Покрова – особливо пошановане українським народом свято. На честь Покрови Пресвятої Богородиці наші славні запорожці на Січі мали церкву, а йдучи в похід на ворога, козаки молились своїй Покровительці, співаючи: «Під Твою милість прибігаємо!..» Повернувшись, щиросердечно дякували за врятоване життя та в бойових гімнах прославляли свою Помічницю: «Нам поможе святий Юрій ще й Пречиста Мати турка подолати!» У травні 1947-го українські повстанці теж проголосили Покрову своїм офіційним святом, а відзначати його на державному рівні почали лише з 2005 року. Цьогоріч у звитяжному літописі повстанської слави від часу створення УПА минає сімдесят років, але вона і досі живе непорушною національною ідеєю в людях нашого краю. Пан Максим Савка (на знімку) – один із тих славних вояків Української Повстанської Армії, що відстоювали незалежність України на теренах Надбужанщини. З шістнадцяти років хлопець став членом ОУН і пройшов тернистий шлях в УПА, та аж до політичного заслання. Наче бистрі коні, пролетіло молодецьке життя! Не за горами і дев’яносторічний ювілей у ще нівроку бадьорого чоловіка, а пам’ять, наче вчора, відтворює події давно минулих літ…
Повстанець на псевдо «Підкова»
Коли гарматні постріли сповістили про війну, учневі Кам’янка-Бузького училища цегляно-керамічного заводу, Максимові Савці було 18 років. Отримавши паспорти, односельчани вирушили до рідного Поздимира. По дорозі додому чого тільки не побачили: і палаючий Радехів, і жорстокість німців, і безжальну стрілянину навколо! Під Витковим тодішнім школярам дивом вдалось уникнути німецького полону. Зі сльозами на очах пан Максим згадує, як в Корчині старий гестаповець зігнав їх докупи та привів у село Поздимир, а потім кинув до полонених. Від німецького полону ув’язнених учнів порятував учитель Гринюк із Сокаля. Він німецькою пояснив, що то школярі, і парубків відпустили. Так майбутні повстанці повернулись у рідні краї, вже будучи членами ОУН.
– Ще там, у Кам’янці, у нас організовували комсомол, – пригадує пан Максим, – але нас почали приймати в ОУН, щоб ми не йшли у комсомол.
– А в чому полягала тоді Ваша участь як члена ОУН? – запитую старенького вояка.
– ОУН вишколювала нас, ми ходили на стадіон, історію вивчали, а Декалог націоналіста я і по сей день пам’ятаю: «Здобудеш Українську Державу, або загинеш у боротьбі за Неї». Коли прийшов у село, я відразу братові запропонував створити ОУН, на що він відповів: «Через пару днів ти взнаєш». На той час у селі було повно німців і хлопців із пов’язками «Українське військо». Тоді у Львові проголосили Самостійну Україну і організовували таке військо, але через пару днів, коли німці арештували український уряд, все розпалось, – пояснює чоловік.
А потім Максима Савку, як і багатьох інших од-носельчан, забрали в Німеччину, але, народжений у щасливій сорочці, хлопець втік із львівського розподільника. Сім таких відчайдухів обдурили німецький конвой і навпростець пішки помандрували до Сокаля! На що тільки не здатна людська фантазія, аби вирватись із пазурів полону загарбників! Повернувшись у Сокілград, Максим відразу пішов у ремісничу школу, де навчали на слюсарів, столярів, електриків. В її стінах теж діяла ОУН, але невдовзі школа розпалась, і хлопці, ті семеро втікачів, розлетілись. По приїзді додому, у рідне село Поздимир, юнака знов ув’язнили німці, а через два тижні завезли у Львів, у Янівський табір. Не судилось німцям вдруге полонити Максимові винахідливість та безстрашність – хлопчина і звідти втік. За збігом обставин, одяг парубка фашисти не встигли помалювати фарбою, а вже наступного дня, коли німець дрімав на варті, кмітливий Максим непомітно вийшов через хвіртку табору. Від села до села, через Дубляни, два дні обезсилений парубок йшов у Сокаль, а в голові роїлись думки про помсту загарбникам!
– Ось так після тієї втечі я пішов у ліс, до хлопців. Мене відразу забрав окружний провідник Василь Баран на псевдо «Гефайст» і дав мені п”ятеро людей. Я мав свої села: Андріївку, Корчин, Радовинці, Воглів, Яструбичі, Волсвин, Поздимир, Сілець, а в кожнім селі одну людину. Ми слідкували за «сексотами». Бувало таке, що більшовики перевдягались у повстанську форму і влазили у сотню. Одного такого кадебіста у Яструбичах ми викрили. А псевдо у мене було «Підкова», – посміхається колишній повстанець.
Чого тільки не закарбувала людська пам’ять на довгім віку партизанського життя: і як брата молодшого вбили у засідці, на подвір’ї власної хати, а його, Максима, потім заарештували сталінські людолови. Усі брати Савки були в повстанській лаві УПА, і жоден не зрадив Батьківщину!
«Ох, лента за лентою, набої подавай…»
Сьогодні важко уявити, якими зусиллями здобувалась незалежність України у часи воєнних лихоліть! Кров лилась рікою, а життя людське вимірювалось митями, але чи думалось тоді про це? З повстанською піснею на вустах помирати за рідну Батьківщину було не лячно! Недаремно у співаниках УПА стільки чудових пісень, бо саме вони піднімали героїчний дух у пекельних поєдинках з ворогом. Повстанець «Підкова» дуже добре пам’ятає один з таких боїв:
– Було і таке, коли на Радехів напала сотня «Галайди», тоді навіть мого батька звільнили і усе місто, а коли сотня зранку відійшла, більшовики кинулись шукати повстанців. На той час кілька сотень було, одні туди пішли, інші в друге місце, а ми, «Гефайст», я і мої хлопці, долучились до сотні й пішли на Розжалів. Там, в Радванецькому лісі, на бугорку, зробили окопи та засіли. Оточили нас вороги, почались стрілянина та бій. Сидимо в окопах, а ті на нас сунуть. Одних повалили з автоматів, інші наступають. Вже надвечір нові більшовицькі сили підтягнулись, а наш кулеметник як заспіває пісню: «Ох, лента за лентою, набої подавай, український повстанче, в бою не відступай!» та давай кропити їх! Всі разом як підхопили тоді, а червоноармійці такі злі лізуть! Тоді здавалось, що весь ліс співає! Нас там було більше сотні!
До речі, цей бій поблизу села Радовинці відбувся з блискавичною перемогою і мінімальними жертвами УПА – 10 поранених, 5 загиблих. Криваве жниво для сталінських людоловів обійшлось двома сотнями вбитих і сотнею поранених! У нерівному бою повстанцям допомогла саме пісня! У дивному захопленні тоді здавалось, що співають весь ліс, рови, поранені і навіть мертві друзі, які своїми тілами свідчили про виконання цього заклику до останнього подиху! Ще й до сьогодні, коли лунає ця пісня «Лента за лентою», повстанцеві «Підкові» пригадується незабутній, славний поєдинок у Радванецькому лісі.
Багато цікавого про героїчні подвиги повстанців пам’ятає Максим Савка. З посмішкою на вустах згадує, як він опинився в оточенні більшовиків, а від загибелі його врятувала сільська дівчина, що накинула на нього хустку та спідницю. Перевдягненому у жіноче вбрання, парубкові пощастило замаскуватись під сільську жінку та уникнути смерті. На жаль, після повернення у рідний Поздимир прикордонники відразу ув’язнили повстанця і переправили його у Сокаль, а потім у Львів, де 1946 року засудили.
– Мене продали, – з сумом згадує старенький чоловік, – а скакали на мені так, копали й били, що вся спина та шия були чорні. Нав’язували мені те, у чому я не був винен. Мовляв, міну підклав, машина наїхала, а то я робив. Їм треба було знайти докази моєї вини. Ось і дали мені 10 і ще 5 років позбавлення прав громадянства. Зразу відправили мене у Ясіновату Донецької області. Там ми на кар’єрі робили, а поруч був жіночий табір, але до нас у столову приводили жінок. Пригадую, як жінка, що у Воглеві була вчителькою, побачила мене та й кричить: «Підкова! Підкова!» «А я вже не Підкова!» – крикнув услід. А потім звідти відправили мене в Перм, аж за Солікамськ, везли разом зі злодіями. У поїзді хтось під нарами порізав дошки, щоб втекти, відразу подумали на мене, тому перевели в інший вагон одного. У мене ж була стаття політична, 10 років, хто буде різати? На мене списали… Як вилізли з вагонів, то один одного не могли впізнати. Місяць нас везли!..
Чого тільки не бачили ці повстанські очі – і виснажливі кількаденні переходи, і нелюдські умови таборового життя, і стражденну працю на лісоповалі! Про що думали полонені українці у тих нелюдських умовах, нам нині важко збагнути! З болем у серці старенький повстанець згадує, як слабував у таборі, а рятувався від застуди собачим жиром, що прислали йому з рідної домівки. Запам’ятались чоловікові миті, коли його, хворого, табірні українські санітарки хитрістю звільняли від роботи, мовляв, у хворого є температура, на роботу – зась! Потім Максимові вдалось потрапити у шевську майстерню та уникнути важкої праці на лісозаготівлі. Далі був інший табір, і навички шевця теж стали в нагоді. Наступним пристановищем був табір у Казахстані, з якого можна було лише два листи на рік відправляти.
– А там була вся Україна! Всі хлопці з УПА, – продовжує пан Максим, – повно наших хлопців! Були і руські, і злодії, але вони там тихенько сиділи, бо їх мало було. Бригадиром у нас був майор Сєлєзньов, його теж засудили свого часу. Як взяли Берлін, то Сєлєзньов з американцями випивав (посміхається – авт.). А ще був засуджений з Одеси – капітан корабля Охотов. Йому 10 років дали за те, що сказав, начебто американський корабель ліпший, ніж наш. Як за агітацію його і посадили! Ми самі знаємо те, а він ще й при матросах сказав, а хтось доклав. Навіть сидів зі мною в карцері офіцер, у якого знайшли маленького ножика. От я йому і кажу: «Я проти вас воював, а ти за совєтську власть, і зараз зі мною сидиш, то за що тебе посадили?» «То несправедливість, прийде такий час, що нас звільнять», – відповів він.
…Потім були Омськ і звільнення під штиком наприкінці 1954 року – воронок, поїзд і пересильний пункт в Новосибірську. Багато вражень за душею, всього не пригадати. «Але наголовніше, – жартує пан Максим, – свою дружину я привіз із Новосибірська. Вона латишка, її батька, литовця, було репресовано 1938 року як ворога народу». Ось так здобувалась незалежність України, занадто дорого, щоб ми змогли її сьогодні втратити! Спогадів сила силенна, але, напевно, найпам’ятніші – повстанські, сповнені трагізму і водночас людської винахідливості, що не раз її проявляв воїн Української Повстанської Армії Максим Савка.
А наостанок життєва байка про те, як воякові «Підкові» вдалось перехитрити червоних солдатів.
Як повстанці дванадцятьох червоноармійців заарештували…
На все життя молодому повстанцеві «Підкові» запам’яталось, як вони, удвох з товаришем, дванадцятьох «москалів» заарештували. Окружний провідник Василь Баран, той самий «Гефайст», наказав хлопцям розвідати ситуацію в селах Вогливі та Корчині, через які з Радехова на Кристинопіль проходили частини Радянської Армії. У Воглові, на одному з дворів, під охороною дванадцятьох червоноармійців стояла військова похідна пекарня та фіра з борошном. Підкравшись до саду, повстанці побачили пірамідою складену зброю. В голові одразу з’явився план, як заволодіти цінним трофеєм для сотні. «Руки вгору!» – закричав «Підкова», тримаючи в одній руці пістолет, а в іншій автомат! Грізний вигляд повстанця налякав російських солдатів так, що вони розгублено виконали наказ. «Оточити!» – закричав Максим уявним друзям, а переляканим солдатам відразу дав команду бігти в сторону Корчина, до своїх червоноармійських частин. Більшовики і справді повірили в те, що вони оточені повстанцями. Під прицілом автомата, спровадивши солдатів, двоє повстанців швиденько впрягли коней, забрали зброю, пекарню із свіжоспеченим хлібом, борошно та рушили в Яструбичі до своїх, а щоб оминути небезпеки, одягнули червоноармійські кашкети та шинелі. Правда, таке маскування ледь-ледь не коштувало воякам життя, бо ж свої подумали, що то більшовики сунуть, і вже націлились на жертви. Але, на щастя, вчасно впізнали перевдягнених українських партизанів. Здобуті трофеї тоді, як пригадує «Підкова», дуже знадобились. Ну, майже як в кіно, із щасливим кінцем…
Ірина СЛАВЧАНИК.