В центрі Горбкова, навпроти церкви, стоїть біла хатина з невеличкими вікнами. Влітку вона потопала у різнобарв`ї квітів. Жоржини і мальви, пишні троянди, наче вродливі панни, багряний сонях хитав своєю голівкою. Ранньою весною стелився навколо оселі блакитний барвінок. А восени палахкотіли мов коштовні рубіни, кетяги червоної калини і терпко пахнули мамині чорнобривці в саду. Такий собі куточок України. Його своїми руками, на власному подвір`ї творила Ганна Хмара. Творила таку собі, мальовничу, заквітчану, а в серці ще й вільну і незалежну, Україну, за яку боролася у молоді літа. Жила самотньо. Бо той, кого вірно кохала, віддав своє життя за волю України.
Коли пригадую розповіді тітки Ганни про її дитинство, то приходить мені на думку старовинна пісня:
Стоїть хатина, а в цій хатині три вікна, там мати доню науча…
А от маленьку Ганнусю ніколи не навчала мама, бо померла від тифу, коли дівчинка була ще немовлям. А згодом і тата мобілізували, він воював у складі австрійської армії, під час Першої світової війни. Виховувала дівчинку бабуся. Повернувшись з війни, батько одружився вдруге. Ганнуся виросла, стала вродливою тендітною дівчиною, тільки невеличкого зросту. До неї прийшло кохання. Щире почуття поєднало Ганну Хмару з Володимиром Коханьчуком. Але війна. А вони обоє – свідомі українці. І хоча мріяли побратися, Україна була на першому місці.
Володимир Коханьчук народився у 1912 році у Горбкові, по вуличному цю родину кликали Скочкови. Володимир ріс допитливим і розумним хлопцем. Багато читав, добре вчився у школі, часто дослухався до розмов старших людей про славне минуле нашої України. Тому за Польщі вів активну агітацію серед молоді проти польських загарбників. Був членом ОУН. Коли ж утворилася Українська Повстанська Армія, пішов у її ряди. Ганна була зв`язковою. У 1942 році Організація Українських Націоналістів направила Володимира на Східну Україну. Як тоді казали, на Велику Україну. Перед тим як поїхати, Володимир прийшов до тата Гані і просив дати згоду на шлюб. Батько не погодився. Тож Володимир сам поїхав на Черкащину. Там боровся проти фашистів. А потім пропав безвісти.
Ганну схопили енкаведисти. Спочатку сиділа у сокальській катівні, але через те, що була невеличкого зросту і худенька, то вдалося втекти. За деякий час її знову схопили і завезли вже у радехівську в`язницю, але і звідти вона втекла. Йшла по ночах, вдень сиділа в копицях сіна. Ще певний час переховувалася. І все чекала свого Володимира. Заміж вийшла у шістдесят років, через дев`ять стала вдовою.
І от, коли Україна стала незалежною, до Поторицької сільської рали надійшов лист від Богдана Чорномаза з Умані, котрий повідомив, що Володимира Коханьчука, родом з Горбкова, і Михальчука з Боб`ятина арештувало гестапо. Але вони зуміли викрасти зброю і втекти. Гестапівці наздогнали їх вже в Умані, хлопці почали відстрілюватися. Не добігши до Софіївського парку, вони загинули зі словами "Слава Україні!". Люди з покоління в покоління передавали історію про тих, хто похований у цій могилі. За Радянських часів довелося оберігати її, приховувати, хто в ній похоронений. І коли стала незалежна Україна могилу відновили і чоловік з Умані дав знати односельчанам про долю Володимира Коханьчука.
А Ганна Хмара прожила на світі 92 роки. До останніх днів була працездатною. Любила поратися у квітнику, тому він у неї був такий гарний. І ще дуже любила українську пісню, особливо "Повій, вітре, на Вкраїну". Коли моя сім`я приходила до тітки Ганни на іменини, вона просила її заспівати. Ми співали, а з очей старенької котилися сльози. Тітка Ганна була дуже побожною людиною і просила Бога, щоб забрав її після Великодня. Так і сталося. Ось життєва історія про велику любов до України і вірне кохання.
Мирослава КОВАЛЬЧУК, жителька с. Горбків.