Написати до Вас мене змусив випадок. Живемо біля залізничного вокзалу, до нас часто заходять прохачі, буває, що й цигани, коли є ще час до поїзда, приходять просити. А цього разу на порозі стояла миловидна, досить молода жінка. Тихим голосом просила матеріальної допомоги, як пояснила – на операцію. Я була вражена, дала їй кілька гривень (бо сама на пенсії), запропонувала чаю випити, але жінка відмовилась. Назвала своє ім’я, сказала, що живе в Червонограді, що онкохвора. Жінка подякувала і пішла. А я вже другий тиждень не можу заспокоїтись.
Ходжу до церкви. Збирали хлопчику на операцію, збирав, мабуть, цілий Сокаль, бо скриньки зустрічала і в магазинах. Пройшло трохи часу і знов збирали на операцію дівчинці. Люди дають, що мають. Бо піст, молитва і милостиня – це речі, через які маємо надію на спасіння.
Нещодавно зустріла подругу, яка на заробітках в Італії. Знаю, що перенесла важку операцію там, за кордоном. Запитую про все, як здоров’я, скільки коштує операція. У відповідь чую: ніскільки, ні копійки, навіть не бачила лікаря, який її оперував. Інша на заробітках зробила операцію, витратила значну суму грошей, але їй порадили перекласти на іспанську мову історію хвороби і в Іспанії виплачували лікарняні.
Що ж виходить: чужий серед своїх і свій серед чужих, або ми – країна жебраків. Чому наші українці краще захищені в іншій країні, як у своїй? Де ж наша гуманна медицина? В нас добрі лікарі, хороші спеціалісти і милосердні медсестрички, бо не раз мені і моїм родичам доводилось бути на лікарняному ліжку в реанімації, хірургії – спасибі їм за врятовані життя. Але таке враження, що ліки дістають з космосу: крапельниця по 300, а то й більше гривень, і т. д., а зарплата яка?
Думаю, нашій владі, медицині, лікарям і навіть церкві є над чим подумати.
Марія ЗУБКО,
пенсіонерка.
смт. Жвирка.