Уже дев’ять років поспіль 28 серпня на польсько-українському кордоні з’являється ще один пропускний пункт – на межі с. Стаївка Сокальського району та в с. Корчмин Томашівського повіту (РП). А для вихідців колишнього українського села Корчмин це – нагода побачитись із рідними, знайомими, сусідами та односельчанами, яких у далекому 1946му насильно роз’єднали і вивезли з рідної землі, пошматувавши їхні долі. Рідне село перейшло до Польщі, а капличка та джерело залишилися на українській землі. Колись на свято Успіння Пресвятої Богородиці у селі був празник. Не одну сотню літ сюди звідусіль з’їжджалися родичі та знайомі, щоб зустрітися з рідними. Ніхто б і не подумав, що їхнього села за один день може не стати, а людей доля порозкидає по білому світі. Лише у 2004 р. мешканці прикордоння завдяки польському священику отцю Стефану Батруху, який став ініціатором проведення міжнародної акції єднання родин, розділених кордоном, Фундації духовної культури Пограниччя, Люблінському воєводству, Львівській облдержадміністрації, Сокальським райдержадміністрації та районній раді, СокальськоЖовківській єпархії УГКЦ, ПеремишльськоВаршавській митрополії УГКЦ стали проводитися такі зустрічі на кордоні. Ця акція об’єднала духовенство різних конфесій, представників державної влади і самоуправління України і Польщі, молодь, людей похилого віку.
Цьогоріч міжнародну акцію перенесли з 28 серпня на неділю, яка випала на 26 серпня. Однак це не стало на заваді колишнім корчминцям з України й Польщі. Ті, відклавши всі справи, поспішили сюди, щоб зустрітися з рідними, знайомими, шкільними товаришами, сусідами, з якими доля роз“єднала на довгі роки.
З самого ранку в бік кордону потягнулися підводи, велосипедисти, автобуси, автомобілі, пішоходи. Усі поспішали до острівка, де стоять капличка, фігура Матері Божої й криниця зі студеною водою, могили в обрамленні кількох старезних дубів, які були свідками днів минулих і є очевидцями нинішніх. Сюди зходились люди з навколишніх сіл з обох боків кордону. Їх з кожною годиною ставало все більше. Віруючі різного віку молилися біля каплички та фігури Матері Божої.
Мою увагу привернула виставка творчих робіт вихованців Сокальського Будинку дитячої та юнацької творчості. Тут були вишивки, вироби з бісеру, виткані килимки та сумочки, витинанки, які вміло виклали на столах керівники гуртків Алла Смаль, Любов Шеремета, Оксана Сумбаєва. До них підходили люди різного віку, уважно розглядали вироби. Дехто охоче їх придбав на пам’ять, як сувенір. Тут же можна було купити ікони, портрети, картини на склі, які намалювали місцеві художники. Неподалік священики сповідали віруючих… А перед капличкою стояла імпровізована сцена.
Хтось пив прохолодну воду з криниці, а дехто, помолившись біля фігури Матері Божої та каплички, підходив до кордону, де за декілька сотень метрів видно було процесію, що наближалася. Українці чекали на гостей з хлібомсіллю, церковними хоругвами й національними прапорами. А за деякий час усі впізнали отцямітрата Стефана Батруха, який йшов попереду. Невдовзі паломники з Польщі були вже на українській землі. Їх тепло зустріли заступник голови Сокальської райдержадміністрації Ігор Махашілов, керівник апарату РДА Марія Христинич, голова районної ради Ігор Дацюк, народні депутати України Степан Курпіль та Володимир В’язівський, Корчівський сільський голова Галина Сідельник, декан Великомостівського деканату УГКЦ, о. Володимир Юськів, місцевий парох о. Михайло Корицький та священики з навколишніх сіл.
Сестри-служебниці Згромадження Непорочної Діви Марії з Перемишля принесли копію образу Корчминської Матері Божої, до якої щиро молилися люди. Святкову духовнокультурномистецьку зустріч на кордоні вела керівник апарату РДА Марія Христинич.
Серед паломників з Польщі впізнала давнього знайомого поляка Михайла Бужановського, який є найстаршим мешканцем Корчмина. Він щороку приходить сюди, аби зустріти родичів зі Львова, побачитися із колишнім сусідомукраїнцем Петром Возняком, який мешкає в Угнові, та іншими вихідцями села. Нині він прийшов трохи швидше від них. Тож переживав чи приїдуть ті на зустріч, і щоразу кидав погляд на дорогу.
Пан Михайло з дідапрадіда живе у Корчмині. Його мама і бабуся були українками, тож для нього близька культура і звичаї обох народів.
Чоловік каже, що у 1946 році його мама теж хотіла виїхати в Україну, але не вдалося. Вони залишилися у селі. Для нього це місце дороге як пам’ять, тут йому добре знайома кожна стежина, бо ще маленьким хлопцем приходив на свято Успіння Пресвятої Богородиці до каплички. Сюди люди приїжджали з різних міст, брали воду додому.
Того дня всі мали унікальну нагоду єднатися у спільній молитві і просити Господа благословення на життя у мирі, на приязнь один до одного та любов до ближнього. На імпровізованій сцені біля каплички відбулося спільне Богослужіння польською та українською мовами, яке відправили отецьмітрат грекокатолицької парафії у Любліні Стефан Батрух, декан Великомостівського деканату о. Володимир Юськів, місцевий парох та навколишніх сіл. Белзький церковний хор під керівництвом Любові Плахтини підспівував їм.
ОСТРІВЕЦЬ ЄДНАННЯ УКРАЇНСЬКИХ РОДИН
Важко передати словами хвилювання, що переповнювали серце Михайла Палюшка, який приїхав сюди зі Львова. Він стояв під старенькими липами, яких було дванадцять. Перед відправою на них вивішували дванадцять образів, які прикрашали рушниками. Відправляли тут не лише на Успіння Пресвятої Богородиці, але й на свято обжинків, які справляв пан після жнив.
Хоч уже стільки літ минуло, у пана Михайла досі щемить серце, коли вдивляється по той бік прикордонної смуги, яка у 1946ому пошматувала їхні долі, переполовинила родини. Адже до його рідного села Кривиці, яке за 4 км від Корчмина, звідси зовсім близько. На жаль, тепер там вже нема українського села, залишилося лише декілька будиночків. Так сталося, що частина його родини залишилася в Польщі, а інша – переселилася в Україну. Нині тут він зустрів далекого родича Богдана Дмитерка, який нині мешкає у Польщі. Прикро, що вони, українці за національністю, є громадянами різних держав. У 1947ому родину пана Богдана вивезли з насиджених місць під німецьку границю. На рідній землі залишилися могили дідуня, прадідуня, а цьогоріч знайшов ще могилу прапрадідуня, який був виселений у Сибір. Тож сюди його кличе пам“ять. Востаннє він був у рідному с. Кривиці в 1972 році. Тепер разом ще з двома вихідцями села вирішив впорядкувати занедбаний місцевий цвинтар. Поставили 60 хрестів, розчистили кладовище від чагарників, трохи впорядкували територію і обгородили. Навколо посадили дерева. Сімдесятип’ятилітній Богдан Дмитерко пригадав, що у селі було 120 дворів, а ще – як мирно співіснувало українське та польське населення. Згодом усім мешканцям прикордоння довелося пережити біль втрати, страх, розлуку з рідним краєм та відчай. Він двічі був за крок від смерті: його родину вивели з хати, щоб розстріляти. Але їм пощастило, вони залишилися в живих …
«ТУТ МИ ПОЧУВАЄМОСЬ УКРАЇНЦЯМИ»…
Таких історій тут в цей день можна почути чимало, адже в 19461947 роках новий польськосовєтський кордон колючими дротами проліг не тільки через територію, а й через серця жителів цих сіл. Поділився спогадами й колишній виходець Корчмина Євген Бродюк:
– Наше село було мальовничим. Річка Річиця ділила його навпіл, під лісом була колонія. Тут, як вуйко оповідав, мешкало 215 родин, більшість становили українці, хоча були й поляки та євреї. Між собою всі жили дружно, господарювали, ходили до церкви. Після переселення українців моя родина залишилася у Корчмині, але у 1947 році, під час акції «Вісла», нас та інших родичів перевезли на північ Польщі, звідки виселили німців. Вихідців Корчмина розпорошили по селах, де вони живуть і понині. Наші батьки мали надію, що повернуться назад. Ми тужили за своїми землями, за своєю культурою та звичаями, краєвидом, бо у тім краю вони інші. Але не судилося.
Євген Бродюк оповів, чому корчминці так шанобливо ставляться до цього місця. Каже, що тут маленькому хлопчику, який батіжком з червоною стрічкою гнав гусей, з“явилася Богородиця. Вона попросила у нього стрічку, аби зав’язати косу. Дитя побігло спитати в мами дозволу. Невдовзі сюди прибігла юрба людей, які побачили на дереві силует Матері Божої. Відтоді це місце для місцевих жителів стало святим. Дерево з часом всохло і на цьому місці поставили капличку, потім тут забило ключем джерело, яке має цілющі властивості, бо з тих пір тут багато людей оздоровилося від недуг. І нині воно поєднало родини та примирило два народи.
Пан Євген каже, що його тягне сюди, бо тут зцілює свою зранену душу:
– Тут ми почуваємося українцями. Важко передати ті почуття, які нас охоплюють, бо, здається, повертаємося у часи свого дитинства. Як і тоді, тут велелюдно, жінки та чоловіки одягнуті у вишиванки, літні жінки – у хустках. Це для нас неабияка радість. Адже яким нелюдом треба бути, щоб вчинити таке з українськими селами прикордоння, депортаціями розірвали святу єдність людей, родин, кохань, відібрали у людей малу батьківщину. Але навіщо?!
У тіні старих дерев помітила двох монахиньсестер Терезу та Йосафату з Сокаля, чину Пречистої Діви Марії, які кажуть, що у цьому місці дивовижна аура умиротворення та спокою, недарма його й обрала собі Свята Богородиця. Для сестри Терези це місце особливо дороге, бо вона звідси родом. В черниці живуть спогади дитинства: молоді батьки йдуть до каплиці, вона у вишиванці разом з ними.
– Я жила у селі Переводів, яке спалили, – розповідає монахиня. – Згоріли наша хата, церква, капличка, куди бігала молитися. А нас усіх виселили…
На очі жінки набігли сльози… На жаль, рани, завдані людям понад півстоліття тому, ще остаточно не загоїлися.
(Закінчення в наступному номері газети).