Коли приходить біда, все частіше наші люди отримують медичну допомогу за кордоном. І не вина в цьому українських лікарів, а нашої державної системи.
Ці дві розповіді – про те, як лікують українців в Італії, а ще про вічні людські цінності – гуманність, благодійництво.
Василько – син Італії
Йому лише одинадцять років. Але розумом, терпінням, силою волі він перевершив однолітків. До школи він не ходить – не має змоги – вчиться самотужки вдома, вчиться тут, в Італії. Зумів закінчити п’ятий клас. А ще володіє комп’ютером, який подарували йому добрі люди… Василько – не італієць, але вільно володіє італійською мовою, бо в Італії він усьоме, а вже вп’яте йому зробили складну операцію. Василько – українець, дитя – спадок радянської системи, гаслом якої були слова: «Дайош!.. Дайош п’ятирічку за чотири роки! Дайош колгоспи! Дайош атомні електростанції! Дайош Чорнобиль!»…
Василько – з України, з міста Кузнецовська, що неподалік від Рівного. Місто ще й зараз носить назву росіянина Кузнецова. Чому досі ще носить?
За три кілометри від міста розташована атомна електростанція. Тут платять «гробові», як кажуть місцеві люди, а на кожну дитину «аж» 36 гривень. У місті живуть майже 50 тисяч людей, переважно молодих. Вони одружуються, народжують дітей, а самі вмирають молодими. Може, тому і платять ті нещасні «гробові».
Батько Василька працює слюсарем на станції, мати – медсестрою. У цьому місті народився Василько. Тільки він не ходить – їздить у візочку; сам крутить руками колесо. Так і живе.
Таким він народився. Але чому таким? Ніхто не знає. Лікарі кажуть: патологічна ламкість кісток. Може, причиною лиха є Чорнобиль? А може, ця недалека станція, що «дихає», викидаючи в повітря отруту? Ніхто не знає. А може, не хочуть знати? Один Господь знає.
Рік за роком Василько зростав. У муках. Йому ламалися ноги, від болю постійно стогнав. Потім накладали гіпс, робили витяжки. Так він і жив. Поволі ходив. Страшні муки терпів, бо все знову повторювалося. Лікувати таку хворобу в Україні медики не мають змоги. Уміють, але бракує коштів. Не їхня це вина. Вина – інших. Нехай Господь буде їм суддею!
…Тільки на все воля Божа. Ще шестирічним хлопчиком за допомогою добрих людей потрапив він до Італії – батько привіз його в Неаполь, в клініку ім. Федеріко II до професора Фабріціо Чіґали. Василькові п’ять годин робили складну операцію, скріпляючи кості ніг спеціальними металевими стержнями. А потім – довгі місяці в гіпсі. Ще три місяці – лікування терапією, спеціально розробленою в клініці. Опісля – додому, в Україну. Та знову кості ніг тріщать, бо ліків, які би скріплювали їх, немає. В Італії є. Чому ж у нас немає? Бо ми не італійці…
І знову Італія. Знову клініка університету. І так рік за роком. Професор Фабріціо Чіґала та його асистент мають золоті руки, вони складають ноги хлопчика по частинах, скріплюючи їх за допомогою стержнів іще новішої конструкції. І все це роблять безкоштовно. Безкоштовно лікують не тільки його, а й інших. Байдуже, чи ти італієць, чи іноземець, чи білий, чи чорний – під парканом умерти не дадуть. Така вона, Італія.
Разом із медичною допомогою Василькові моральну і матеріальну поміч відчували і його батьки. Це ж вона, баронеса Клемія Комо, керівник центру «Допомога життю», надала прекрасне помешкання для їхнього проживання.
…Василька знають як свого в під’їзді, знають і на вулиці. З ним вітаються: «Чао, Васілій! Коме стай? (як справи?)». «Бене (добре)», – відказує хлопчина. І вже «своїм ходом» в чудовому парку. Він сидить у візочку з ногою в гіпсі, руками – за колеса, розганяє його, оминаючи високі вічнозелені пальми, колючі кактуси, розлогі фікуси… Його зупиняє велетенський на зріст, як римський гладіатор, італієць Альберто. Він бере хлопчика на руки: час приймати ліки.
…Сьогодні Василько їде додому, в Україну. Працівники центру «Допомога життю» організували святковий вечір у чудовому ресторані. Прийшов професор Чіґала з дружиною. Прийшла і директорка центру баронеса Клемія Комо. Тільки вона не в розкішному вбранні, а скромно одягнена жінка, така ж, як усі італійці. Вона заможна, та не шкодує грошей на допомогу знедоленим людям.
Дружина професора, даруючи Всилькові годинник, сказала: «Носи завжди, сину Італії!» – і поцілувала, як рідного сина.
А потім були ще інші подарунки. І хлопчина говорив усім: «Граціе! Граціе!»…
Пані Ліда, Василькова мама, крадькома витирала сльози. Але це були сльози радості, що на світі є добрі люди, котрі серцем відчули їхню біду. Пані Ліда зрозуміла, що вона не чужа, а серед своїх.
Роман КУРИЛАС,
м. Неаполь.
Далекий омріяний край…
У цій країні сонячно і тепло майже цілий рік. А ще тут можна знайти роботу і заробити, щоби в Україні залатати дірки.
Так до Італії приїхала проста 45-річна українська жінка Марія, вдова, мати трьох дітей. Мала велике бажання допомогти своїй сім’ї. І роботу швидко знайшла, і працювала сумлінно.
Дні летіли швидко. Від втоми аж гуділи ноги, але Марія не зважала ні на що, бо вдома всі чекали на зароблену копійчину. Лише туга на серці була за рідним домом, за дітьми… Так минуло десять місяців. «Попрацюю ще трохи і повернуся, – думала Марія. – Бо незатишно мені в чужому домі». Але не так сталося, як гадалося. Важка хвороба підкосила Марію.
У лікарні Серіате, недалеко від Бергамо, поставили страшний діагноз: прогресуючий рак. Жінка танула на очах, як свічка. Медичний персонал хірургічного відділення ставився до неї з увагою, тамували біль. Молодий хірург Лука Рампінеллі зобов’язаний був повідомити про страшний діагноз. Марія мужньо вислухала і попросила їх: «Допоможіть мені повернутися додому. Хочу перед смертю побачити своїх дітей…» І вони їй пообіцяли.
Почали дзвонити до українського посольства у Мілані, у Римі, у префектуру. І чули одну відповідь: «Ми нічим не можемо допомогти». Тоді лікар Лука Рампінеллі вирішив сам відправити хвору жінку. За свої кошти купив п’ять квитків на літак: три місця для хворої Марії, одне для себе, як для супроводжуючого лікаря і п’ятий – щоб повернутися до Італії.
Остання мрія Марії здійснилася. Вона померла у своїй хаті. Чутка про хвору Марію в Бергамо розійшлася серед українців. Почули цю історію також італійці. Почали надходити кошти до комітету української громади. Але було запізно – Марію вже поховали. Комітет вирішив ці гроші повернути лікарю, але він сказав: «Усі ці гроші покладіть на рахунок вашої громади, вони вам ще пригодяться. Не ви мені маєте дякувати, а я маю дякувати цій простій українській жінці, яка у мене і моїх колег пробудила гуманність, яку ми приспали щоденними турботами».
Вчинок цієї людини – лікаря з великої літери – може служити нам взірцем глибокої християнської свідомості, а слова змусять нас зупинитись на мить і зазирнути собі в душу.
Вероніка РУСНАК,
м. Бергамо.