, а їх аж 564, зареєстровані й мають своє визначене місце.
На одному зі стендів привертає увагу старовинний серп. Без ручки, вищерблений, він має дещо іншу форму згину, ніж зараз. Це одне з найдавніших знарядь праці, яке існує, відколи люди почали займатися землеробством. Крем"яний серп знайшли при розкопках ранньотрипільського поселення (три тисячі років до нашої ери). Цей простий примітивний "агрегат" праці породив багато похідних понять: місяць серпень літня пора, коли в полі орудують серпом. Жнива, жатва слова, які пов"язані з ним. В Радянському Союзі серп став елементом державного герба символом єднання селян з робітниками, яких, в свою чергу, символізував молот. В історичному минулому серп був довгі століття знаряддям праці. Ще з давнини до нас дійшло прислів"я: "маленьке, кривеньке, а все поле оббіжить". Колись цим маленьким серпом треба було вижати просторі пшеничні панські лани. Ця виснажлива праця лягала на руки селяноккріпачок. На Галичині кріпацтво існувало з 1543 по 1848 роки. Вже пізніше, мабуть, після скасування панщини на підмогу серпові прийшла коса, яка згодом його замінила. До коси прилаштовувався каблук, обтягнутий полотном. Такий "парус" клав пшеничні стебла в одну сторону, і солома не м"ялася. Із покосу відбиралися жмінки і в"язалися в снопи. З часом косу вдосконалювали полотняний "парус" замінили легкими дерев"яними грабками. Такі жнивні грабки експонуються в музеї. Однак жнивам завжди передують сінокоси. Вдосвіта 57 косарів виходили на сіножать і рядочком, один за одним, йшли покосами. Коли снопи були звезені і складені в засіки, сіно в оборозі, селяни приступали до обмолоту зерна. Це була завершальна стадія хліборобської праці. З господарського току було чути чіткі, ритмічні удари ціпів. Вимолочені снопи в"язалися в об"ємні кулі. З соломи робили сніпки, якими покривали дах, й перевесла, щоб в"язати снопи наступного врожаю. З плином часу ціпи замінили механічні молотарки. Молотильний барабан приводився в рух ручними корбами. Згодом ручні корби замінили кінним кіратом. Вершиною технічного поступу в обмолоті зібраного врожаю стали стаціонарна "парівка" і досконалий сучасний комбайн. А зберегти для господарських потреб цілу, не пом"яту солому можна було лише ручним обмолотом снопів ціпами.
А в жінок були свої клопоти потрібно було думати, чим обновити зношену одежину для своєї челяді чи виткати нове рядно. Ні одежі, ні полотна на їх пошиття в крамницях не купували, а виготовляли власноруч. На городі вирощували льон і коноплю. І проходив довгий клопіткий процес їх обробки. Спершу їх вибирали, потім дві неділі мочили в ставку та сушили. Потому тіпали на терниці, щоб відділити коросту від прядива. Зимовими вечорами жінки сідали прясти пряжу. Вони цілий вечір вертіли веретеном. З часом веретено замінили прядильним візком, який полегшив жіночу працю і прискорив роботу. Потім до хати заносився громіздкий верстат, щоб із напрядених ниток ткати полотно. В кутку в хаті стояло оспіване в піснях коромисло. Із ставка дівчина чи молодиця набирала дві коновки води, чіпляла їх на оба кінці коромисла, закладала собі на плечі і йшла до хати. Щоб впоратися з такою ношею, що аж "коромисло гнеться", потрібні були фізична сила та вправність. У наших дівчат вони були. У музеї можна побачити й інший давній хатній "агрегат", без якого не обходилася ні одна господиня, рогач, яким жінка вправно орудувала в печі. У залежності від життєвих обставин іноді рогач міг виконувати й інші функції.
Дівчата-екскурсоводи шкільного музею можуть розповісти багато цікавого про кам"яні зернотерки, які передували жорнам. Деталі зернотерки експонують в музеї. Це каміння, на якому розтирали зерно, і каміння, яким його терли. Поступово верхній камінь обтирався і приймав форму круглого ядра. Жорна служили людям ще до половини минулого століття. В час німецької окупації спеціальні наглядачі ходили по хатах і розбивали жорнові круги. За радянських часів жорна вже не були під забороною, але на них не було що молоти.
В музеї багато унікальних дорогих експонатів. На одному з стендів шкільного музею є піфа від шаблі. А може вона й не від шаблі, а від знаменитого в минулому белзького меча, про який, через журнал "Дзвін", запитує Василь Габор: "Куди подівся Белзький меч?”. В давнину він зберігався в адміністративному будинку Белза. За повір"ям цим залізним мечем, коли місто отримало магдебурське право, карали злочинців. На жаль, меч безслідно пропав…
У музеї є багато інших унікальних дорогих експонатів. Зокрема, представлена багата колекція вишиванок рушники та сорочки. Нові кожухи і дорогий зимовий одяг гордість багатьох сільських газдів. На жаль, дві музейні кімнати площею 22,5 і 24 квадратних метри не дають змоги розмістити всі експонати належним чином. І нині кімнатасвітлиця більше скидається на комору, куди все зносять. Тут і жорна, і терниці, й коса, тісняться на жердині вишиті рушники.
…Минають роки, змінюється життя наших людей. На зміну одних знарядь праці та речей побуту приходять досконаліші та практичніші. Так що багато знарядь праці, які ще вчора нам справно служили в нашій роботі, побуті, сьогодні чи завтра стають експонатами музеїв. Однак кожний з них має свою історію. Частину старовинних речей музею подарували люди, які розуміють важливість музейної справи це Марія Чайка, п. Остасюк, Марія Ткачук, Галина Дуда, Надія Гаврильчак та учні школи. Представники музею мандрують по селах й містах колишнього Белзького князівства, зустрічаються з старожилами. Дехто з них радо віддає в музей старовинну річ, а хтось лише за гроші. Наприклад, за старовинну вишиту сорочку жінка запросила 100 американських доларів. Невідомо на якій ціні зійшлися, але сорочка в музеї. Приходилося купувати для музею й інші цінні речі. Адже для створення і регулярного поповнення музею замало енергії й натхнення. В уніфікованому паспорті музею зазначено, що він існує на громадських засадах, не має якихось джерел фінансування. Керівництво цим закладом здійснює рада музею. Це завідувач музею Ганна Кизима і чотири члени учні старших класів, які й є екскурсоводами музею. Практично його діяльність тримається на пані Ганні його засновникові й завідувачу, яка за жодних обставин не залишає поза увагою своє дітище. Він для неї душевна відрада, її духовне покликання. Вона веде •наукову роботу, підтримує зв"язки з працівниками відділу археології Інституту Українознавства ім. І. Крип"якевича Віталієм Коноплею та Марією Данилів, археологом Державного історикокультурного заповідника м. Белз Остапом Лазорком.
Шкільний музей "Белз і Белзька земля" отримав своє визнання. Відділ освіти РДА ставить його у приклад іншим школам. Добру оцінку його діяльності дають фахівці з музеїв Львівщини, зокрема, "Загальноосвітнього музею Львівщини", "Громадського музею Львівщини", "Львівського обласного центру краєзнавства, екскурсій і туризму учнівської молоді", "Музеї загальноосвітніх навчальних закладів Львівщини". У 2008 році Міністерство освіти і науки України присвоїло Белзькому шкільному музею почесне звання зразкового, а таких на Львівщині лише чотири.
За свою працю та відданість музейній справі Ганна Кизима нагороджена багатьма грамотами та дипломами. На базі музею проводяться семінари освітян та екскурсій для учнів, вчителів шкіл, мешканців міста й області. Відвідувачі висловлюють своє захоплення від побаченого та дякують екскурсоводам за цікаві змістовні розповіді, а дехто залишає декілька рядків у книзі відгуків. Ось деякі з них:"Сьогодні відбувся семінар директорів опорних шкіл Сокальського району. Щиро вдячні керівнику музею Ганні Михайлівні за велику копітку працю, вкладену у його створення. Ми вражені зібраними експонатами, змістом самої екскурсії, теплою атмосферою, що панує у Вашій школі". І підпис: начальник відділу освіти РДА Роман Монастирський.
"Співробітники науково-методичного відділу Львівського історичного музею щиро вражені музейними пам"ятками, збереженими і встановленими в історикокраєзнавчому музеї м. Белза. Бажаємо здоров"я і натхнення керівникові музею п. Ганні Кизимі за її любов до музейної праці, за її золоту душу і ентузіазм у збереженні історикокультурної спадщини України".
Люся Перейма, завідувач науково-методичного відділу Львівського історичного музею.
"Ваші діти варті майбутнього, так як вони знають своє минуле".
Нижче підпис: Володимир Нагірний, директор Хлівчанської школи.
…Шкільний музей "Белз і Белзька земля" історичне дзеркало нашого краю. Він міг би стати музеєм і ширшого масштабу. Тут є що показати і про що розповісти приїжджим гостям.
Петро МАВКО,
житель міста Белз.
На фото: вгорі коромисло в руках завідувача музею Ганни КИЗИМИ; в центрі селянська піч. На припічку горщики, біля печі рогачі; внизу грабки жниварна коса для підкошування пшениці, жита; справа вгорі прядильні візки. Ногою жінка приводила в оберти велике колесо. Від нього, через привідний пасок крутилася катушка, скручуючи нитку; справа внизу лежанка біля хатньої печі; зліва комплект святкового жіночого одягу. Вишита сорочка і спідниця.