Коротко зміст статті
- Походження назви Себечова
- Річка Себечівка та став-безодня, який поєднується з р.З.Буг.
- Економіка села у XIX ст.
- Чорний шлях або «козацька дорога» поруч Себечева. Дуже прикро, що це місце знищено при будівництві нової дороги до села.
- Могила біля Себечева, в якій, за переказом, похоронений турецький султан.
- Дуб Хмельницького
- Скасування панщини та економічний розвиток села. Вчителі та священники Себечева у XIX столітті.
- Себечів під час Першої світової війни. Відомі себечівці в УГА та їх трагічна доля після війни.
- Польська влада після першої світової та полонізація себечівців.
- Себечів та історія УГА. Іван Дишкант та його боротьба з полонізацією.
- Час “просвітлення” – міжвоєнний розвиток освіти у селі. Робота організації «Доріст» та філії жіночої організації «Союз українок».
- Німецька окупація Себечева
- Встановлення польського уряду у 1945 році. Масові поховання біля церкви св.Параскевії. Виселення себечівців у 1946 році.
- Період після Другої світової війни.
Історія рідного краю, отчого дому для багатьох невідома. Не можна виховати патріота без формування шанобливого ставлення до історичного минулого свого народу, його культури, мови, долі.
Цей матеріал я пишу на основі власних спогадів, розповідей моєї бабусі і матері, якій незабаром закінчиться дев’ятий десяток років. Також використала деякі історичні дані. Я пишаюся тим. що народилася і виросла в селі Себечеві. Я росла і квіти розцвітали, пташки співали чудові пісні, ласкаве сонечко пригрівало, дощик поливав, «все кругом сіяло, наче прекрасна казка.
Народилася я в сім’ї народного вчителя української «Рідної школи» ім. Маркіяна Шашкевича у Золочеві Степана Короля. Умови життя вчителів приватних шкіл за панської Польщі були не з легких. «Рідна школа» існувала з добровільних внесків українського населення. Для того, щоб польський уряд не закрив української школи, вчителі у відомостях на зарплату ставили свої підписи під більшими сумами ніж одержували. Я виховувалася у рідному, в цей час, мальовничому селі Себечеві у своєї бабусі Марії Кантор. Вона була дочкою кріпачки Теклі Стецишин з Вербіжз (тепер Вербове) І пана поляка Матвія Хромінського з Мицева (тепер це село па території Польщі). Пани відреклися свого сина,, що одружився з українкою. Тато, моєї бабусі прищепив своїй донечці-селянці любов до освіти. Під кінець XIX і початку XX століття бабуся передавала любов до освіти своїм дітям, навчаючи їх у гімназіях (у Сокалі, у Жовкві).
Мої спогади сягають у 1931 рік. Бабуся розповідала про набіги турків-татар, велике Белзьке князівство, козацькі походи, обряди, звичаї, прикмети, навчала віршів і пісень. Ось одна розповідь про місто Белз. Колись воно було велике-превелике. Довкіл міста шуміли правічні ліси. Були болота, водилися дикі звірі. У місті жили славні князі. Один з князів, якого Всеволодом звали, (був Белзьким князем з 1195 р.) поїхав з дружиною на полювання і заблудився в дрімучому лісі. Довго він бродив, рятуючись від диких звірів і почав кликати на допомогу своїх воїнів.
Голос його розносився по лісі і відлунням повертався до нього. Князь себе чув. І так невелике поселення, яке тут напевно існувало, згідно з легендою, почади звати Себе-чув, а відтак – Себечів. В нашому райрні є багато сіл із закінченням — ів (Карів, Глухів, Хоробрів, Угринів, Горбків і інші). За Б. Соцальським, польським етнографом XIX століття, в його книзі «Повят Сокальські» (вид. 1899 р.) вказано, що міста і села із закінченим -їв виникали з появою приватної власності. Багатих, знатних людей звали кметями. Чий? — кметів. Місто Київ — місто Кия. Місто Львів — місто Лева (князь Данило побудував для свого сина). Так і Себечів (скажете яке порівняння): до зворотної форми Себе додано суфікс і закінчення -ів (Се-беч-ів).
Перша письмова згадка про Себечів датується 1419 роком
Він розташований на північний схід від Белза на відстані 10 кілометрів, а від Сокаля на захід — 16. Територія слабо-хвиляста рівнина, продовження Волинської височини. Село знаходиться в широкій долині над річкою Себечівкою, яка бере початок у селі Вербіжі. Річка Себечівка діставала багато приток з чистих, пречистих джерел-криничок з прозорою водою. Були кринички, стави, саджавки. В широкій долині розкинулись пахучі сіножаті з високою травою, яку косили не двічі, а тричі протягом літа. Росли над Себечівкою старі-старезні плакучі верби. Своїми вітами вони досягали води, обмиваючи свої довгі коси. Вони мовби плакали над тим, що зла рука згодом знищить їх, зруйнує річку Себечівку і пахучі сіножаті. Кругом сіножать, наче віночок, розкинулось село Себечів. Вийшовши з села, річка протікала через хутірці Мельники, Семени, Шкромади. Були там водяні млини. Знаходився там став-безодня з незамерзаючою водою. Про безодню існувало багато легенд (із слів бабусі). Розповідали, що одного разу в зимову пору року їхав пан саньми і втопився у безодні, а виплив у Західному Бузі. З точки зору географії, можливо, що ця безодня була сполучена з підземною річкою — притокою Бугу. Інша легенда говорить, що угорський князь Людвик допомагав полякам поневолювати український народ, збився з дороги і багато коней потопилося у безодні. Зараз звідти бере воду Червоноград. А річку Себечівку не впізнати. Меліоративні роботи змінили її русло, в її долині не ростуть високі трави як колись, а високі будяки. Квітучі сіножаті, що були окрасою села, перетворені у величезний вигін без пастухів.
Село Себечів складалося з трьох частин
При в’їзді в село (з Белза) стояв фільварок — панський двір. Тут була розташована одна частина села (звали один бік села) з своїми вулицями: Панська (вела від фільварку в село Загать, Гора, Ревні (назва від реву худоби), туди виганяли вівці, корови, коні на громадське пасовище між горби і на моріг. За церквою була друга частина села (другий бік). Пивовщнна — третя частина села. Там знаходився другий панський двір. Обидва фільварки були сполучень давньою кам’яною дорогою — “бурком”. Дорога була побудована з метою завозити відходи від пивоваріння, а відтак спиртоваріння для відгодівлі худоби. Пивоваріння було на Пивощині (від цього назва вулиці села). Виготовляти спирт почали пізніше, у другій половині XIX ст.( 1865 р.). Тоді був побудований спиртозавод. У Себечівських фільварках керували управителі. В селі була нова церква, побудована в кінці XIX ст. Стару церкву цю перевезли до Лешкова, а ще старіша згоріла під час набігів турків-татар. В селі, було дві школи, канцелярія і плебанія.
З історичних джерел довідуємося, що територія Львівської області була заселена в ІІІ ст. до н. е. Жило над Бугом плем’я бужан. В IX—X ст. бужани увійшли до Київської Русі (за Володимира Великого). В XI столітті себечівські землі належали до Белзького князівства, пізніше др Галицько-Волинського. В 1340—1377 роках ними володіли литовські князі була угороська окупаціяція. Згодом захоплюють наші землі польські феодали. І навіть шведи їх топтали, з 1772 року наша Галицька земля переходить до Австрії, а з 1867 р. до Австро-Угорщини.
Чорний шлях або «козацька дорога»
Другим великим лихом, крім поневолення, для нашого народу були часті турецько-татарські набіги. На південь Себечева, вздовж села, на відстані кілометра від нього ходить історичний шлях. Звуть його Чорний шлях або «козацька дорога». Починався шлях від Перекопу І простягався через усю Україну. Цим шляхом турецько-татарські орди набігали на наші землі. Легенду про Чорний шлях підтвердив історик-дослідник професор Львівського держуніверситету ім. Івана Франка Ярослав Кісь. На карті про татарські щляхи вказано, що справді відгалуження Чорного шляху звали тому, що шлях був так стоптаний кінськими копитами, що не могла рости трава. В нашому районі Чорний шлях починається від села Шарпанці і веде пвоз Ганівкою до Сокаля, за Жвиркою повертає на захід, проходить біля сіл Борятин, Себечів, Цеблів, Вербіж, Перемислів і дальше веде на територію Польщі. Одне відгалуження йде на Белз.
Через Чорний шлях велася торгівля Західної Європи з Київською Руссю.
В XI столітті Белз був найбільшим політичним, торговельним центром Західної України.
Чорним шляхом рвалися турки-татари (1241, 1499, 1502 р.р.), вони плюндрували наші землі (палили, грабували, брали в неволю молодих людей, дітей. А в неволі з дітей виростали яничари. Хочу згадати про могилу біля Себечева, в якій, за переказом, похоронений турецький султан. Посеред могили стояв високий сірий, кам’яний стовп. Могилу обгороджували кам’яні стовпчики, до яких були приєднані важкі, масивні ланцюги. У травні 1941 року німці знесли стовп, щоб не було орієнтиру, а могила існувала ще в 60 роках. Розповідь бабусі пов’язана з тим, що у вказаній могилі похоронені з султаном його воїни, які довго стояли при облозі Белза. В цей час був спалений Себечів. Наші предки були землероби, ремісники, мисливці, але уміли відстоювати свою незалежність. Отже, загін селян ударив по турках, які облягали Белз. В бою під Белзом загинув турецький султан. Про те, що в цій могилі похоронені ординці свідчать слова колишнього Себечівського пароха Євстахія Гарасовського, який забороняв нам, дітям, носити квіти на могилу, бо там похоронені «поганці» (не християни). Згадую з уроку релігії 1934 року.
Під час визвольної боротьби українського народу під проводом гетьмана Богдана Хмельницького цим шляхом проходило військо козаче, визволяючи Україну від польської шляхти
Недалеко села Шарпанців при Чорному шляху (козацькою дорогою) ріс старезний дуб. Місцеві жителі охороняли його, звавши «дубом Хмельницького». На дубі висіла ікона. Кожної весни (на Великдень) біля дуба відбувалися церковні обряди. За переказом біля цього дуба відпочивали козаки з своїм отаманом. У 1951 році дуб згорів від удару грому, залишився. пеньок, а біля нього молодесенький дубок (я тоді працювала вчителькою Лучицької школи, той кілометри від Шарпанців).
Біля ремонтно-транспортного підприємства стоїть на грані знищення козацька могила. Вона знаходилась біля «козацької дороги» (Чорного шляху). Сюди дитиною приводила мене бабуся, розповідаючи про подвиги козаків. На могилу я клала червоні маки, вони тоді густо цвіли на полях.
Дуже боляче, що люди, які не знали історії Сокальщини, її сивої давнини, зруйнували початок козацької дороги. Стоїть ще береза – свідок того, куди йшла «козацька дорога». Перед ремонтно-транспортним підприємством, до гори, на захід мчали на конях козаки. Колгосп місцевий повинен би виправити свою помилку, зорав до 200 метрів козацької дороги. Він обгородив територію, побудував колгоспну майстерню, а біля козацької могили просвердлили «скважину» (так називали працівники стерні). Звідти майстерня бере воду. На могилі появилися зарослі, ями. Обабіч козацької дороги побудована була бензозаправна, проведено підземний щабель. Дальше, за т. зв. «скважиною» козацька дорога існує аж до Перемислова. Вона в занедбаному стані. Козацьку могилу необхідно ВІДНОВИТИ, а дорогу взяти під охорону. З цією пропозицією я особисто зверталася 15 червня минулого року на засідання в справі історичних пам’яток Сокальщини. Майбутнє наше покоління нам не простить цього, якщо будуть знищені козацька могила і козацька дорога. Ніхто інший, а ми, Українці, руйнуємо свою історію, наше минуле.
При шляху, шо вів від «козацької дороги» до Себечева, стояло два хрести. Тут кожного року весною, літом відбувалися, церковні обряди і молебен, і покроплення полів посвяченою водою зі словами:
От града, вогня і войни Сохрани нас Господи…
Парох Гарасовський вважав, що це була також козацька могила (дуже прикро, що це місце знищено при будівництві нової дороги до села). Стояли козацькі могили біля Цеблова, Перемислова, Осередова…
У 1848 році австрійським урядом було скасовано панщину в Галичині. Для народу прийшла напів-воля. Кращі землі залишено панським фільваркам, а менш родючі наділено селянам. Поділ землі був рівним на кожну особу. В більшої сім’ї було більше землі і звалося «потяжний грунт». Одні з любов’ю ставляться до праці на власному вже полі, інші вважають, що краще їм працювати у пана. Населення збільшувалося. Тоді були багатодітні сім’ї. Смужки полів стають вужчі, батьки ділять поле своїм дітям. І тоді змушені були селяни шукати кращої долі. Одні працюють у пана, живуть у бараках, інші шукають ремесла, а деякі їдуть на заробітки у Німеччину. Францію, а інші шукають кращої долі за океаном. Так виникає еміграція в чужі країни в кінці XIX і початку XX століть. Мужчин, працюючих у пана (кіньми), звуть «форналі», а дівчат, що
наймалися з ранньої весни аж до осені звали «бандохи». Себечівська земля давала високі врожаї і пан непогано платив за важку працю селянам. Ще за моєї пам’яті навіть діти йшли охоче працювати. За один рядок прополеного буряка платив пан 1 золотий, а за в’язку колосся (її потрібно було довго збирати, бо не густо лежало на землі) — 50 грошів. Керівний апарат у фільварках був невеликий. Управитель Лобоцкій дуже довго керував фільварком, спиртозаводом (гуральнею), а млином завідував Лятавіц. Був машиніст, мельник польовий. Другою підмогою селянам вважалась суконна фабрика у Лешкові, яка перед другою світовою війною займала третє місце у панській Польщі. На фабриці працювала молодь.
Після скасування паншини в село прийшло пробудження
Першими, хто проводив освіту в селі, були священослужителі Саюкя. Лавровськнн, В. Ковальський, В. Війтозич. Є. Гарасовський. Останній — парох села з 1920 по 1946 роки (це була високоосвічена людина, знав п’ять іноземних мов).
Вчителями села Себечева були (друга половина XIX століття і перша половина XX століття) Григошневич — працював понад 40 років вчителем с. Себечева. Чернецький, Мар’ян Яшук, Мани Лобоцька, Гавліцький, Григорій Пліхота, Скопляк, Мусій, Глазовський, Михасюк, Я. Демчук, Ю. Луцик. С. Король, Д. Климчак. А першими освіченими себечівськими людьми у другій половині XIX століття вважався священик Сенишин, його, брат сільський писар Михайло Севишин, другий брат-дяк у с. Себечеві. По вуличному братів прозивали Сикулові!
Український селянин вчить сина на священика або вчителя, в той час ці професії були найбільш поважані, і так повелися в селі одні і другі. Син дяка – Сенишин Олекса працював вчителем у селі Борятині, а в рідному селі організував церковний хор. Учитель Степан Мигаль, батько письменника Тараса Миталя, заснував на початку XX століття молодіжну організацію «Січ». Крім хлопців до «Січі» належали дівчата. Найбільшими активістками були Марія Топорівська-Клммчак. Марія Мигаль (Горалева). Просвіту у селі поширюють вчитель Дмитро Бас і студент гімназії Теодор Кантор (перед першою світовою війною). В цей час існувала в селі організація Ім. Качковського, членів якої звали .«москвофілами». Вона проіснувала до кінця першої світової вій ни.
У XX столітті вийшло з села Себечева п’ять священиків: Топорівський Микола, Климчак Михайло, Крут Семеон, , Шпак Іван, Скопляк Ярослав.
Вчителі і студенти XX століття: Бас Дмитро, Кантор Теодор (Федь), Сенишин Олекса, Мигаль Григорій, Манькут Микола, Манькут Петро, Олійник’ Михайло, Климчак Дмитро, Бас Павло, Кантор Павло, Гриньків Іван, Романів Семен. Лагода Григорій, Башук Петро, Ваврук Василь, Палка Степан, Кантор Петро (спочатт ку дякував, а потім вчителював). брати Левочкн Петро і Павло. Олійник Володимир. Гарасовські: Марія, Андрій, ЄвстахІЙ, Мигаль Богдан, Крут Богдан, Кантор Михайло.
В 1939—1946 роках себечівські юнаки і дівчата навчалися у гімназії, торговельній і ремісничій щколах: Фусік Павло, Романів Богдан, Гарасовська Галя, Климчак Микола, Климчаки Мирон і Ольга, Бриль Марія, Бриль Максим і Текля, Палка Микола і Параня, Па в л енський Михайло, Король Богдан і Ярослава, Стефанюк Мирослава, Богуй Люба, Миськів Ярослава, Палка Мар’ян та інші.
Повертаюся до першої світової війни, що почалася 1 серпня 1914 року
Проводило село Себечів своїх односельчан до австрійської армії. Майже з кожної дати йшли чоловіки, сини, брати на війну в чужі, далекі краї… І так в один серпневий день провела моя бабуся чоловіка Івана Кантора і двох, синів Івана і Теодора. Перша світова війна закінчується розпадом багатонаціональної Австро-Угорської монархії.
В листопаді 1918 року була проголошена Західно-Українська Народна Республіка. Польща претендує цр Галичину і хоче заходити споконвічні українські Землі. Для оборони було створено Українську Галицьку Армію (УГА). Важкі бої проходили в Галичині. А близько нас за Львів, Рава-Руську, Угнів, Угринів, Белз…
Згодом Белз захопили поляки. Старе і нове русло Солокії було рубежем. Стрільці УГА ї добровольці навколишніх сіл не дозволяли полякам окупувати околиці Белза. Сили були нерівні… хоч велася справедлива війна. Антанта (Франція, Англія) подають Польщі допомогу, кидаючи першорядно озброєну 80 тисячну армію генерала Галлера і Західна Українська Народна Республіка, не маючи підтримки від інших держав, не змогла протистояти:
Зажурились стрільці січовії
Як Збруч-річку проходили,
Що стільки народу впало за свободу.
Встояти не було сили.
Схоронила Себечівська земля на сільському цвинтарі своїх односельчан, що полягли під Белзом. На руках несли себечівці сотника Івана Даха, незважаючи на погану погоду. В цей зимовий день люди ковзалися, падали, але в траурі йшли віддати герою останню честь (з розповіді моєї матері). Також з великими почестями був похоронений січовий стрілець Микола Мигаль на сільському цвинтарі. Полягли під Белзом стрільці УГА Григорій Гладишок, Іван Гриньків. Похоронили їх у братській могилі на подвір’ї Белзького молокозаводу. Не повернулось у рідне село багато учасників першої світової війни. їхні могили розкидані по .чужих, далеких країнах. А могили січових стрільців по всій Галичині і Україні, та їх пам’ятали.
Не зустріли матері своїх синів, жінки своїх чоловіків, сестри своїх братів, діти — батьків, а наречені — наречених…
Загинув під Бережанами вчитель, старшина Дмитро Бас, а в його кишені лежав недописаний, облитий кров’ю, лист нареченій – Марічці Кантор. Не думав, що так скоро віддасть своє молоде життя за Україну хорунжий, активіст УГА в Золочеві, гордість села Себечева Теодор (Федь) Кантор. Біля села Почали, що на Золо-чівщині, був його останній бій з поляками. Тут промовив останні слова, звернені до січовиків: «Хлопці держімся, їх небагато» і перший кинувся в бій. Ворожа куля вцілила в серце. З рани текла кров, а сині очі дивилися безконечно в голубе небо, ясне сонце (із слів січовика Михайла Дубина з Пнвовщини, який разом воював з Кантором). Загинуло багато себечівських сільських патріотів в 1918—20 роках. Це Григорій Голуб, Олекса Голуб, Андрій Улида, два брати Дмитро і Пилип Ковальчуки (Чепілеві), Григорій Чмир, Іван Гриньків, Андрій Топорівський, Олексій Манькут. Федір Романів, Петро Калині (сотник), Лука Климчак (Затхей), Микола Макснмляк, Піскляк та інші.
У липні 1919 року польські війська зайняли Західну Україну.
Кілька січових стрільців УГА повернулося у рідне село: Павло Бриль (інструктор січ. стр.), Василь 1 Гриньків, Іван Кантор, Михайло Дубик, Іван Дишкант, Андрій Бубела…
Настала польська влада. Спочатку новий уряд розправлявся з стрільцями УГА
При допомозі польського пана Тадеуша Лобоцького (батько був управителем Себечівського фільварку) жандарми забрали січовиків, їх засилали у табори для так званих «інтернованих» у Вадовіце, Домб’є (Демблін), Львів, де у важких табірних муках не всім вдалося вижити. Крім моральних, фізичних знущань «інтернованих» косив тиф. Рідним не дозволяли їм допомагати. Дванадцять разів їздила моя бабуся за дозволом до Сокальського повітового старости, щоб відвідадала в таборі сина Івана. Після повернення з табору смерті красеня Івана Кантора було не впізнати. Табірне знущання, биття палицями по голові, перенесення тифу у таборі підірвали його здоров’я.
В селах почалася насильна полонізація українського населення. На кращих родючих землях поселяються польські колоністи (між Себечевом і Борятином над «козацькою дорогою»). У школі запроваджено годину релігії для дітей польського походження. Віками жили поруч українці і поляки, незважаючи на національність. Поляки ходили до церкви (костьола в селі не було), одружувались з українками, хрестили дітей у церкві, а з приходом нової влади почалася міжнаціональна різниця. Поляк Андрій Бубела воював у рядах УГА, в той час, наче протистояння полонізації, в селі Себечеві працює молодий священик Василь Війтович. Він жив не у парохіяльному будинку, а в скромній дерев’яній хатині, в долині біля церкви. До себе молодий священик запрошував мужчин, жінок, юнаків і дівчат і вів цікаві розповіді, читав «Кобзар», книжки, газети. Священик Василь Війтович (честь і хвала йому) навчив себечівців «Хто ми, хто наші предки і які повинні бути наші діти». За його активністю продовжує працювати «Просвіта», організована вчителем Дмитром Басом і студентом Теодором Кантором, які не повернулися з війни. Згодом панував у селі тиф і обірвалося молоде життя священика Василя Війтовича. Продовжує розпочату справу священик Є. Гарасовський. При наполегливій праці студента теології Миколи Топорівського і сільських активістів Костя Мигаля, Степана Кантора, Павла Бриля побачив Себечів літом 1920 року першу постановку «Назара Стодолі». У ній виступали перші себечівські аматори: Іван Клнмчак, Микола Крут, Іван Манькут, Іван Олійник, Тетяна Бриль, Марія і Анна Кантори, Ксенія Палка, перший «соловейко» села Параня Гайоха. Згадують старожили добрим словом вчителя села Григорія Пліхоту. Він організував сільський хор, який славився на всю Сокальщину. Хор не побоявся співати:
За Україну, за її волю, За честь і славу, за народ…
І так широким кроком почало йти і розвиватися духовне життя. Великої сили набирає в Себечеві гурток проти пияцтва — «Відродження». В той час у селі проживало дев’ять єврейських сімей. Вони наче б то допомагали селянам. У їхніх руках були торгівля лісом, олійниця і три корчми.
Світлина 1928 року (надав Юрій Корінь)
У боротьбі з полонізацією українського населення і єврейськими корчмами виступає себечівський «Дов-буш» Іван Дишкант. Він воював у лавах УГА під Угновом за Збручем на Великій Україні. Осінню 1924 року організовує Іван Дишкант молодих хлопців на боротьбу. Через три місяці польський уряд засудив його до вищої міри покарання (січень 1925 рік).
У Себечеві провела належну роботу «Просвіта»
В селі організовано кооперативи (сільські споживчі і промислові крамниці). При допомозі Студентів розвивається самоосвіта, працює бібліотека. Відзначають свята Кобзаря, Маркіяна Шашкевича, І. Франка і національні, В 1927 р. в Себечеві організовано товариство «Соколи».
Велику допомогу подавали в його роботі Семен Романів (студент) і молода, енергійна дівчина Олена Жарська з Белза. До «Соколів» належало 64 хлопці і більш як два десятки дівчат. Ось їх короткий список: Іван Бриль, Микола Кантор (син Григорія), Микола Кантор (син Дмитра), Йосип Шоп’як, Володимир Шоп’як. Семен Улида, Іван Башук, Іван Романів, Семен Бас, Семен Полоюх. Дмитро Клнмчак, Григорій Бриль, Андрій Крут, Павло Топорівський, Микола Трачук, Василь Ковальчук та інші. В 1929 р. на посаду дяка прийшов колишній сотник УГА Саганський. Він керує прекрасним себечівським хором, який під його наполегливою працею здобуває перші місця на повітовому огляді.
Юнаки і дівчата по закінченні сільської школи належали до організації «Доріст». В селі існувала філія жіночої організації «Союз українок». Вона вирішувала культурно-масові і сімейні проблеми.
Великою перешкодою культурного розвитку Західної України була пацифікація польським урядом українського населення
Осінню 1930 року вона не проминула Себечева. В хатах Знищували портрети Т. Шевченка, І. Франка й сімейні фотознімки. Книги топтали ногами. Зерно в коморах перемішували з пір’ям, обливали дьогтем. Награбувавши повний віз сала, доручили Василю Крутові (Попику) з Пивовщини відвести це до Жовкви у свою воєнну частину. Кілька днів бешкетувало в селі військо, стоявши з кухнею на Гаті. Молодь ховалася по сусідніх селах. Там їх вишукували. А тоді, зігнавши до читальні, нещадно били активістів. Найбільш познущалися над Іваном Башуком. який після побиття втратив здоров’я. У Олекси Ковалика знайшли «Кобзар» і заборонену літературу. За це прив’язали його до воза і волокли вздовж селом.
Після пацифікації з новою енергією проводилася в Себечеві культурно-масова робота. В селі працюють гуртки: хоровий, драматичний, музичний, спортивний, діяла бібліотека. Кожна частина села побудувала свою читальню. Були нові організатори: на Пивовщині — Павло Бриль, Іван Бриль. Василь Галоюх, Лагода і на першому боці села — Микола Трачук, Михайло Олійник, Іван Сенишйп. А в центрі Себечева, біля церкви побудовано за кошти аматорського гуртка і допомоги селян двоповерхову муровану читальню, яка існує до цього часу.
Появилися нові зірки сцени: Параня Крут. Кормило Крут. Анна Голуб, Григорій Манькут, Ольга і Катерина Башуки, Григорій Лагода, Ольга і Надія Палки, Василь Демідонт, Степанія Бриль, Семен Лагода, Василь Голоюх, Онуфрій і Теодозій Кантори, Петро Башук, Михайло Ляшук, Петро Кантор, Павло і Наталя Климчаки, Павло і Василі Топорівські, Іван Романів, Семен Шоп’як, Василь Сенишин. Михайло Кантор.
Духовне життя Себечева було на високому рівні. При допомозі священика Є. Гарасовського моральне виховання тут не занепадало.
Була в селі комуністична організація, очолював її Харко
У 1938 р. у панському фільварку відкрилась польська світлиця. Польських сімей у селі не було багато. Після того поміж українськими і польськими дітьми починається ворожнеча. До них приєднуються дорослі. Ворожнеча була викликана ще одною подією. Я вище згадала про братську могилу стрільців Української Галицької Армії, яких було похоронено в Белзі на подвір’ї молокозаводу. Вони загинули в 1919 році. Напередодні відкриття світлиці відбулася ця подія.
Може живі старші від мене, ті які в цей святковий день не дозволили розкопати стрілецькі могили. Частина костей була перенесена на Белзький цвинтар. Активісти, сільські хлопці знову висипали могилу, поставили хрест на цьому самому місці. Могила перебула другу світову війну, вона проіснувала до 1957—59 р. А потім… Сором писати за тодішнього керівника. Директор Белзького молокозаводу наказав зрізати березовий хрест. Це було зроблено. Він же змусив тракториста (прізвища не називаю, бо він вже покійник) розсунути могилу. Житель Заболоття зібрав два черепи і кільканадцять кісток, розкиданих по подвір’ї молокозаводу і захоронив у яму з вапна під тополею. Там вони знаходилися до цього часу. Отже, в атмосфері недружньої обстановки поляків і українців появилися в Себечеві осінню 1939 року німці.
Під час німецької окупації нелегко жилося селянам
Доводилося здавати великі «контингенти» – збіжжя, молоко, м’ясо. Зазнали ми голоду, холоду, знущань. Німці серед українського шукали «свою» націю. У 1940 році вже була в 1 одна родина “фолксдойчерів”, тобто німців (Сенишинів-Кундзірових). Приїхала делегація з Грубешева (під час німецької окупації це було повітове місто) до мого Дідуся Івана Кантора. Пам’ятаю, як перекладач старався довести йому, що він німецького походження. Що прізвище Кантор то по-німецьки «співак» і т. д. У цей час дідусь був одним з найстаріших жителів Себечева і роду Канторів. Він не згодився на обіцяне «прекрасне життя», сказавши, що його батько Михайло, його дід Пилип не були німцями, а українцями. За це йому відплатили. Протягом трьох років (1941, 1942, 1943) вимітали зерно на «контингент» з комори, забрали дві корови. Старикам пухли ноги з голоду. І в цій другій світовій загинув третій син Павло (інженер), який не прийняв німецького підданства. Федір, хорунжий УГА, загинув під Почапами, Іван, січовий стрілець, помер після інтернації і побиття в таборі, Павло — закатований невідомо де.
У час німецької окупації міжнаціональна ворожнеча між українським і польським населенням продовжувалася. На цьому клаптику землі на захід від Бугу і охоплюючи Холмщину, неспокій не затихав.
Осінню 1943 року польські «партизани» висувають своє гасло про знищення українських сіл Холмщини і зо двох десятків сіл Галичини.
І почали палати українські села на Холмщині, полум’я наближалося все ближче (осінь 1943, зима-весна 1944 р.). Палили одні, палили другі. Почалося міжнаціональне вбивство. Наприклад, на Зелені свята 1944-го року привезено до Белза по-варварськи замордованих українців з околиць Стенятина, що на Холмщині. Серед вбитих був інвалід без ноги, вагітна жінка з розтятим животом, молода дівчина з вирваним серцем. Делегати з сіл проводжали замучених українців з Холмщини в останню дорогу на Белзький цвинтар. Серед них були моя мама від села Себечева.
Щоб охоронити українські села на Холмщині від страшного лиха — пішли молоді патріоти з Себечева. Вони залишилися навіки на Холмській землі. Отже, мої односельчани своєю кров’ю зросили Холмську землю, в якій похований великий князь Данило Галицький, інші пролили її на себечівській землі. Це Михайло Климчак і Микола Поліха, Павло і Микола Климчаки, Тадей Бриль, Онуфрій і Йосип Кантори, Василь Топорівський, Григорій Мельник, Михайло Заблоцький, Йосип Шоп’як, Павло Гриньків, Василь Ваврук, Володимир Фігас, Михайло Гриньків, Павло Фусік, Іван Заблоцький, Богдан Башук, Мирон Бриль, Андрій і Семен Давидоки та інші.
І ще одне горе спіткало село. В лютому 1944 стався трагічний випадок у Себечівській гуральні (спиртозаводі). Під час нього обгоріло понад 40 чоловік (1З осіб смертельно).
В липні 1944 року через пройшов фронт. Західному Бузі і появився кордон, а Себечів опинився під владою Польщі. З липня 1944 року по лютий 1945-го було безвладдя. Деколи приїжджали тоді «прикордонники» з Сокаля «познайомитися» через себечівців Вуткевича, Левочка та інших в сільськими патріотами. І поїхали в Сибір мої односельчани: 17-річна Ольга Козачок, 12-річні Марія Крут, Наталія Климчак, Роман Бриль, Олексій Крут, Василь Голоюх, Марія Топорівська й інші. Великих поневірянь у тюрмах зазнав ксміишній гімназист Володимир Олійник. Його ім’я зв’язано з містом Красне («Прибузька трагедія»). Мусимо згадати священиків Миколу Топорівського і Семеона Крута. За не зміну свого священичого сану їм довелося довго працювати в лісорубках сибірської тайги.
Хоч осінню 1944 було безвладдя на нашій Забузькій землі, але діти ходили в школу. Грошей не було, а вчителів оплачувало село (зерном, крупою, вовною, прядивом). У Белзі також відкрили українську приватну гімназію. В місті знаходилось багато інтелігенції, зокрема, вчителів і потрібно було їм вижити. Директором гімназії був Козак. А ніколи не забутні вчителі Григорій Шульган, Марикішко, Худик, Кохалевич, Малюца, Федорович без належних підручників, ризикуючи життям, навчали нас. Оплата за це була натурою (продуктами).
У лютому 1945 року в Белзі встановився польський уряд
Наступила для наших сіл лиха доля. Колись орди турків-татар набігали на українські землі і брали в ярмо людей, так тепер польська військова кіннота набігала на наші села. Це було вже урядове військо, не партизанщина.
Хочу зупинитися над важливим для історії наших сіл і міст фактом. Я з братом Богданом Королем навчалася в Белзькій гімназії і мешкали біля цвинтаря (будиночок зберігся). Це в 3—4 метрах від цвинтарних воріт. Майже кожної лютневої і березневої ночі скрипіли ворота Белзького цвинтаря. Старий грабар у білому кожусі не був скупий на про замучених у розповідь Белзькій тюрмі юнаків, яких хоронив без трун. Як нині взнати, хто був ночами закопаним у цих зрівняних могилах біляя церкви святої Парасковії у 1945—46 роках?
Весною 1946 року почалося виселення мого рідного Себечева
Дехто має змогу залишитися в селі. Незабаром польський виселив українців на захід і північ Польщі. Три рази я відвідувала Ольштинчинну (сучасна Польща) і добре знаю, в яких умовах живуть мої односельчани. Українці — без української мови, так можу сказати про їхнє буття.
“У 1951 році відбувається обмін територіями, між СРСР і Польською Народною Республікою. Моє село Себечів зістало до України (яка це радість для нас). Діяла тоді командно-адміністративна система, яка викреслювала з історії назви сіл, а придумувала нові, наче село щойно побудоване. Себечів одержав назву Красносілля. Член урядової комісії- по прийому Забузької (нашої) території Д. М. Беззаботнов висловився «Ми не розуміли тих назв — Варяж, Опільсько, Себечів..».
У 1950-тих роках село немов оніміло
Весною 1952 року (на Великдень) я польовими дорогами дорогами села. Спочатку не зорієнтуватися. Не було лісничівки «Завади», не було громадського лісу «Скорибіса». Що залишилось у селі Красного? Чи ці спалені будинки, чи опустілі оселі, чи зруйновані і понівечені громадські споруди? Замість святкового співу, веселих гаївок, лише вороння крякало, надаючи смутку за втраченим минулим…
Не за власним бажанням лиха доля відірвала нас від рідного гнізда. Вона не жаліла нас, порозкидала по всіх по континентах світу. Бажання кожного з нас єдине – хоч раз у житті відвідати село, сільський цвинтар, поклонитися рідним і взяти з собою грудку землі, политої потом і кров’ю славних наших предків.
Ми, вихідці з села Себечева, у важких післявоєнних умовах боролися за існування, за здобуття фаху і освіти. Мої односельчани працюють вчителями, інженерами, лікарями, художниками. спеціалістами сільського господарства…
Вийшовши з села, ми старалися дотримуватися славних себечівськнх традицій: «Робити людям добре».,. За 13 травня 1989 року в газеті «Вперед» була опублікована стаття ля» (Себечів) – директора школи, поважної серед мої серед однослеьчан В. Гавілей. Я і односельчани, яких розкидала по світу, вдячні їй особисто і тим, хто проводив таку важку роботу в селі, як відновлення, відбудова, відродження.
Я прошу односельчан Себечева, тих, які повернулися після виселення, і тих, кого доля прислала в Себечів, також не за власним бажанням, дбаймо про духовну красу села. Наші предки були прекрасні працівники, літом — у полі, зимою — за ремеслом і книгою. Продовжуймо ж їхні традиції!
Я не повторила, того, про що писала в районній газеті шановна В. Гавілен, я описала минуле, а теперішнє і майбутнє — за Вами.
Я. Войтюк, член Товариства української мови їм. Т. Шевченка,
газета Вперед, 7 квітня, 1990 року.
Від редакції
Зважаючи на трагічні події сучасного часу, певні емоційні висловлювання автора були відредаговані. Багато українців було знищено не тількі німецькими фашистами, московськими нквд-истами та комуністами, але і поляками.
Історія з різних сторін була трагічною.