Натискаю «гудзик» дзвоника, що на дверях квартири лід номером два. Мені відчиняє тендітна, сивочола, літнього віку жінка.
Привітавшись, Ярослава Теодорівна Вергун запрошує мене до своєї оселі. Тут, в охайно прибраній кімнаті, на столі, я побачивши кілька баночок, спершу подумала, що це різноманітне варення, а коли ближче придивилась, то зрозуміла, що рідина у цих посудинах різного кольору: жовта, червона, чорна, зелена фарба, у якій «купаються» писанки.
У коробці на ліжку лежали готові писанки, а на столі вже готове «чудо».
Це розмаїття писанок можна порівняти хіба що з букетом польових квітів, де і блавати, і дзвіночки, ромашки і золоті колоски. Ті нехитро-мудрі орнаменти вабили очі. Усі писанки по своєму гарні, а
її — самобутні. Трохи власної фантазії, трохи знайомства з книгами, де сфотографовані кілька видів писанок, з характерним для Сокальщини візерунком, і є своя писанка.
Примощуюсь трохи ближче до Ярослави Теодорівни, а вона зачинає оповідь про великодну писанку.
…— Вперше побачила я, як пишуть писанки, коли приїздила в гості до стрийка в Цебрівку. Під припічком каганець світиться, а там в горшечку на триніжці віск гарячий, у який махають маленьку лієчку-пензлик і починають писати писанку. Для писанок яїчко мусить бути біле, гладеньке і чисте, без жодних крапинок. Спочатку треба «скупати» його в оцті, потім добре висушити, бо до сухого яйця ліпше віск чіпляється. Далі запалюю свічку грію на ньому ручку із звичайним пером (яким колись першокласники писали). Його добре вимащую воском і коли підігріваю, то віск топиться і ним виводжу візерунок. Якщо, для прикладу, на писанці квіточка, то замальовую (якщо немає веленої фарби спочатку листочки зеленкою), коли зеленка висохне наношу віск і опускаю, скажімо, в жовту фарбу, щоб пелюстки були жовтими. Коли висохне — на пелюстки накладаю віск і далі опускаю в інші фарби. Де лежить віск, там фарба не візьметься. Колись, ще як я була дитиною, і науку писанкарства здобувала у стрийка, то бачила як робив він натуральні фарби.
Жовта фарба робилася так: зрізалося гілочку з кислої яблуні, знімалось кору, а там шкіра ніжно-жовта, і з неї виходила фарба.
Зелену виготовляли із сходів вівса, червону, точно не пригадую, але здається мені із звіробою, чорну — настоювали залізо. Коли писанка пофарбована, яйце залишається лише підігріти в духовці, щоб розтопився віск. І писанка — готова.
… Колись, як йшли святити паску, у кошичку на вишитій серветці поряд з нею мусила бути писанка. Дівчата писали їх багато, вони носили своїм хрещеним. дарували нареченим. У поливаний понеділок дівчина повинна була подарувати своєму хлопцеві кілька писанок, то виглядало як викуп, щоб не скупатися в ставі.
Ярослава Теодорівна бувало писала до ста писанок , а зараз літа вже не ті. Правда, про своє писанкарство, вона говорить дуже скромно: «Я не вмію малювати…». Можливо, але писанки виходять як у спражньої майстрині: на одній ружі цвітуть, на другій — незабудка, а ще на іншій — барвистий візерунок.
— Я і внуків своїх вчила, — говорить Ярославі Теодорівна.
І з гордістю показує писанку старшого внука Сашка (він вже одружений), а його писанку, як дорогу реліквію зберігає бабуся. Друга писанка — першокласниці Наталочки, яку писала вона разом із Ярославою Теодорівною.
Ще у Я. Т. Вергун є багато писанок з Коломиї, Івано-Франківська, Турківщини. І що не писанка – свій дивоцвіт, своя фантазія і майстерність.
І Коли я прощалася з Ярославою Теодозіївною, мені захотілося побажати їй лише здоров’я і многії літа за те, що ця мудра жінка зуміла через літа “застою” і “відліг” пронести що гарну традицію — писання пи-санок.
Оксана Проць, Вперед (Голос з-над Бугу), 1990 рік.