Історія кожної держави починається з історії роду кожного її громадянина, з історії його малої Батьківщини.
Сьогодні важливим у вихованні підростаючого покоління є вивчення історії рідного краю, бо саме з нього починається Вітчизна.
Незабутнім для учнів дев’ятих та десятих класів Великомостівського НВК «Загальноосвітня школа IIII ст. – ліцей» залишиться осінній день четвертого жовтня цього року, коли вони разом з вчителями історії•(Н. Головко, І. Небожук, Н. Хомин) та членом районної організації Спілки політв’язнів М. Коростілем пішли в похід до місця, де колись був хутір Луцьки, який знаходився вісім кілометрів від села Куличків.
Наш краєзнавчотуристичний шлях проліг від школи в село Куличків і аж до спаленого в 1945 році енкаведистами хутора Луцьки.
Прибувши сюди, ми побачили луки, які поросли високими сухими травами, лише в центрі поля стоїть висока зелена смерека, яка залишилась єдиним свідком цього хутора.
Михайло Коростіль розповів учасникам походу, як на цьому місці 12 лютого 1945 року розгортались події.
У далекому 1945ому зима видалась дуже суворою, сотня Василя Василяшка знаходилась під Добротвором в селі Рокети, сотенний дав наказ шикуватись і змінити місце постою. Вся сотня: тринадцять кіннотників, по дві підводи санітарної та господарської частин підійшли до Реклинця, потім вздовж села Борове вийшли на край вулиці Івана Франка у Великих Мостах та подалися до перехрестя БелзСілець і попрямували в Куличків, а звідти – дорогою на хутір Луцьки.
Розвідка на конях йшла попереду сотні, почула біля села Куличкова шум від возів, крик, спів. Доповіли сотенному. Наказ: взяти в оточення незнайомців і допитати. Виявилось, що то були так звані «стрибки», які їхали зі села Ванова, пограбували там місцеве населення, повантажили на підводи награбоване, а в Куличкові, дограбувавши, поверталися додому. Сотенний Василь дав наказ їздовим, шоб те, що є награбоване, на підводах, відвезти і повернути назад людям. «Стрибків» було тридцять осіб, їх роззброїли та відпустили – це була помилка сотенного.
Добравшись до Мостів, «стрибки» заявили в міліцію та у військову частину, що в бік Куличкова пішла сотня вояків УПА. На хуторі на той час нараховувалось одинадцять хат, назва Луцьки пішла від прізвища першого господаря.
В Луцьках проживав станичний, який із жителями надавав допомогу воякам УПА. Коли сотня прибула на хутір, він послав три місцевих дівчини в розвідку. Одна з них мала йти в Лемешин, інша – в Хлівчани, а Слава Рибачук – в Куличків. Добравшись в село, Слава побачила, що прибуло до двадцяти машин зі солдатами з військової частини, вони його оточили. Оцінивши обстановку, розвідниця поспішила у Луцьки. Вартовий заборонив дівчині виходити з села, але вона, попросивши офіцера, пояснила, що приходила по ліки для своєї хворої мами. Офіцер наказав пропустити дівчину. Прибувши в хутір, Слава повідомила сотенного, він наказав місцевому населенню збирати речі та відходити у ліс та йти за річку Болотню, а сотні зайняти позицію до бою. Сотенний дав наказ підпустити ворога ближче і тоді відкрити вогонь. Бій був нерівний, ворог отримав допомогу із Ванова та Домашева. Пересвідчившись, що населення вже відійшло, наказав покинути хутір та відходити через річку у ліси. Сотня пішла в Бутинські ліси, дійшла до Березини, потім – до Пристані, а звідти до – Любелі, там станичний надав двадцять п’ять підвод.
Далі шлях проліг до Туринки. На ранок випав сніг, і ворог втратив слід за сотнею.
За те, що ворогу не вдалося розгромити сотню УПА, Луцьки спалили, до вечора не залишилося жодної хати, лише чорні обгорілі комини довгий час нагадували, що тут був хутір, жили люди.
Організовуючи похід, ми запросили вчителя історії Куличківської школи Г. Пуру, яка доповнила розповідь Михайла Коростіля тими спогадами, які дуже часто розповідає їй мама, виходець з хутора, живий свідок цих подій.
Сьогодні з жителів х. Луцьки залишилося лише дев’ять чоловік, які зі сльозами на очах згадують про ті страшні часи, про поле, зване Купина, де проходили найбільші бої, де було пролито багато крові, чимало вбитих. Лише вночі жителі сіл могли поховати тіла наших героїв.
Цей осінній день видався сонячним, учням вдалося подолати пішки понад вісімнадцять кілометрів, але від жодного з них ми не почули нарікань, хоча на обличчі у кожного була втома.
Хвилиною мовчання вшанували пам’ять тих, хто тут загинув, хто ніколи не повернеться у рідний хутір, у свою домівку.
Кожен учень зрозумів, яка була велика любов до рідного краю в 16-17річних юнаків і дівчат, які жертвували життям за волю України. Цей похід для наших школярів був добрим уроком історії, бо цього дня вони побували там, де в 40-50 роках минулого століття проходили жорстокі бої. І, можливо, кожен із них уявив собі події цих далеких днів.
Сподіваюся, що цей похід для наших учнів – добрий урок життя, що не згаснуть в пам’яті наших поколінь імена тих, хто поклав життя за свою державу, хто не зрадив її під впливом страху, пережитих мук та страждань.
Юні краєзнавці у цьому поході дізналися лише про історію спаленого одного маленького хутора. А скільки таких населених пунктів спалили по цілій Україні, але ніхто про них уже не пам’ятає.
Ірина НЕБОЖУК, вчитель історії Великомостівського НВК «Загальноосвітня школа ІІІІ ст. – ліцей».