Ганна КУЗЬМАК народилась 12 лютого 1944 року на Тернопільщині, в с. Новосілка Підгаєцького р-ну. З 60-х років дорогими її серцю теренами стала Сокальщина, мешкає у с. Доброчин. Поетеса. Член ЛМО «Колос» з 2000 року. Член Української асоціації письменників з 2009 року. Левову частку свого нелегкого життя присвячує не лише літературній, а й культурно-просвітницькій і громадсько-політичній діяльності, залишаючись при цьому дбайливою матір’ю, бабусею, дружиною. Видала книги: «Осінні роздуми» (2003) та «Дорога до себе» (2010). Публікувалась в альманахах «Провесень», «Соколиний край», «Третій горизонт», «Ліхтарик». Рядки Ганни Кузьмак – відверті, щирі, невимушені – в «поезії квітів» і в «поетичній мозаїці», біля підніжжя відомих постатей і в черговому «рейсі через життя». Проте, торкаючись наболілого, її перо стає гострим і дошкульним.
ГОРІХ
Упав горіх камінчиком під ноги,
Об землю твердо вдарився грудьми,
І так лежав самотньо край дороги,
Потоптаний страшними чобітьми.
Високих слів не вмів він вимовляти,
Обіцянок горіх не знав давно.
Хто ж міг крізь шкаралупу розпізнати,
Яке міцне і мудре в нім ядро?
Отак ми вибираєм депутатів –
Собі на лихо, світові на сміх,
Тому що ми не вмієм розпізнати,
Хто з них твердий і мудрий, як горіх.
БАТЬКОВІ
Розстріляна батькова пісня,
Вбита в його двадцять два.
Мені б і сьогодні не пізно
Тії почути слова.
Слова партизанського лісу,
Кулі нестримний політ…
Не всю ще відкрито завісу
Правди з минулих вже літ.
Про тих, хто стояв до загину
За волю, за честь, Україну
У часі страшних лихоліть.
Мені відшукати несила,
Де Ваша безхреста могила…
Простіть мені, тату, простіть.
СПОГАД
Там, де Терновому полю
Зорі сміються з небес,
В світ простелила я долю,
Ніби із казки чудес.
З казки мойого дитинства
Ткалися в далеч стежки.
Лебедями материнства
Білі тріпочуть хустки.
Там залишилися мрії,
Десь в нерозквітлих садах,
Пам’ять про маму Марію,
Хати біленької дах.
Наче той білий лелека,
Спогад торкає очей,
Кличе до себе здалека
Маревом літніх ночей.
Кличуть розхристані весни
Й досі мене у політ,
Та вже тісним перевеслом
Зв’язаний сніп моїх літ.
НЕ ВІРЮ
Не вірю в розлуку –
Не вірю і край.
Подай мені руку,
Коханий, подай –
Подай хоч надію,
Що ти щовесни
В настояних мріях
Прийдеш в мої сни.
Промінчиком сонця,
Чи теплим дощем
В відкрите віконце
Влетиш вітерцем,
Чи в шибку задзвониш
Про нашу любов
Калиновим гроном,
Червоним як кров.
Подай мені руку,
Коханий, подай.
Не вірю в розлуку,
Не вірю – і край.