Home / Життєві історії / Кажуть батьків не обирають, а дітей?!

Кажуть батьків не обирають, а дітей?!

Була одна жінка. Чомусь усі називали її просто Мати. Було у неї багацько дітей. Спочатку квітла і цвіла вона у тих своїх дітях. Ніколи не скаржилась, напувала їх, годувала, виховувала у кращих традиціях батьківських. Тож не знали біди ті діти. Жінку цінували за її доброту, красу і голос. Ще за щиру побожність та віру. Казали про неї мудра, наче вже стара, весела, наче ще дитина. І світла, наче з неба. Та життя йшло, а вона все не старіла.

Дивувались усі. Кожен хотів її щастя та вроди. І звідусіль можна було чекати загрози, але Вона на те не зважала. У неї були справи й важливіші. А діти її вже повиростали. Та чомусь змінились до невпізнавання. Чи то її ласка та ніжність їх розпестила, чи то їх власна, вроджена переконаність, що десь краще, ніж вдома, чи впевненість, що треба жити самостійно або «як вони»… Та ні, певно самі себе погубили. Один бачив лиш Захід, інший – лиш Схід.

Той залишився з Матір’ю, а той пішов, щоб не бачити Її. Бо зневажав за простоту і відкритість. Ненавидів за те, що поважала селянську працю, прикрашала хату калиною, говорила лиш своєю мовою. Він прагнув більшого. Так і збідніла Мати на дітей. За мить зістарілась та пересивіла. Здавалось, минула вічність. Потім стало лиш гірше. Діти почали вертатись. Та кожен під своїм прапором і чужими знаменами. Брат пішов на брата, змішалась рідна кров та вже з залізом і землею. Мати терпіла, благала зупинитись, згасала. А вони не чули, бо давно забули Її мову. Щоб не бачити смерті власних дітей, вона втекла. Кажуть, що бачили десь сиву, простоволосу з болючими очима, жінку, що благала об’єднатись дітей, бо вони не вороги. Хоч і зовсім різні.

Дехто співчував, але більшість лиш тихо зловтішались. І звинуватили Матір. Але ж, Боже, хіба дітей обирають?!

Сьогодення

Легко впізнати нашу Мати – Україну, легко впізнати сусідів, а себе впізнати важче. Бо, хто захоче визнати таку гірку правду?! Ми самі винні у всіх своїх бідах. У тому, кого допускали до влади, як довго терпіли і основне – у своїй слабкості. Бо сила у згоді, а ми лише діти однієї матері, що ладні знищити одне одного. Так не може бути, так не має бути. Чого може досягнути народ, де рідна мова є засобом розколу, де у всіх свій прапор і свій господар?! Невже нам так подобається комусь підкорятись чи бути на когось схожими, невже ми не можемо повірити у свою самостійність?! Так важко мислити про те, що болить і що не має однозначної відповіді. Ми образили власну маму, але ж вона на це не заслужила…

Софія ВОРОНЧУК, студентка факультету журналістики ЛНУ ім. Івана Франка.

Загрузка...

About Адміністрація порталу

x

Check Also

Степан Бандера – символ нації

«Для того, щоб вміти бачити справжнє ...