Home / Святкові події / Україні – чверть століття

Україні – чверть століття

25 років тому Україна стала незалежною та вільною державою, за яку віддали життя тисячі патріотівукраїнців у різні періоди її історії. Вони мріяли про українську державу, незалежну та сильну. Чи справдилися їхні сподівання і чи безпечно себе відчувають громадяни у власній державі спитали у жителів району. Ось що вони відповіли:

Михайло КУЦЯБА,почесний голова Спілки політв`язнів Сокальщини:

– Про незалежну Україну мріяв з дитячих літ. Так виховували мене у сім`ї. З 12 років носив харчі партизанам, яких у радехівських лісах було багато. Мої батьки допомагали нашим хлопцям, чим могли. І за любов до України їх вивезли на Сибір. Мені ж вдалося втекти, і залишився сам. Голодував, але до родини йти не хотів, бо сподівався, що бандерівці, які стояли в радехівських лісах, яким носив їжу, візьмуть мене з собою, і я теж боротимусь за Україну. Прийшов до партизан, і попросив командира "Ярка" взяти мене з собою, але той відповів: "Ти з нами не підеш, бо ми йдемо на смерть за Україну, а ти мусиш жити, щоб розказувати про те, скільки синів і дочок віддали своє життя за наш рідний край, і кров наша буде пролита недаремно. Прийде час, Україна стане незалежною!" Ці слова закарбувалися мені у серці. У часи совєцького розгулу не вірилось, що вони справдяться. Але з ким міг, з тим говорив про боротьбу бандерівців за свободу України. Пригадую, 24 серпня 1991 року я був надзвичайно щасливий як і мільйони українців в Україні і по всьому світу, що врешті збулася віковічна мрія українського народу  Україна стала незалежною. Тоді працював водієм пасажирського автобуса. Старався приїхати в гараж, ще до 6 години, щоб рівно в шостій ввімкнути радіо в автобусі і почути наш Державний гімн. Тоді вже свого хвилювання не стримував, з очей котилися сльози, в яких і гіркота за тими, хто століттями боровся за Україну і за неї поліг, і радість та щастя, що дочекався незалежної України.

І ось в ті перші роки незалежності почали збиратися "хлопці", які пережили тортури совєцької тюрми, були в сибірах і повернулися таки додому. У Сокалі організували Сокальську станицю Братства вояків УПА, Спілку політв`язнів. Колишні бандерівці пригадали повстанські, патріотичні пісні, ми організували хор "Повстанець". Наш хоровий колектив об`їздив всю Сокальщину, побував у багатьох містах і селах Львівщини, а також на Волині. Ми завжди виступали й у річниці Дня Незалежності України. Найпам`ятніший виступ у Львівському оперному театрі, де ми виконували пісню холмських повстанців. На жаль, з цього часу минуло вже чимало літ, мої старші побратими відійшли у вічність… Замовк і наш хор "Повстанець".

Дякую Богу за те, що дочекав 25ої річниці Незалежності України. Прикро, що знову східний сусід не дає нам спокійно будувати державу. Знову за її незалежність і волю гинуть наші українці. Горджуся, що серед тих, хто нині відстоює право України жити вільно, був і мій внук Микола, який рік і два місяці воював у зоні АТО, а зараз вже повернувся додому. Тішуся, що молоде покоління продовжує героїчну славу своїх дідів і батьків. Слава усім Героям, які боролися і захищали Незалежність України. Завдяки їм ми вже 25 років живемо у своїй самостійній Українській державі.

Марія ПЕТРОЩУККУШПЕТА,політв`язень:

– У 1942 році, коли мені минуло сімнадцять, я вступила в  молодіжну ОУН і займалася просвітницькою роботою. А вже у 1944му натрапили на облаву. Один з енкавендистів упізнав мою товаришку Лесю Онищук. "И ты здесь…", а далі пішла брутальна лайка. На що відважна дівчина відповіла:      "Що ти мені будеш Бога зневажати!" Пролунав постріл. Мертве тіло юної Лесі впало на долівку, а нас запхали у в`язницю, перетерпівши всі тортури, ми своїх не видали.

А потім без суду вивезли на Воркуту, де "поселили" з вбивцями і рецидивістами, які знущалися з нас. У 1947 році повернулася на Бродівщину, але і далі працювала в мережі ОУН, була зв`язковою. Та мене спіймали на Волині і засудили на 25 років таборів. Вивезли в Казахстан.

Там брала участь у Кінгірському повстанні. Страшні тортури пережив і мій чоловік Іван Петрощук, який за любов до України і за те, що боровся за її волю, був засуджений до смертної кари. Ми повернулися в Україну в 1969 році. А коли в кінці 1980их років почалося національне пробудження, то відразу стали його активними членами на Сокальщині. Спочатку вступили у Гельсінську спілку, потім Товариство української мови імені Тараса Шевченка, Народний Рух України. Я працювала у газетному кіоску навпроти нинішньої Сокальської гімназії імені Олега Романіва. І знову була наче "зв`язковою"  передавала інформацію, що дізнавалася з газет, до мене "збігалися" й місцеві повідомлення. Коли після путчу почула про проголошення Незалежної України, то мені серце виривалося з грудей. Не вірилося, що те, за що ми боролися, здійснилося. Де я там, у Кінгірі могла повірити, що наш синьожовтий стяг яснітиме на всіх найвищих державних установах. Або ж у гербі буде тризуб, і ми вільно заспіваємо свій Державний гімн "Ще не вмерла Україна…" Здійснилося. Мені вже минуло дев`яносто років, але що можу те й роблю для України. Окрім Руху, активно працювала в осередку Союзу українок, створила ансамбль "Берегиня", який на багатьох сценах виконував повстанські, стрілецькі, патріотичні та ліричні пісні. Тепер мою справу продовжують молоді, енергійні, здібні союзянки. І "Берегиня" й далі так гарно співає. Мені серце обливається кров`ю, коли чую, що на сході України знову гинуть українські патріоти. Скільки тих жертв покладено на вівтар незалежності України. Прошу в Бога миру для України і, щоб була вона направду Європейською державою.

Ірина КНЕЙЧУК,с. Тартаків:

– Коли почалося національне відродження, моя родина і більшість односельців стали його активними учасниками. Ми їздили на посвяту стрілецьких могил, могил вояків УПА, мітинги, віче. Пригадую собі поїздку у Київ, коли ми з моєю товаришкою Любою Мандрик поїхали підтримати голодуючих студентів. Був це жовтень 1990 року. Революція на граніті була ініційована у вересні 1990 року "Студентським братством" Львова та "Українською студентською спілкою". Цим організаціям вдалося провести найпотужнішу і найяскравішу акцію часів боротьби за незалежність України.

2 жовтня 1990 р. понад 100 студентів на площі Жовтневої революції (нинішньому майдані Незалежності) поставили наметове містечко й розпочали голодування. Більшість з них були студенти з Києва, Львова і Дніпропетровська.

На їх підтримку застрайкували і всі вищі навчальні заклади Києва. Мітингувальники перекрили рух транспорту, оточили Верховну Раду, захопили корпуси університету ім. Шевченка. Студентські акції протесту пройшли в обласних центрах, зокрема, Луганську та Львові. Після розмови зі студентами демонстративно здав свій квиток члена КПРС відомий письменник Олесь Гончар. Це був масовий рух за ідеї незалежності України.

Ми приїхали вранці і відразу пішли до стін Верховної Ради. Побачили мужчин у чорних шкіряних куртках. Подумали, що то наші хлопці і привіталися "Слава Україні!". Один з них відповів нам "Героям слава". Як виявилось потім  це були кадебісти, а один з них із Західної України, як пояснював  вже завершував службу, показав нам на зворотньому боці коміра  тризуб і сказав остерігатися його товаришів та не піддаватися на провокації. Бо тут тільки очікують , щоб розпочалася різня. Саме рознеслася чутка про бензовоз, який може розірватися. Проте до нас вийшли народні депутати Ємець і Яворівський, які заспокоїли.

Прямим наслідком протестів була відставка голови Ради Міністрів УРСР Віталія Масола та виконання низки вимог мітингувальників. Ці акції та голодування відіграли важливу роль у становленні незалежності України.

Коли в дні путчу до нас додому приїхали громадські активісти зі Сокаля, моя старенька мама стала перед ними навколішки і сказала: "Хлопці, Україну збережіть". І як вона тішилася, коли дочекалася її незалежності.

Федір МЕЛЬНИЧУК,с. Варяж:

– 3 лютого 1990 року відбулися установчі збори осередку НРУ у с. Варяж, де мене обрали головою Руху. У клубі зібралося дуже багато людей, що аж зал не вміщав, бо всі хотіли побачити, чи то правда, що на сцені синьожовті прапори і тризуб. Тоді до нас з Сокаля приїхали Ярон Штикало, Микола Пшевлоцький та Ярослав Олійник. Нам зачитали Статут НРУ, і 26 осіб виявили бажання стати його членами. Ми їздили на мітинги до Сокаля, на перезахоронення воїнів УПА, а також організовували поїздки в Київ, Берестечко на козацькі могили, в Канів  до Шевченка. У селі висипали могилу "борцям за волю України" і на зборах вирішили встановити пам`ятник Тарасу Шевченку в с. Варяж. І за півтора місяці після проголошення Незалежності України, 15 жовтня урочисто відкрили його.

Коли Україна стала незалежною, Варязький осередок НРУ вирішив упорядкувати забуті могили наших українських партизан, тепер вже на території Польщі. І не раз ми їздили до могили 21 повстанця у селі Ліски. Спочатку вирубали чагарники, випололи бур`яни, а потім встановили арку, могилу обгородили, посадили квіти і посвятили її. А на місці, де була церква, поставили хрест. Коло неї колись були каплички, де відправляли Хресну дорогу, залишилась лише криничка зі свяченою водою. Як розказували  вівчар пішов пити воду і йому з`явилася Матір Божа. Ми криничку впорядкували і встановили там капличку. Такими були наші перші кроки активної громадської діяльності в перші роки становлення Української держави. Сподіваюся, що наші починання продовжать нащадки. Бо історії молодої Української держави забувати не маємо права.

Руслана ВАВРИНЧУК, м. Радехів, уродженка с. Савчин:

– З проголошенням незалежної України ми сподівалися, що одразу станемо заможними, вільними, незалежними. Однак цього не сталося. Можливо, коли б у нас одразу був президентпатріот, то Українська держава на сьогоднішній день була б іншою… Були ж патріоти  Чорновіл, Лук'яненко, Стецько.., які серцем вболівали за Україну, боролися за її незалежність, але їх не допустили до влади. В'ячеслава Чорновола навіть зумисне знищили, бо відчували у нього лідера нації.

Проте відбулися і позитивні зміни. Ми маємо свою українську державу. Відкрилися церкви, вийшла з підпілля грекокатолицька церква, яка була під забороною. Нині кожен може йти на Богослужіння туди, куди хоче. На жаль, у церквах чомусь напівпорожньо… Люди замість духовного дбають про матеріальне, а воно веде до розчарування. До того ж у державі нема економічної стабільності. Громадян розділили на бідних і багатих, між ними прірва. Олігархи обікрали країну, стали депутатами. Вони не розуміють потреб і болю простих громадян. Думають лише, як заробити грошей та примножити свої статки, а не про простих українців, які ледве животіють на мізерних пенсіях і зарплатах. Та найгірше, що в Україні триває війна, гинуть молоді патріоти, які кладуть своє життя на вівтар її незалежності. Мабуть, так уже судилося Україні…

Катерина РОМАНЮК,ровесниця незалежної України:

– Моє покоління ровесників виховувалось у зовсім інших умовах, аніж наші батьки. Нас ніхто не вчив, що про дещо, про що говорилось вдома, не можна говорити у школі. Мої бабуся і дідусь змалечку навчили молитися "Отче наш", "Богородице діво". Я вільно з батьками ходила до церкви, сповідалася, приймала св. Причастя. Ніхто не боявся, що за це моїх батьків виженуть з роботи, а мені дістанеться у школі. Ми могли молитися Богу, ходити до церкви, відзначати великі християнські свята, колядувати, писати писанки, водити гаївки. У школі вивчали іншу, правдиву історію нашої України. Тепер про голодомори, сибіри, українських партизан ніхто не говорив пошепки. Мене навчили змалечку шанувати і любити рідну українську мову, тому після закінчення школи навчалася у Львівському національному університеті імені Івана Франка на фіолологічному факультеті. Тепер престижно добре знати рідну мову, літературу, історію. Паралельно я опанувала ще одну професію  перукаря. Звичайно, шкода, що молодь не завжди може знайти роботу за фахом у селі чи навіть у райцентрі. Тому хлопці і дівчата їздять на заробітки.

Дуже б хотіла, щоб молоді, розумні, здібні українці  стали потрібні своїй Державі. Нам би хотілося жити і працювати саме на рідній землі.

Людмила КУРОЧКІНА, м. Сокаль:

– Ми маємо дякувати Богу, що Україна незалежна. За це боролося не одне покоління українців. Нам потрібно любити Україну, падати на коліна і тішитися, що вона є. Україна  для українцяпатріота   це все. Нам би хотілося, щоб наше життя змінювалося на краще. І ці зміни хоч повільно, але відбуваються. Вчора ми з чоловіком їздили до Червонограда. І були приємно вражені, що уже відремонтували дорогу "СокальЧервоноград". Ну не така влада, як нам хочеться. Але Бог з нею, лиш би мир на землі і хліб на столі. Зайдеш у крамницю  все є. Нехай не ниють люди, бо жити стало краще. Відкриєш шафу  одягнутися є в що, в чистому спимо, в теплі, в добрі. Не бомблять. Що ще потрібно?! Задумайтесь, як тим матерям, жінкам, які втратили своїх дітей, чоловіків, батьків в АТО. Хто міг подумати, що "старший" брат на нас нападе. Адже стільки років жили дружно. У нас багато родин переплелися. Мій чоловік  росіянин за національністю, але він любить Україну. Ми прожили 45 років душа в душу, з них 28 років  у Сокалі. Виростили сина та внука. Що ми маємо робити? Родичі запрошують його їхати туди, а він каже, що любить Україну і залишиться тут помирати. Ми допомагали воякам АТО.

Вважаю, що нині це мусить робити кожен, хто хоче, щоб Україна була незалежна. Нині на сході триває війна за її територіальну цілісність. І кожен з нас має це усвідомити. Ми маємо любити Україну, бути дружними. І День Незалежності  це для нас дуже велике свято, бо ми стали незалежними і ми маємо це цінувати. Нас навіть якщо догромлять, ми не станемо на коліна. Ми особливі, відрізняємось від всіх. Гляньте на наші вишиванки, у кого є ще така краса? А вони  наша історія, наші обереги. Навіть ті кошички з писанками на Паску, які ми несемо до церкви, щоб освятити… А що в Росії?! Вона  спита, процвітає лише Москва, а інші міста занепадають. Українці дуже працьовиті. І нехай ми тяжко працюємо, але ми щось маємо.
Емілія МАСЛОВА,смт. Жвирка:

– У нашій родині завжди відзначають День Незалежності України, бо це день народження нашої держави. З цієї нагоди навіть вивішуємо національний прапор на будинок… А як інакше? Ніколи ще за 25 років наш народ не платив таку високу ціну за свою незалежність. Навіть не ціну  жертву… Бо немає ціни життю героїв, розпачу матерів, тремтячому страху та сльозам дітей…

Українці не раз здобували та втрачали державність, тисячоліттями боролись за право бути господарем на своїй землі, здобували власну історію  правду нашого народу з величчю імен, гіркотою поразок, благословенням перемог.

Прикро, що 25 років минуло, а Україна як держава не розвивається, ми топчимося на місці. Здавалось, рікдва, десять… і ми збудуємо свою українську державу. Та не так сталось, як гадалось. Через те у всіх таке розчарування, більшість людей уже не вірять політикам. Жити стає все важче. Зараз дуже важко морально. Помітила, що ми стали рідше співати. Я дуже люблю співати, але не співала вже дуже багато років. Колись не минало жодного свята чи то дня народження, хрестин, празника без пісні. Тепер, коли ми збираємось за столом, ніхто не хоче співати, бо нема настрою, всі переймаються політикою, переживають днем насушним, бо ледь виживаємо. Нема настрою  нема веселості. Культура занепадає, рідко де в якому селі ще функціонує ансамбль чи хор. Нині лише в церкві почуєш про духовне і патріотичне. Слухаєш телевізор і волосся дибки стає, бо як можна так ненавидіти свій народ. Прості українці живуть за межою бідності, а олігархи, які свого часу обікрали державу, шикують на фешенебельних машинах, віллах, курортах… В той час на сході України бійці напівроздягнені живуть у сирих бліндажах, не мають що їсти та пити. І щодень, ризикуючи своїм життям, несуть службу на блокпостах… А потім у цинкових гробах їх привозять додому. Поховають, а про родину забудуть, як і про тих, хто повернувся інвалідом з АТО… Хіба би так чинили патріотиукраїнці? Ні!

У цьому й наша біда, що при владі в державі не українці. Що казати, коли навіть у Сокалі та Червонограді є багато росіян, які тут живуть роками, а досі не навчилися розмовляти українською.

Ірина ЮР, Любов ПІСОЦЬКА, с. Жужеляни:

– У нашому селі стало доброю традицією проводити до Дня Незалежності урочистий концерт та Козацькі забави, на них сходиться все село, від малого до великого, бо всі ми розуміємо, якою дорогою ціною заплатили за неї славні сини та дочки України, які боролися за неї тисячоліттями. Відбувся один майдан, другий. Зміни є. Ми живемо в демократичній державі. Є свобода слова. Можемо сказати все, що хочемо, вільно підняти голову, не боячись ходити до церкви, відвідувати святі місця, вдягатись у національний одяг, відвідувати родичів за кордоном. Наша країна розвивається у європейському напрямку. І це добре. Однак шлях до становлення держави дуже тяжкий і тернистий. Незалежність не отримують у подарунок, незалежність здобувається у боротьбі. Головне, щоб був мир на землі, закінчилася війна на сході України, щоб діти наші були здорові та щасливі. Гордилися тим, що вони  українці. Могли співати українських пісень, навчалися, здобували освіту, а потім працювали та мали гідну зарплату й заможне життя в рідній державі.

Опитували Оксана ПРОЦЬ і Любов ПУЗИЧ.

На знімках: святкування Дня прапора і Дня Незалежності України в 2012 році; члени Спілки політв’язнів Сокальщини у День Незалежності, 2011 рік.

Фото з редакційного архіву.

Загрузка...

About Адміністрація порталу

x

Check Also

В Сокалі вітали працівників культури та аматорів народного мистецтва

9 листопада в Народному домі м.Сокаля ...