Продовжуємо серію розповідей стрільців Української Галицької Армії, жителів Сокальщини, про події польсько-української війни.
Публікація – газета Вперед / Голос з-над Бугу 1990 рік.
Пропонуємо Вашій увазі cпогади дев’яносто семирічного жителя села Перв’ятич Федора Мартиновича СЕМЕНЮКА.
— Я з 1915 по 1917 рік служив у австрійській армії. Під час першої світової війни потрапив у російський полон у Катеринославі. У 1917 році нас звільнила революція. Перед жнивами ми вертали додому. До Тернополя доїхали колією, а там на нас напали австрійці, які в той час ще воювали, забрали нас і казали, що: ми «комуністична зараза». Через два тижні нас відпустили, бо Австрія розпалася…
Я пішки пішов додому. По селах стояли пости українських стрільців.
Вдома витримав дві неділі. Бачу хлопці збираються у стрільці. Я собі з ними. Сорок моїх односельчан пішли зі мною. Були зібрані ми по-козацьки. Біля портрета Шевченка поклялись боронити Україну. Пішли до Сокаля.
Інтелігенція на балконах радісно нас вітала, ми йшли з піснею «Вже воскресла Україна». Присягнули за Україну життя віддати.. Нас відіслали ще на два дні додому, а потім ми заквартирували у будинку де нині школа-інтернат (у Сокалі – прим.).
Прийшов до нас сотник Іванець – був він з Сокаля. Почав збирати стрільців. Ми отримали зброю, мундури. Обороняли Сокаль. Потім нас закликали у Львів… Далі ми пішли на Тудорковичі, Нісмичі, Угринів. Ми обороняли ці села: за нами не було нікого.
В Тудорковичі прийшла телеграма, що поляки б’ють наших стрільців, грабують Нісмичі
Це було на другий день різдва. Поляки захопили полонених, посадили в льох, грозили їм вирвати язики. Ми їх звільнили І почали наступ на противника. В Угринові річка, туди ми його загнали. Рано приїхала сотня Шурмяка. Шукали поляків.
Потім ми вернула до Тудоркович, а далі пішли до Іваничі і Володимира. В Порицьку дістали зброю і мундири.
Польська шляхта зв’язалася з Францією і появилася армія Галлєра
Ми допомоги не мали. Відступили до Дубна, де нас поляки добре пошарпали. Після того, як нас розбили, я добрався додому. Проте у нас було чимало запроданців.
І одна жінка (її сина поляки забрали) видала і мене. У Шпиколосах поляки схопили мене. Сильно мучили І катували. Був у Львові у бригідках, в камері, де до сорок чоловік. Там і заслаб на тиф. До мене у шпиталь Марії-Терези приїжджала сестра Ксеня. Була дуже висока температура, так що мене прив’язували до ліжка, щоб не втікав. Думали, що я зійшов з розуму. Але такий стан був через високу температуру.
Отже я знову опинився у бригідках, а звідти мене перенесли у канцтабір до Пікулич. Там було три тисячі наших хлопців. Яке там страхіття довелось пережити полоненим українцям. Голод, тиф, холод. Годували кінськими копитами, гіркою кавою з каштанів, по городах, наче худоба ми вишукували мерзлі буряки, картоплю. Щоночі за таких умов вмирало 7—8 чоловік.
У Перемишлі був створений комітет захисту українців.
Приїхав до мене брат, дав трохи грошей. За них я підкупив польського лікаря. Крім цього, вийти з неволі мені поміг український доктор, який був у комісії.
А в селі за мене вже дзвони відзвонили
Вдома всі дуже зраділи. Казали, що за мною питав постерунковий Бельон. Я ще чотири місяці ходив мельдуватися.
Далі батьки кажуть: «Господарюй. бо тільки по війнах і тюрмах сидиш, женися».
Але коли ми йшли на війну, то матері нас благословили, говорили «Йди, хай Бог Тобі помагає».
Багато побратимів моїх полягло за волю України. Сотник Іванець. що жив у Сокалі десь за церквою, загинув ніби біля Нісмич. Поліг у бою також старшина Семенюк та його ординарець Цвікула.
З тих пір багато літ проминуло. Та забути цих подій не можу.
Хоча скільки образ довелось почути, скільки зневаги.. Та я вірив у світлі часи. І вони прийшли.
Тепер мої внуки (а їх восьмеро і дев’ятеро правнуків) співають «Червону калину». І синьо-жовтий стяг майорить в селі. І могили стрільців УГА, як докір тим, хто плюндрував їх, виростають із землі. От тепер із спокійним серцем можна піти з життя.
Але вмерти не дають добрі люди, які часто розпитують мене про ті часи, пережиття, події. Мушу їм усе розказати…