Згадаємо, як це було

В історії села Городиловичі радісні нотки переплелися з сумними

«Хто приїхав у Городиловичі раз, той не може не приїхати вдруге» – переконана корінна мешканка Городилович Ольга Мадзьопа. Ця 91річна жінка може годинами розповідати про своє село. В її оповідках ліризм переплітається з тонким гумором, туга з гордістю. І таке чудове суцвіття тих спогадів, що аж завидки беруть, що в такому поважному віці можна так добре пам`ятати імена людей, події, які були кілька десятків літ тому, що розповідь така плавна і логічна. А скільки віршів напам`ять почула я від пані Ольги, починаючи від дитячих патріотичних і до весільних, колискових, веснянок, щедрівок, колядок. Коли Ользі Мадзьопі виповнилося шістдесят, вона почала писати спогади, згадувати вірші і творити власні віршовані строфи.

Вихідці з Городилович агітували стареньку видати книжку. Не відразу її мрія збулася. Але ще двоє односельців П. Козак та М. Процюк у цьому році її видали. Окрім цих авторів співавтором є й Ольга Мадзьопа. Хтось жартував, що ця книжка так довго видавалася, щоб пані Оля дожила до таких літ.

Хтось з молодих запитував: «Для чого видавали цю книжку?» І якраз Ольга Мадзьопа у своїх спогадах дала відповідь:

«…Так, якби Городиловичів і не було. Але той клаптик української землі, ніби праобраз усієї України. Зруйнований, зарослий кропивою і бур`яном, він якоюсь силою притягує до себе багатьох людей, і не тільки колишніх городиловців, але і їх нащадків. Хто сюди приїхав хоч раз, то хоче приїхати ще і ще. Тут хочеться співати, сміятись і плакати від якогось внутрішнього щастя. Тут легко дихати і не думати, що є в світі якісь негаразди і клопоти. Ти – вдома!»

…Наче мелодійна пісня, де радісні нотки перепліталися з сумними, де було стільки любові, дотепного жарту і дуже світлої надії, попливла розповідь корінної дев`яностооднорічної мешканки Городилович Ольги Мадзьопи.

ПРО РІДНЕ СЕЛО

Тут весною і влітку повітря напоєне цілющими травами, цвітом старезних лип. Тут ласкаве «люлілюлі» співають крони столітніх дерев. Тут як у раю, бо вдома. Тут особлива аура, бо у цьому місці з`явився образ Городиловицької Божої Матері, який охороняв не одне покоління городиловців і опікувався ними. Села вже нема з кінця сорокових років минулого століття. Тільки стара гойдалка, яку прилаштували ще чоловік і швагер пані Ольги, залишилася припнута до старої липи. Але коли Ольга Мадзьопа, і її односельці приїжджають туди, то навіть бачачи те місце, не сумують, бо вдома їм хочеться радіти і згадувати. Батьки Ольги Мадзьопи з дому Кійко – обоє були родом з Городилович. Правда, її дідусь – зі Скоморох, але він там продав поле, а в Городиловичах разом зі сусідом купив сто моргів панської землі. І згодом на тому місці виросло сім хат і посільському його назвали Круглик. Там мешканці жили як одна родина. Десь у когось біда, то всі бігли, в когось радість – усі сходилися. А ще, коли родина Кінашів купила у жидакрамаря великий будинок, він їм був завеликий, отож частину віддали на школу, а одну кімнату люди винаймали і там встановили радіо. То було щось! І малі, і старі приходили послухати радіопередачі. Правда, мовлення велося польською мовою. Хоча в школі діти вчилися рідною українською, яку тоді називали руською. Але обов`язковою була – польська. Діти жартували, що до школи треба було брати руську книжку, польську і рахункову.

Якось на релігії священик запитав учнів, скільки є богів? То вони відповіли, що польський, руський і рахунковий. У Городиловичах була греко-католицька церква, а вже у Зджарах, що на Волині, з іншого боку Бугу – православна. Але люди жили собі мирно, галичани з великим задоволенням їздили до сусідів, особливо у Зджари до Райків, які були заможними господарями, і мали млин, де молотили дуже добре борошно.

Але переважно все було в селі: і «дохтори», і дантисти, і вчителі, і шевці, і кравці. Влітку працювали в полі. Ольга в родині була найстаршою дочкою, гарувала тяжко. Навіть орати поле вміла, потім обробляла, збирала врожай, а взимку пряла, шила одяг. Жартує, що у кравчині навчилася не так добре шити, як вправно говорити. А й справді, у пані Ольги мова колоритна, багата, любо її слухати. А все від того, що багато читала. У неділю дівчата збиралися на посиденьки, трохи попліткувати. А Ольга – до бібліотеки “Просвіти» бігла за новою книжкою. Бібліотекарка вишукувала їй нові книжки.

Дещо по два рази читала.

Ще пані Оля з особливою шаною згадує вояків УПА, які часто бували у їхньому селі. «То був такий патріотизм, така самопожертва, – підкреслює старенька, – що в жодній армії такого не було і не буде». Які ті хлопці витривалі були, взимку холодно, а вони добре не вбрані, не взуті, воші їх доїдають, але далі йшли і йшли, бо мали тверду віру, що здолають ворогів України, і наша Батьківщина вільною буде. Вони боролись за Україну, але хіба за таку?!

НЕ ЗНАЛИ, ЩО ПОПРОЩАЛИСЬ НАВІКИ

Родини Кійків, Мадзьопів попрощались з селом у Великодну п`ятницю 1946 року, коли москалі, після облави, запалили частину села. Спочатку вони, як цигани у шатрах, жили на залізничній станції на Жвирці. Один добрий знайомий, який тривалий час був у них на квартирі, порадив не їхати на Тернопільщину, і тому вони родиною залишились на Волині. Десять років жили в селі Зашковичі. Добрим словом згадує пані Оля волинян, які рятували їх на кожному кроці. Але ж родину завжди тягнуло додому, до Городилович. Отож деякий час жили в Ульвівку з надією, що дозволять повернутися в Городиловичі і знову збудувати свою оселю. Охочих було багато. Але ні тодішні голова колгоспу, ні сільський голова не хотіли, щоб у цьому чарівному куточку Сокальщини знову виросло з руїн село. Чи боялися того глибокого патріотизму, що вкоренився на цій землі, чи боялися кари Городиловицької Божої Матері. Тому й нині у цьому благодатному місці споруджена невеличка капличка, а поруч – цвинтар сплюндрованих на Сокальщині сіл.

ГОРОДИЛОВИЧІ – У СПОГАДАХ, ПІСНЯХ, ОПОВІДКАХ

Ольга Мадзьопа відродила Городиловичі у своїй пам`яті. І протягом десятиліть на папір лягали спогади, образки з життя селян, обрядові пісні: колискові, весільні, щедрівки, колядки, вірші, які вчила напам`ять ще у школі. І нині вона з таким задоволенням, з таким душевним теплом декламує їх. Згадує, як односельці одягалися, як говорили… Ось, наприклад, вишиванки: старші вдягалися в чорне вишиття, а молоді вже у барвисте. Купували чоботиугнівці, які можна було на будьяку ногу вдягнути. Навіть те, як розмовляли: Вольга, воцет, Гандзя, Гандрух, Марина… А ще пама`ятає пані Ольга, як були вибори до Польського сейму, людям давали червону карту і білу. Червона – то поляки, а біла – українці. Тоді на вічі виступав кандидат на посла Володимир Кохан, який обіцяв обстоювати права українців. Одна жінка, Клавдія Михайловська, запитала, чи можна заспівати «Ще не вмерла Україна». І всі разом заспівали, люди ожили. А тут – пацифікація. То цю Клаву так побили польські жандарми, що вона була синя. У Городиловичах була відома на всю округу цегельня, сюди по цеглу їздили возами аж з Волині. Якби не війна, то село, напевно, стало б містом. З першими совєтами пані Ольга познайомилася в родичів у Скоморохах, бо в їхньому селі у той час урядували німці. Ото баби почали розпитувати совєтів: «Товариш, товариш те, чи те у вас є?» «Єсть, на фабрике дєлают». «А помаранчі у вас є?» – допитують жінки. «І помаранчі на фабрике дєлают». А жінка йому у відповідь: «Щось я, товаріщ, вомплю (сумніваюся), що помаранчі у вас роблять». А той її перебиває: «І «вомплі» тоже дєлают!» Ото мали люди з чого посміятися. І вже тоді засумнівалися у чесності совєтів.

ХОЧ ДОЛЯ ПОРОЗКИДАЛА

мешканканців Городилович по світу, але вони щороку приїжджають сюди. Нема вже їх рідних осель, тих вулиць, криниць, їх родючих полів. Але все залишилось у пам`яті, і вони бачать свою рідну хату, де на порозі стоять батьки, бачать мальви, що зацвіли біля вікна, і лелеку, що курличить над їхні обійстям, і червоні кетяги калини, що багряніють на узліссі Городиловицького лісу. Їхніми очима сприймають родинне село діти, внуки, правнуки. А прочитавши книгу «Городиловичі – наша пам`ять, шана і любов» П. Козака, О. Мадзьопи, М. Процюка, відчують ще більшу тягу до місця, де колись жили, народжувалися і вмирали їхні предки. Саме там вони зрозуміють, що – вдома.

Оксана ПРОЦЬ.

На знімку: співавтор книги, дев`яностооднорічна сокальчанка Ольга МАДЗЬОПА.
Фото автора.

Голос Сокальщини на GoogleNews