Після того, як шведський король Карл ХІІ завоював у 1702 році Данію і здобув перемогу під Нарвою, він спрямував похід своєї армії у Польщу. Захопивши Варшаву і Краків, вона змусила польського короля Августа II до тривалого відступу. Тоді, 1702 року, війська шведського генерала В. Стенбока зайняли Сокаль, наклали на нього контрибуцію й дуже пограбували. Та найбільшу здобич знайшли вони в монастирі монахів-бернардинів і костьолі, куди впродовж багатьох літ щедрою рікою пливли багатства. Крім того, найзнатніша шляхта Белзького воєводства заховала тут для безпечного зберігання власні коштовності [1] .
Свій табір у Сокалі шведи тоді окопали великими ровами, сліди яких можна було помітити тут до кінця минулого століття. Місто й сусідні села опустіли. Під час наближення шведів їх мешканці поспіхом забрали все своє майно, корів, коней та інших тварин і пішли жити у ліси, де були безпечні та недоступні для воєнних грабіжників місця.
У 1704 році під Сокалем появляється з своїм обшарпаним обозом і переляканою челяддю декоронований польський король Август ІІ. Тут він ховається від переслідування Карла ХІІ. Від шведського полону його врятовують війська, надіслані московським царем Петром І. У Сокаль прибуває на допомогу Августу II одинадцять полків піхоти під командуванням Михайла Голіцина і п’ять українських полків кінноти на чолі з наказним гетьманом Данилом Апостолом.
По закінченні Північної війни Сокаль знову розвивається повільно. Переходи армій, контрибуції, часте розташування тут військ призвели міщан до злиднів. Сокальське староство вимушене було видати в 1725 році декрет, що надавав їм відтермінування в сплаті податків.
У другій половиш ХVІІ століття в Сокалі починає розвиватися друкарство. Його започатковують два друкарі, яких з невідомих причин у 1751 році прогнано з Тартакова.
Останнім сокальським старостою, призначеним з волі короля, був К. Понятовський. У 1768 році він уступає своє місце Франциску-Салезію Потоцькому — одному з найбагатших магнатів Польщі. С. Потоцького називали тоді малим королем на Русі, а м. Кристинопіль (Червоноград) — його столицею. Цей магнат мав замок з великою військовою охороною в Кристинополі, а також палаци в Сокалі й Тартакові. Його володіння дуже примножились з часу смерті латинського єпископа І. Лаща. Цей багатий ієрарх був бездітним, і всі маєтки й скарби перейшли у спадок його рідній сестрі Анні Потоцькій, яка була дружиною Салезія Потоцького.
У 1768 році на Поділлі виникла так звана барська конфедерація — польсько-шляхетське об’єднання, спрямоване проти Росії. Але найбільшу ненависть конфедерати проявили супроти українців і євреїв. 15 травня 1769 року вони під командою Пулавського появилися на Сокальшині. Того ж числа заночували в с. Сільці й наклали контрибуцію на Кристинопіль. Одержавши її, відійшли до Сокаля, а потім — до Грубешева [2] . Загін, який очолював конфедерат Каньовський, зупинився у Кристинополі. Інша група цієї шляхти знаходилась на правому березі Західного Бугу, а деякі конфедерати зайшли в замок С. Потоцького, де їх гостинно зустрів його господар і влаштував забаву.
28 травня в Кристинопіль несподівано прибув російський військовий загін Древіча й наткнувся на польських конфедератів. Розпочався бій. У ньому загинуло 123 конфедерати. Інші втекли до Сокаля, деякі сховалися в костелі бернардинів, але росіяни їх там віднайшли, ув’язнили, а пізніше відпустили на волю.
Перед початком цього бою кількість поляків була меншою. Проте в ньому загинуло й чимало росіян. Одних поховали на передмісті Кристинополя, других при дорозі, що вела до с. Острова (при лісі), де було поставлено хрест, інших — у с. Добрачині та Боратині. Поміж тими убитими були й українці, які служили в російському війську.
Під час цього збройного кристинопільського поєдинку померла зі страху старостина Тереза Вишневська. Її тихцем, без дзвонів, поховано разом зі знатними конфедератами в гробниці місцевого монастиря бернардинів [3] .
У жовтні 1770 року в Сокалі й навколишніх селах появилась морова зараза. Єдиним порятунком від неї були втечі в ліси і гущавини, де люди викопували собі глибокі ями і в них переховувались. Засоби боротьби з цією пошестю були, як тоді їх називали, «духовні» і «фізичні». Духовні зводились до проведення церковних процесій та малювання на дверях будівель хрестів… Фізичні засоби полягали в тому, що весь час палили на вулицях вогні, щоб дим очищав повітря, кадили зіллям, прозваним «нехороше» та ялівцем, натирались часником і багато споживали його, носили при собі живе срібло, обкурювались оцтом, политим на розпечене залізо. Допомагало це мало, бо мертвих боялися хоронити, а звірі та птахи розносили від них цю пошесть далі. Тоді в Сокалі померло 357 жителів.
Наприкінці свого панування в Прибужжі сокальський староста Салезій Потоцький і польська шляхта здійснили злочин, що набрав тоді великого міжнародного розголосу. С. Потоцькому, який свого часу мітив на королівський трон, дуже не сподобалося, що його син Станіслав, закохавшись у небагату, але добре освічену і гарну шляхтянку з давнього українського роду Христину Коморовську, котра жила в селі Сушні, вирішив з нею одружитись. Сім’я Потоцьких вважала, що їх синові могла бути до пари тільки дочка якогось високопоставленого аристократа чи знаменитого магната. Проте молодий Потоцький свій намір здійснив — обвінчався з Христиною Коморовською таємно від батьків у сільській церкві. Довідавшись про це, старий Потоцький страшенно обурився. Невдовзі він вирядив сина за кордон, а сам знайшов надійних слуг, щедро заплатив їм і наказав викрасти Христину з дому її батьків і завезти у безвість.
Зимою 1770 року група злочинців напала на садибу Коморовських, насильно забрала Христину, а дорогою задушила. Тіло Коморовської-Потоцької кинули під лід у ріку Рату, а весною рибалки знайшли його в Бузі. По шлюбному перстеневі, на якому були вензелі з родинного гербу Потоцьких, відразу впізнали, що це Христина Коморовська.
Після першого поділу Польщі в 1772 році існування Речі Посполитої закінчується. Майже всю територію Руського (без Холмської землі), Белзького і західну частину Волинського та Подільського воєводств захопила Австрія. Ці та деякі інші землі об’єднали в так зване Королівство Галичини і Володимирії з центром у Львові. Упадок Польщі врятував українців Галичини, у тому числі й Прибужжя, від неминучої денаціоналізації.
Steczynski M.B. Okolice Galicyi. Lwow, 1847. S. 117
Діло. 1890. Ч. 42-92.
Діло. 1890. Ч. 42-92.